СОБОЛЬ ПОНАД УСЕ

Винищення корінних народів Сибіру

У 1699 році бухарський купець Тацімко Ятіпов намагався провезти через Верхотурську митницю 228 соболиних хвостів, зашивши їх усередину подушок. У той самий час якутський воєвода Петро Головін за чотири роки вибрав із тубільців понад 100 000 соболиних шкурок, підвішуючи непокірних жителів на залізні гаки для м’яса та спалюючи їхні селища разом із майном.

Наприкінці XVII століття на неозорих просторах Сибіру мешкало більше двохсот тисяч представників корінних народів, які розмовляли 120 мовами та ділилися на понад 500 племінних груп. Підрахунки істориків за реєстрами Московського царства дають зареєстрованих: 14 265 татар, 16 260 хантів і мансі, 15 285 самоїдів та ненців, 36 235 тунгусів і евенків, 28 470 якутів, 37 175 бурятів і калмиків, 23 000 ітельменів, 11 000 коряків, 8 500 чукчів, 4 775 юкагірів, 4 300 нівхів, 4 000 ескімосів та 3 540 айнів (Б. О. Долгих, “Родовой и племенной состав Сибири в XVII веке”).

До російського вторгнення розгалужені торговельні мережі століттями пов’язували сибірські популяції з Візантією, державами Південної Азії та східноазійськими економічними системами. Новгородські люди ще у XIV столітті вимінювали біличі шкірки у тубільців Печори та Югри, а 1499 року військо Івана III у складі чотирьох тисяч чоловік вже здійснювало лижні походи за Урал. Втім, саме розгром Сибірського ханства Кучума у 1581 році загоном із 800 козаків під проводом отамана Єрмака Тимофійовича (все було профінансоване промисловим домом Строганова у Сольвичегодську) відкрив шлях для систематичного загарбання зауральських земель. Єрмак негайно відправив до Москви дарунок царю Івану IV зі шкірок: 2 400 соболів, 800 чорних лисиць та 2 000 бобрів. Англійський дипломат Джайлс Флетчер 1589 року зафіксував щорічне надходження до царської скарбниці 19 020 хутряних шкірок. Для зміцнення контролю Москва 1600 року заснувала острог Мангазею на річці Таз у ненецьких землях, перетворивши північний простір на гігантську фіскальну машину, де колоніальний податок — ясак — виявився прямою імітацією монголо-татарської ординської практики підкорення. І це не було, як писали радянські та пишуть російські підручники з історії, мирним підкоренням або добровільним приєднанням диких народів до Москви.

Бюрократичний апарат царату швидко звів людську гідність до калькуляції хутряного еквіваленту. Для закріплення покори будувався рухомий фронт з острогів, — Мангазея, Тобольськ, Туруханськ (1607), Якутськ (1632), Олекмінськ (1635) — який запровадив бандитський інститут аманатства. Російські збирачі ясаку, присяжні люди та діти боярські брали заручників з-поміж тубільної еліти, яких утримували в острожних в’язницях і періодично показували родичам під час виплати данини. З тубільних старійшин під загрозою зброї вимагали присягу на вірність царю. Паралельно функціонувала система “ясиру” — офіційного збору та купівлі тубільних жінок для потреб козаків і промисловиків; документально зафіксовано, що евенкійську жінку на колоніальних ринках можна було придбати за сім соболиних шкурок. Фіскальне адміністрування поділило підкорені землі на волості та улуси, завівши ясачні книги для суворого обліку боржників. Початкові норми становили від 10 до 12 соболів з одного працездатного чоловіка на рік, а в окремих волостях сягали 18 або 22 шкурок. Воєводам Верхотур’я 1675 року та Мангазеї 1678 року окремо наказувалося викуповувати або вилучати у всіх проїжджих торговців найкращих чорних лисиць та блакитних песців.

Оскаженіле винищення тварин задля прибутку царської казни призвело до того, що вже 1627 року чиновники Мангазеї та Туруханська офіційно констатували: соболь у регіоні “випромислений” повністю. До середини XVII століття норма ясаку в Західному Сибіру вимушено впала до 3 соболів через винищення популяції звіра. Протягом першого століття російського панування ресурси хутряного звіра в Західному Сибіру скоротилися на 75 відсотків.

Держава встановила десятину на всі хутра, добуті приватними промисловиками, та запровадила примусовий викуп найкращих соболів за фіксованими цінами на митних бар’єрах. Щоб гарантувати собі першочерговий вибір найкращого хутра, Торговий устав суворо забороняв будь-яку приватну торгівлю між росіянами та корінними жителями до завершення офіційного збору ясаку. Порушення цієї заборони каралося конфіскацією товарів та биттям кнутом. Усі види вогнепальної зброї, заліза, а також тютюну та алкоголю оголошувалися державною монополією, хоча воєводи регулярно підпоювали тубільців “государевим вином” під час складання присяги або прийому данини. За офіційним фінансовим звітом 1702 року, складеним за наказом Петра I, лише за 1698 рік держава зібрала 100 892 ясачні шкурки, 16 864 шкурки десятини та 3 072 конфісковані шкурки. 1699 року загальний збір сягав 162 335 шкурок. Обсяги приватного хутряного промислу значно перевищували державні надходження: у 1641 році в Якутську десятина становила 7 997 соболів на суму 9 700 рублів, що свідчило про вивезення приватними торговцями понад 70 000 соболів вартістю 87 300 рублів лише через один острог.

Московія, де існувало понад 280 різноманітних внутрішніх податків, вимагала хутра з такою ненажерливістю, що в 1741 році якути змушені були купувати соболів на ринку в Якутську за готівку, щоб здати їх як ясак. До 1822 року лише в Тобольській губернії накопичилося 342 835 рублів ясачних заборгованостей.

Царські укази Бориса Годунова 1601 року та Сибірського приказу 1695 року, правда, суворо забороняли катувати та забивати платників ясаку до смерті. Втім, це милосердя мотивувалося не гуманізмом, а сухим бухгалтерським розрахунком: мертвий інородець припиняв постачати соболів до царської скарбниці. Та ці прагматичні обмеження переставали діяти, коли йшлося про контроль. Повстання якутів 1642 року було придушене із застосуванням практично геноцидального терору руками поплічника Головіна Пояркова, внаслідок чого між 1642 та 1682 роками чисельність якутського населення скоротилася на 70 відсотків.

А придушувати треба було не тільки якутів. На річці Колима отаман Семен Дежньов зафіксував відповідь юкагірського вождя Алая: “Не дамо ясаку царю, бо ця земля наша, і люди мої”.

Божа допомога. Принаймні, московити це так сприймали. Бактерії виявилися смертоноснішими за казацькі пищалі та сокири. Епідемія натуральної віспи, що спалахнула у Мангазеї 1633 року, залишила ясачних збирачів перед порожніми чумами, де всі платники податків померли або втекли в тундру. У 1691 році віспа практично повністю винищила народ юкагірів.

У 1715 році спалах тієї ж хвороби змусив об’єднане військо коряків зняти облогу з Олюторського острогу. На Камчатці військова кампанія Володимира Атласова 1697–1699 років проти 12 000 чукчів, 8 000 коряків та 8 000 камчадалів (ітельменів) переросла у п’ятдесятилітню війну. Врешті, відчай тубільців сягнув такої межі, що серед камчадалів спалахнула епідемія масових самогубств, змусивши Сенат видати указ, який забороняв корінним жителям позбавляти себе життя під загрозою каральних заходів.

Чукчі трималися найдовше. Вони завзято відхиляли православ’я та ясак, а ще 1770 року підпалили Анадирський острог.

Винищення корінних мешканців Сибіру стало перманентним процесом. На півдні походи Севастяна Самсонова 1651 року та погром Івана Похабова 1658 року в Окинському краї змусили бурятів масово тікати до Монголії. Чисельність ітельменів, яка до контакту становила від 12 000 до 13 000 осіб, катастрофічно впала внаслідок віспи 1769–1770 років та примусових шлюбів ітельменок з козаками. Коряки втратили понад 50 відсотків свого населення у XVIII столітті. Удегейці, чисельність яких у 1897 році становила 1 841 особу, зазнали вимирання цілих родів Андіга, Маадіга та Сядіга під час епідемії 1906 року. Народ кереків скоротився до 15 осіб у 1970 році та всього 3-8 осіб на початку XXI століття.

Держава намагалася впорядкувати хаос, який перешкоджав збору податків, за допомогою імперської соціології. “Статут про управління інородців” Михайла Сперанського 1822 року розділив корінне населення Сибіру на три юридичні категорії: осілі, кочові та бродячі. Етнічна приналежність тепер не мала жодного значення для бюрократії; бюрократичний термін “інородець” із часом розширився на киргизів, євреїв тощо, позначаючи будь-якого підданого, позбавленого повноти громадянських прав. Культуртрегерство “вищої раси” регулярно доходило до курйозів: 1828 року на Камчатку з Московської землеробської школи відправили садівника навчити корінних жителів вирощувати хліб і городину, що очікувано завершилося повним крахом через клімат. Етнографічне знання, накопичене політичними засланцями та академічними експедиціями на кшталт Якутської експедиції Інокентія Сибірякова, перетворилося на інструмент імперського управління та класифікації. На III Міжнародному конгресі орієнталістів у Санкт-Петербурзі 1876 року Микола Ядрінцев доводив, що вимирання інородців є прямою аналогією трагедії американських індіанців через витіснення з їхніх земель. У відповідь академік Василь Васильєв із вишуканою імперською іронією заявив, що зникнення корінних народів є не трагедією, а успішним процесом їхнього “обруснення”. Врешті, потік слов’янських селян, підсилений відкриттям Транссибірської магістралі, остаточно розмив демографічну карту регіону, звівши частку корінних народів Сибіру до менш ніж 16 відсотків.

Більшовицький режим заступив на варту з багнетом і марксистським катехізисом. У 1924 році під керівництвом Яна Гамарника та Карла Лукса було створено Комітет сприяння народам північних окраїн (Комітет Півночі) при Дальревкомі, а 1925 року в Хабаровську відкрився Педагогічний інститут народів Півночі. Нарком освіти Анатолій Луначарський оголосив, що жоден представник “малих народів” не здатен належно читати чи розмовляти російською мовою, тому їх слід навчити та стрибком перекинути з феодалізму в соціалізм. Більшовицькі агітатори утворили “кочові ради”, які рухалися за оленячими стадами та читали лекції з класової боротьби тубільцям. Сюрреалізм ситуації досяг апогею на Чукотці, де в селищі Уелен місцеві чукчі сприйняли радіоантену за радянський тотемний стовп. Політика адміністрування керувалася принципом “розділяй і володарюй”, відхиляючи спроби алтайських або бурятських націонал-комуністів створити великі надплемінні автономії.

Колективізація охопила тундру з небувалим садизмом. Культурні бази (культбаза) на зразок Хоседа-Хард та “червоні чуми” замінили місіонерські каплиці, а Спілка войовничих безвірників розпочала полювання на шаманів. Оленярів оголосили “кулаками”, у відповідь на що кочовики зарізали понад третину всього поголів’я оленів у Сибіру. В Алтайському регіоні між 1929 та 1932 роками селяни знищили понад 50 відсотків худоби. У Якутії колективізація спровокувала збройні повстання, підпали та масовий забій худоби. Тайга перетворилася на м’ясокомбінат під відкритим небом, де тисячолітній зв’язок людини з оленем було зведено до стандартної зміни найманого робітника.

Найдеструктивнішим знаряддям радянського “гуманізму” стала система шкіл-інтернатів. Щовересня гелікоптери вишукували та забирали дітей із тундрових стійбищ, відриваючи їх від батьків і поміщаючи в закриті заклади. У цих інтернатах дітям суворо заборонялося розмовляти рідними мовами, носити традиційний одяг або їсти звичну їжу. Втрачене покоління, яке не стало росіянами, але втратило зв’язок із власною культурою. Мовна політика коливалася від латинізації 1920-х років до вимушеного переведення всіх писемностей на кирилицю 1937 року та запровадження обов’язкового навчання російською мовою 1938 року. У 1959 році батькам формально дозволили обирати мову навчання, але через сформовану стигму тубільці самі відмовлялися від рідних мов. Друга світова війна завдала нищівного удару по демографії малих народів Півночі. Понад 8 відсотків усього населення нанайців та ульчів було мобілізовано до Червоної армії. Із якутського села Дярхан на фронт пішло 99 чоловіків, із яких 59 загинули. Це спричинило глибокий гендерний перекіс: до 1959 року на 100 чоловік припадало 107 дорослих жінок. Тим часом у самих поселеннях місцеві радянські органи вилучали останнє м’ясо та рибу на потреби фронту, прирікаючи сім’ї на голодне вимирання.

Микита Хрущов у 1960-х роках ініціював програму “укрупнення поселень” (ліквидація неперспективних сіл), стерши з мапи сотні традиційних селищ і насильно переселивши тубільців до стандартних дерев’яних бараків без елементарних санітарних умов. Традиційні яранги були знищені. Будівництво Байкало-Амурської магістралі, гігантських промислових центрів на кшталт Норильська та розвиток системи ГУЛАГу в Колимському краї призвели до затоплення традиційних земель мільйонами поселенців і в’язнів. У селищі Катонга на Подкаменній Тунгусці евенки перетворилися на люмпенізований підклас, що “полює” на радянські соціальні виплати та збирає залишки інфраструктури. На Чукотці алкоголь перетворився на головного соціального актора, що визначає статус особи, слугує засобом обміну та маркує сільську ієрархію.

Пострадянський перехід приніс подальше погіршення медичних показників: 75–80 відсотків дорослого населення Сибіру палять, в Іркутську рівень захворюваності на ВІЛ утричі перевищує московський, тривалість життя чоловіків у Сибіру становить 59 років (проти 64 в середньому по РФ), а понад 10 нечисленних народів Півночі сьогодні офіційно перебувають на межі повного фізичного зникнення.
—
Martin Gilbert (2007), The Routledge Atlas of Russian History
Dominic Lieven (ed.) (2006), The Cambridge History Of Russia. Volume II. Imperial Russia, 1689–1917
Dominic Lieven (ed.) (2006), The Cambridge History Of Russia. Volume III. The Twentieth Century
Janet M. Hartley (2014), Siberia: A History of the People
John J. Stephan (2022), The Russian Far East: A History
Raymond Henry Fisher (1943), The Russian Fur Trade, 1550-1700
John P. Ziker, Jenanne Ferguson, Vladimir Davydov (2023), The Siberian World
John Tichotsky (2014), Russia’s Diamond Colony: The Republic of Sakha
Michael Rywkin (1988), Russian Colonial Expansion To 1917
Roland Cvetkovski, Alexis Hofmeister (2014), An Empire of Others: Creating Ethnographic Knowledge in Imperial Russia and the USSR
Vadim Turaev, Rodion Sulyandziga, Pavel Sulyandziga, Vladimir Bochamikov, Jennifer Castner (2011), Encyclopedia of Indigenous Peoples of the North, Siberia and the Far East of the Russian Federation
Alan Wood (1991), The History of Siberia : from Russian conquest to revolution