ЧИ МАЄТЕ ВИ СТРАТЕҐІЮ НА ПІСЛЯ ЗЕЛЕНСЬКОГО?
1 min read
Епоха зеленого більшовизму впадає в глибоку кризу
«Зеленський має піти у відставку», — волають соцмережі у відповідь на історію з Міндичем. Так, наче Міндич появився в оточенні Зеленського тільки тепер, і так, наче, окрім нього, нікого токсичного в оточенні Зеленського не було.
Від самого початку було видно, що в оточенні Зеленського не було й немає жодної нетоксичної особи. Якщо в його оточенні не бачили очевидних корупціонерів, то не бачити україноненависників, українофобів і просто українобайдужих могли тільки люди, які самі записали себе в категорію «какаяразніца» або й «якарізниця».
За роки президентства Зеленського можна було спостерігати, як від нього почали сахатися ті з названої категорії, які завдяки участі в його передвиборчій кампанії зайшли в політику й зайняли місця у Верховній Раді або в Уряді і які ставали його жорсткішими опонентами, ніж можна було уявити.
Чи проблема тут у Зеленському або в його оточенні? Зовсім ні. Ще під час виборів 2019 року вам усім показували, чого вартий Зеленський із його «95-м кварталом». Було цілком очевидним, що він нічим не кращий за П. Порошенка з його 144-ма реформами, жодна із яких не була системною, а отже і незворотною. Вдумливий громадянин України може побачити це на ефективності тих трьох реформ, якими найбільше пишаються Порошенко і його однодумці, «Армія. Мова. Віра».
Якби Порошенко справді серйозно й системно займався розбудовою ЗСУ й оборонної промисловості, російська аґресія була б погашена в рамках АТО і напевно не сталося б повномасштабного вторгнення Росії в Україну.
Якби Пьотр Алєксєєвіч (так його називають удома) ініціював системну сутнісну українізацію освіти, просвіти, ЗМІ, а не зосередився на ситуативному й по суті мертвому законі про мову, напевно на екрани України не вийшли б телесеріали «Слуга народа», «Свати» і інші, Зеленському і йому подібним не було б місця в інформаційному й культурному просторі України, суспільство в Україні мало б вищий рівень національної свідомості й громадянської зрілості (відповідальності). Тоді електорат міг би переобрати Порошенка на другий термін або обрав би когось справді достойнішого.
Якби колишній вівтарний прислужник УПЦ МП Порошенко був щирим християнином і мудрим правителем, він не наламав би дров із томосом, завдяки якому неподоланий внутрішній розкол в українському православ’ї вийшов за межі України. Воістину: постав дурня Богу молитися, то він і лоб розібʼє.
Отже, Зеленський і справді став вироком Порошенкові на виборах 2019 року. Ще більшою мірою Зеленський став вироком електоратові України (і тим, хто голосував за нього, і тим, хто голосував за Порошенка), зрештою — вироком усьому українському суспільству та й українському зарубіжжю.
Бачили очі, що (чи кого) обирали, — кусайте лікті. Краще ж — починайте думати, робити висновки і вчитися на помилках, щоб не наступити знову на ті ж граблі.
Відставка Зеленського напевно принесе задоволення багатьом в Україні і за її межами. А от чи вирішить вона проблеми, які виникли в Україні не тільки і не стільки з вини Зеленського, а й із усього іншого? Не вирішить! Уявіть собі: Зеленський пішов. Але проблеми залишаться. Повернення Порошенка буде наступанням на граблі ще 2014 року, а висунення Стефанчука — на граблі 2019 року.
Українське суспільство як не знало, чого воно хоче від 1990–1991 року, так і не знає. Отже, треба вчитися. Треба робити щось для того, щоб нарешті перестати наступати на граблі.
У тому становищі, в якому зараз перебувають Україна, українське суспільство й українське зарубіжжя, вчитися й вивчати уроки стає все складніше. Тим більше, що й жорстока війна, розвʼязана Росією проти України, нікого й нічому не вчить. Але вчити уроки треба. Виходити із цієї страшної кризи треба. Перемагати у війні треба. Відбудовувати й розбудовувати треба…
Не соцмережевим галасом і не мітингово-базарними методами. Не майданами, жоден із яких не став революційним, бо стихія мас і ситуативність поведінки «лідерів» не роблять революційних зрушень. Єдиний шлях — системні устроєві зміни через українізацію освіти й просвіти, через створення україноцентричної системи ЗМІ, через відродження українських національних традицій і звичаїв, через заміну радянського суспільного устрою на якісно новий лад, заснований на національних традиціях і звичаях і встановлення якісно нової системи урядування, яку визначать Установчі збори чи Установчий конгрес.
Я розумію, наскільки важко це все здійснити, втілити в життя. Адже переважна більшість точно не зрозуміє, про що я тут пишу. Значна частина скаже, що я навіть не уявляю, як важко в нинішніх умовах зробити будь-що і як багато для цього треба грошей…
Я свідомий і цього, бо знаю, що в українському суспільстві і в українському зарубіжжі є доктори наук і професори, які не розуміють або й не хочуть розуміти мого заклику і які ставлять мені на карб, буцімто я не розумію «нинішню гуманітарну політику в Україні». Їм невтямки, що я не мислю такими суто ситуативними категоріями.
Однак усе це не означає, що я не маю рації. І іншого шляху немає.
