ЗАПОВІТ ПАТРІАРХА ФІЛАРЕТА

Що зрозуміє в ньому «вся повнота українського православʼя»?

19 жовтня 2025 року Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет, після прийняття Святих Христових Тайн у Володимирському кафедральному соборі на Божественній літургії, з нагоди 30-ліття патріаршого служіння, благословив і підписав свій духовний заповіт до всієї повноти українського православ’я.

Духовний заповіт Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета Предстоятеля Української Православної Церкви Київського Патріархату до всієї повноти українського православ’я

Все своє життя я поклав на розбудову і утвердження незалежної Української Православної Церкви. Це важкий і тернистий шлях, який був сповнений багатьох випробувань. Але зараз я твердо бачу, що іншого шляху буття української Церкви, окрім як незалежного (автокефального) і об’єднаного, немає! Вірю, що незабаром прийде час для об’єднання всієї повноти українського православ’я.

Будучи в ясному розумі й усвідомлюючи всю відповідальність перед Господом Богом, побожним українським народом та українською Церквою, звертаюсь до єпископату, духовенства та вірних усіх гілок українського православ’я із закликом забути усі особисті чвари, міжконфесійні непорозуміння та докласти всіх своїх можливих і неможливих зусиль для об’єднання в єдину Церкву. Щоб у всіх ваших ділах та намірах була єдність та християнська любов, як про це говорить Господь наш Ісус Христос: «З того знатимуть усі, що ви Мої ученики, якщо будете мати любов між собою» (Ін. 13:35). Ця єдність та любов потрібна нам для досягнення Царства Небесного та міцності і утвердження української Держави. Тому закликаю всіх зібратися у престольному граді Києві на об’єднавчий собор для створення справді єдиної Української Православної Церкви, незалежної ні від Москви, ні від Константинополя, з патріаршим устроєм в управлінні. Цей устрій забезпечить духовну незалежність і зміцнить національну ідентичність українського народу, сприяючи його єдності перед викликами сучасності. Собор має стати історичним кроком, де спільна молитва та діалог приведуть до духовної єдності.

Будучи обраним на Помісному соборі Української Православної Церкви Київського Патріархату 20 жовтня 1995 року, я є пожиттєво обраним предстоятелем Української Православної Церкви Київського Патріархату Святійшим Патріархом Київським і всієї Руси-України. При цьому я не є почесним Патріархом Православної Церкви України, як стверджують її представники і керівництво.

На випадок моєї смерті заповідаю, щоб чин відспівування був звершений архієреями Української Православної Церкви Київського Патріархату, а не ПЦУ. Саме ж погребіння щоб відбулося у Володимирському кафедральному патріаршому соборі м. Києва.

Особливо прошу українців берегти віру, традиції та незалежність нашої Церкви, передаючи їх нащадкам як найвищу цінність. Молюся та закликаю Боже благословення на багатостраждальний український народ, українську Церкву та нашу рідну Державу! Нехай за молитвами Божої Матері, преподобних отців Києво-Печерських та всіх святих землі української наша країна переможе ворога та сподобиться мирного і благополучного життя. Щоб кожен з нас жив із вірою в серці, трудився на благо України та ближніх, виконував заповіді Божі й, таким чином, ввійшов би у радість Господа свого (Мф. 25:21).

Божою милістю,
Філарет
Патріарх Київський і всієї Руси-України

19.10.2025 р.Б

Від УСІМ:

«Все своє життя я поклав на розбудову і утвердження незалежної Української Православної Церкви», — так починає свій духовний заповіт патріарх УПЦ КП Філарет, і людина обізнана з історією Української Православної Церкви та біографією владики Філарета зауважить, що це — чистої води лукавство і перед Богом, і перед православними християнами.

Нагадаємо, що значну частину свого життя в миру Михайло Денисенко вірою і правдою служив Російській православній церкві, «відродженій» 1943 року за ініціативою Йосифа Сталіна. У тій церкві, прийнявши постриг, Філарет зробив карколомну карʼєру від ченця до митрополита завдяки своїй тісній співпраці з радянськими спецслужбами. Цю співпрацю він публічно підтверджував не раз у формі констатації факту, але ніколи — у вигляді покаяння.

Мені самому довелося бути свідком співпраці Філарета з КДБ, коли я завідував відділом культури газети «News from Ukraine» і бачив, як «організовували» послання митрополити Київського і всієї України Філарета українським православним у діаспорі з нагоди Різдва й Великодня.

Бувши екзархом РПЦ в Україні, владика Філарет був одним із найпотужніших стовпів РПЦ (він і справді був фігурою потужною в усьому православʼї), і після смерті патріарха Пимена у 1990 році обіймав посаду місцеблюстителя Патріаршого престолу РПЦ у Москві, але на патріарха РПЦ обраний не був. Цей програш на виборах патріарха й спонукав митрополита Філарета на «сепаратистський» розрив із Москвою.

Якраз у той час в Україні почала відроджуватися УАПЦ, яка постала після краху Російської імперії, а потім була знищена більшовиками у 1920-ті — 1930-ті роки. На патріарха УАПЦ було обрано митрополита Мстислава, предстоятеля УПЦ в США, племінника Симона Петлюри і учасника визвольних змагань України.

Я знаю, як Філарет напрошувався на зустріч із патріархом Мстиславом, просидівши години в чеканні аудієнції в готелі, де зупинився був патріарх. Але не на прощу прийшов тоді митрополит до патріарха, а щоб домовитися, знайти з ним спільну мову й поділити з ним сфери впливу.

Як відомо патріарх Мстислав, бувши добре поінформованим про труди і дні митрополита Філарета, категорично відмовив візитерові в аудієнції (можливо, це була його стратеґічна помилка). Якби Філарет прийшов з благими намірами, думаю, зустріч могла б і відбутися. Сталося так, як сталося.

Розпад СРСР і постання незалежної України спричинився до появи гасла «В незалежній Україні має бути й незалежна церква». Очевидно, що в голову президента Леоніда Кравчука його нашептав розчарований програшем на виборах патріарха РПЦ митрополит Філарет, Це гасло, звісно, повторював, як мантру, й сам предстоятель УПЦ МП, усю свою енергію спрямувавши на спротив відродженню й утвердженню УАПЦ.

На початку 1993 року екзарх РПЦ в Україні Філарет ініціював скликання загальноукраїнської наради для обговорення релігійної ситуації в Україні, в якій взяло участь і духовенство відродженої й уже офіційно зареєстрованої УАПЦ. Та нарада широко висвітлювалася в пресі, за результатами її було ухвалено комюніке (підписане учасниками) суто оціночного характеру й учасники заходу розʼїхалися по своїх парафіях та єпархіях.

Уже наступного дня митрополит Філарет ошарашив православну Україну повідомленням про те, що це був «обʼєднавчий собор», за «рішенням» якого утворена УПЦ Київського патріархату. Ошелешені представники УАПЦ відкликали свої підписи під підсумковим документом наради. Але не всі…

Митрополит Філарет зумів намовити чи підкупити керуючого справами УАПЦ митрополита Антонія, який перейшов на бік Філарета, прихопивши з собою Статут і печатку УАПЦ. Антоній недовго протримався серед філаретівців: зробивши свою справу, він повернувся в лоно рідної йому РПЦ, і московський патріарх відправив його служити в Алтайський край, де він безславно й помер, щойно переступивши сорокарічний поріг.

Процес розбрату в українському православʼї було запущено й інерції йому додала подальша діяльність митрополита Філарета. Уже тоді ми із народним депутатом Сергієм Головатим провели пресконференцію з оцінкою того, що сталося. Упродовж останніх десятиліть я кілька разів публікував текст нашої із Головатим заяви. А навесні 1993 року я упорядкував і видав під егідою Української правничої фундації збірку матеріалів на цю тему. У червні 1993 року найважливіші документи я особисто переслав факсом патріархові УАПЦ Мстиславові, де він доживав віку у своєї дочки.

Смерть патріарха Мстислава спричинилася до того, що проголошена Філаретом УПЦ КП на своєму соборі обрала на свого патріарха митрополита Володимира (Романюка), колишнього вʼязня сумління, при якому Філарет вигадав для себе посаду «заступника патріарха». Віддавши патріархові Володимиру для служіння церковцю неподалік від Києво-Печерської Лаври, Філарет залишив за собою Володимирський собор як головний собор УПЦ КП і головне приміщення управління справами, куди патріарх Володимир приходив на прийом до свого «заступника» і чекав аудієнції із своїм формально підлеглим у загальній черзі.

Прибічники РПЦ в Україні тоді провели свій собор у Харкові, на якому обрали на предстоятеля митрополита Володимира Сабодана.

За обставин, що склалися, УАПЦ провела і свій собою, активним учасником якого був і я (мав виступ) і на якому на патріарха УАПЦ було обрано єпискова Димитрія (в миру Володимир Ярема). Мені довелося стати прессекретарем патріарха й головним редактором видавничого відділу (його очолював архиєписком Ігор Ісиченко) Київської патріархії, а відтак і членом Вищої церковної ради (крім мене, із мирян до неї входили Євген Сверстюк та Сергій Головатий).

Повертаючись до УПЦ КП, нагадаю, як митрополит Філарет заходився прискореними темпами перереєстровувати украдений згаданим вище Антонієм Статут УАПЦ як Статут УПЦ КП. УАПЦ тоді подала позов до суду, і тодішній генеральний прокурор України Віктор Шишкін особисто займався цією справою. Свідчу це як представник УАПЦ, який два чи три рази по годині чи й довше сидів із Шишкіним над документами в його офісі.

Справа про відновлення прав УАПЦ пройшла всі інстанції й дійшла до Верховного Суду України, на якому був присутній і я. На тому судовому засіданні був оприлюднений таємний лист митрополита Філарета до уряду України з проханням прискорено зареєструвати УПЦ КП. І бачив той лист із резолюцією віце-премʼєра Миколи Жулинського з відповідною вказівкою реєстраторові. УАПЦ той позов не виграла. Вона почила у Бозі із смертю патріарха Димитрія.

Усім відома сумна й трагічна доля патріарха УПЦ КП Володимира, якого було поховано на вулиці біля входу до святої Софії. «Заступник патріарха» Філарет відтак без перешкод став патріархом, а посада заступника залишилася вакантною й була видалена із Статуту через непотрібність. Це сталося рівно тридцять років тому.

Попри ініціативу патріарха УАПЦ Димитрія зійтися утрьох йому, Володимиру (Романюку)/Філаретові й Володимиру (Сабоданові) й порозумітися заради майбутнього українського православʼя, водночас добровільно скласти з себе повноваження предстоятелів відповідних юрисдикцій (УАПЦ, УПЦ КП і УПЦ МП), ні Філарет/Володимир (Романюк), ні Володимир (Сабодан) не змогли чи й не захотіли жертвувати своїми принципами заради єдності українського православʼя — найбільшої православної спільноти світу.

Подальше протистояння між україноцентричною й промосковською гілками православʼя в Україні і в українському зарубіжжі посилилося й загострилося й немудрими спробами втрутитися в церковне життя політиків і урядовців України.

Якщо Л. Кравчук загалом обходився лише декларацією «В незалежній державі має бути незалежна церква», і резолюція М. Жулинського була проявом номенклатурного невігластва, то Л. Кучма й В. Янукович демонстративно брали сторону УПЦ МП, а В. Ющенко зробив першу спробу на державному рівні вирішити відокремлену від держави справу із Вселенським патріархом. Те, що не вдалося Ющенкові, вдалося П. Порошенкові — Україна дістала томос.

Але томос цей виявився таким, що приніс в Україну і українство в цілому не замирення та обʼєднання, а подальший розкол і непорозуміння.

По-перше, не відбулося обіцяного і сподіваного замирення й об’єднання православних конфесій в самій Україні. Відбулося лише перегрупування. На користь не Україні, а Вселенському патріархатові. Спротив Московського патріархату не було подолано. Це сталося передусім не через релігійні свари й війни, провоковані Москвою, а через незрілість українського суспільства, через брак україноцентричної системи ЗМІ та інші чинники.

По-друге, своїм томосом Вселенський патріарх розділив українських православних на дві юрисдикції: ПЦУ — в Україні й УПЦ в США та діаспорі — в українському зарубіжжі. Українське православʼя як таке, що мало б обʼєднувати Україну і українське зарубіжжя, виявилося штучно розділеним.

Цьому є пояснення. Вселенський патріархат втрачає паству, і українські православні помножують кількість його вірних. Разом з тим, як і в Москві, так і в Костянтинополі (Стамбулі) дуже бояться постання єдиної помісної православної церкви з центром у Києві — це була б найбільша і найпотужніша в цілому світі православна церква.

Патріарх Філарет, як один із найосвіченіших діячів світового православʼя це розумів і напевно ще розуміє, але своїми немудрими і явно непатріаршими діями, керованими не інтересами українського православ’я й української справи, а особистими нездоровими амбіціями наробив лише шкоди.

І тут я докладніше скажу про те, що досі пару разів згадував натяками, а тепер дозволю собі викласти все, що мені було відомо.

1997 року до мене звернулася з проханням про допомогу одна українка на імʼя Іванна із штату Нью-Джерсі, яка приїхала в Америку доглядати свого самотнього 90-річного дядька. Склалося так, що у неї закінчився строк дії її українського паспорта й генеральний консул України в Нью-Йорку забрав у неї той паспорт. Почалася тяганина, до якої я підключив тодішнього посла України в США Юрія Щербака. Та історія стала приводом для створення Міжнародної Асоціації Громадян України, яку я очолював до 2010 року.

Пані Іванна розповіла мені жахливу історію, повʼязану з патріархом УПЦ КП Філаретом. В ту історію важко було б повірити, якби я особисто не знав людей, про яких ішла мова. Це була подружня пара, чоловік із якої працював у відділі міжнародних звʼязків управління УПЦ КП, а дружина була дочкою мого колеги з часів моєї роботи в редакції газети «Літературна Україна» і яка на початку 1990-х приходила найматися до мене на роботу в моє видавничо-друкарське підприємство «Ноосфера» (я не взяв її на роботу лише тому, що віддав перевагу досвідченішій особі).

З цією парою пані Іванна познайомилася в хаті своєї діаспорної приятельки, у якої згадане подружжя зупинялося, приїжджаючи в Америку, і мала з ним чимало відвертих розмов. Поїздки цього подружжя до США мали два завдання.

Перше — подружжя привозило з України на усиновлення американцями українських дітей. Двоє таких дітей уже були усиновлені приятелькою пані Іванни. За цих дітей жінка заплатила великі гроші: $50 тисяч готівкою, а також купила дві автомашини, одну із яких подружжя вивезло в Україну, а другою користувалося в США.

На той час, коли я спілкувався з пані Іванною, подружжя прокручувало другу операцію з дітьми, і американці, які хотіли всиновити українських сиріт, зрозуміли, що з них вимагають занадто високу плату за дітей, не тільки відмовилися від послуг подружжя, а й подали заяву в поліцію. Відтак поліція сіла на хвіст нашим торговцям дітьми, і чоловік злиняв в Україну, а дружина заховалася в іншому штаті. Розшукати її мені не вдалося, а її батько не відповів на мій лист.

Торгівля дітьми під егідою УПЦ КП були лише незначною частиною операцій, якими займався співробітник міжнародного відділу УПЦ КП.

Другою справді грандіозною справою працівника міжнародного відділу УПЦ КП, якою він сам похвалився перед пані Іванною, було перевезення грошей у готівці з України до США з метою закладання їх на приватні рахунки в банках США. Чоловік прямо у вічі говорив пані Іванні, що володіє такими великими коштами, якими не володіє будь-хто інший в українській діаспори.

Очевидно, що йшлося про гроші, зібрані як пожертви по церквах України, конвертовані в долари й перевезені через дипломатичні канали в США. Бо як ще можна перевезти цілу валізу готівки без митного контролю і без ризику потрапити в руки правоохоронців на кордоні? Тільки через дипломатичний коридор.

Щойно почувши цю історію, я поділився почутим із послом України Ю. Щербаком, який так само, як і я, знав батька однієї із героїнь цієї історії. «Негайно розкажіть про це Василеві», — сказав Щербак, переадресувавши мене до представника СБУ в посольстві.

Одразу після зустрічі із послом я зайшов до Василя (кому треба, знайде його прізвище) — приємного у спілкуванні молодого чоловіка, який виявився ужгородським приятелем мого колишнього студента-телевізійника. Офіцер СБУ уважно й зацікавлено вислухав мене і сказав: «Добре. Я якраз їду на цілий місяць в Україну. Спробую розібратися…»

Минув місяць чи й більше. Після повернення з Києва Василь не вийшов на звʼязок зі мною, хоч і обіцяв. При якійсь іншій нагоді я зустрів його на посольському заході й нагадав про нашу розмову і його обіцянку привезти мені підказки для подальших пошуків — хотілося вийти на конкретні банки, в які філаретівець закладає на приватні рахунки церковні гроші.

Я був шокований: Василь уник будь-якого бажання обговорювати тему, яку за декілька тижнів перед тим з великим інтересом ми з ним обговорювали. Коли я розповів про це Щербакові, він скрушно похитав головою: «Ну, тоді все тут ясно». Повʼязаний колись із КГБ, патріарх Філарет тепер користувався покровительством СБУ, офіцери якої напевно й допомагали співробітникові міжнародного відлілу УПЦ КП перевозити валізи з готівкою до США.

Патріарх Філарет, як відомо, вивів УПЦ КП на світові обшири, переманивши під свій омофор кілька українських православних парафій у США і намагаючись заснувати кілька нових (знаю одного священика, відлученого від УПЦ в США, який спробував знайти своє щастя в УПЦ КП). Це спричинилося до загострення стосунків між УПЦ в США та УПЦ КП і, можливо, спричинилося до того, що у своєму томосі Вселенський патріарх обмежив юрисдикцію ПЦУ лише територією України.

Минули роки й десятиліття. Україна одержала томос. Патріарх УПЦ КП Філарет сподівався, що буде бодай почесним патріархом ПЦУ, але цього не сталося, і він різко порвав із ПЦУ, із своїм же виучнем митрополитом Єпіфанієм, який став предстоятелем нової метрополії Вселенського патріархату.

Коли тільки намітилася тріщина у стосунках між Філаретом і Єпіфанієм, я зрозумів, що причина не зводиться до формального статусу Філарета в ПЦУ і що його бажання зберегти УАЦ ЦП як юридичну особу вмотивоване більше не духовними, а матеріальними причинами. Адже за УПЦ КП числяться обʼєкти нерухомості, що їх Філарет волів би зберегти за собою, а також фінансові чинники.

Наскільки я зрозумів, виучень Філарета й предстоятель ПЦУ Єпіфаній напевно не знає багато чого з того, що було зроблено й робилося до того, як майбутній предстоятель ПЦУ прийшов в УПЦ КП і працював прессекретарем патріарха Філарета. Тому я зважив за доцільне поділитися з митрополитом Єпіфанієм відомою мені інформацією.

Я зробив кілька спроб вийти на контакт із митрополитом Єпіфанієм через соцмережі, але кожен раз натикався на його помічників, які допитувалися в мене, що ж я хочу йому повідомити чи обговорити. Отож не склалося, хоч і дивно було: з Сонею Кошкіною у митрополита демонстративно панібратські стосунки, а на прямий контакт із професором із діаспори предстоятель ПЦУ не йде.

І от сталося так, що митрополит Єпіфаній приїхав до США й навіть загостив до парафії, до якої я сам належу. Яка чудова нагода поспілкуватися й поділитися інформацією, яка точить мені мізки десятки років. Зустрілися, сфотографувалися, я так і сяк намагаюся зацікавити митрополита нагальністю приватної розмови… Він так і не зацікавився. Ну, що ж — ні, то й ні.

Тепер-от ділюся своїм інформаційним багажем публічно. Хай не мулить він мені вʼязи. Хай інші люди тепер розбираються у перипетіях релігійного життя православної України, яка з обʼєктивних і субʼєктивних причин не може дати собі ради. І все чому? Та тому, що не може і не хоче критично осмислити й переосмислити своє буття. Саме цей чинник і є найбільшою перешкодою до створення й розбудови єдиної Помісної православної церкви.

…Ну, а все інше із духовного заповіту патріарха УПЦ КП Філарета, думаю, немає сенсу коментувати. Хоч владика Філарет звертається до «всієї повноти українського православʼя», він готується до зустрічі з Богом, упевнений у своїй правоті і без натяку на покаяння перед Україною і перед своєю паствою, налаштований на розвʼязання суто мирських справ: щоб його поховали в по суті приватизованому ним Володимирському соборі і щоб його ж вихованці з ПЦУ навіть не молилися за його упокій. Не зовсім по-Божому й по-християнському, чи не так?

***

Ви напевно звернули увагу на те, що я навіть не згадую особисте життя патріарха Філарета, хоч знаю про це немало. Серед моїх колег був чи не найближчий друг Філарета — професор наукового атеїзму Іван Бражник, який колись був головою Ради у справах релігій при РМ УРСР, а потім завідувачем сектору наукового атеїзму ЦК КПРС і який багато чого цікавого розповідав мені про свого друга.

Володимир Іваненко,

в минулому — прессекретар патріарха УАПЦ Димитрія, головний редактор видавничого відділу Київської патріархії й Вищої церковної ради УАПЦ, а також голова Всеукраїнського комітету захисту свободи совісті й прав віруючих