«ПОЛЯКИ, ПОРВІТЬ БАНДЕРІВЦІВ»

Москва вбиває клин між Україною і Польщею

Ще про один інструмент російської пропаганди, яка, треба визнати, на сьогодні справді є у світі найбільш ефективною разом і з палестинською.

Це можна умовно назвати так: поляки, порвіть бандерівців.
Широко у підконтрольних Кремлю ЗМІ цитуються слова міністра закордонних справ ПР Радослава Сікорського: територія України закінчується там, де Україна її здатна захистити. Радослав, на відміну від численних українофобів у Польщі, є справжнім другом і прихильником євроінтеграції України. І не про напад він писав на сусіда, а про те, що війну слід заморожувати по лінії бойового зіткнення з росією, щоб вона і не мріяла про інші неокуповані нею землі.

Але в руках російських пропагандистів ці слова стали надією — о, поляки готуються!
Чи справді готуються? Якщо брати Сікорського та уряд Д. Туска в цілому, то нічого і близько такого немає. Інша справа Верховний головнокомандуючий ЗС ПР президент Навроцький і його оточення, що складається з ультра радикалів і реваншистів. Вибори закінчилися, а українофобська істерика підіймається й далі вгору. Який у ній смисл? Над цим задумався й публіцист Міхал Ольшевський, який у своїй статі в “Ґазеті Виборчій” прямо запитує: що ми врешті-решт хочемо від українців?
Далі тест М. Ольшевського:

“Чого конкретно очікує польський колективний нарцис, вимагаючи вдячності від народу, якому російський солдафон щодня підрізає горло? Чи українці мають нам чистити бути, чи мають, встаючи, щоранку кричати з вікна «Слава великій Польщі», чи мають витатуювати собі на чолі польський прапор і співати польський гімн у черзі по молоко? Чи мають записатися до «Конфедерації» й при сніданку просити вибачення за Волинь? У чому саме мала би полягати ця вдячність і як би Україна мала її маніфестувати, щоб вічно змучена душа польська нарешті зазнала заспокоєння – не маю поняття.
Минуло несповна чотири роки від початку вторгнення, і бачимо, що тамті миті були аномалією процесу, ковтком повітря в країні, затягненій смогом. Ми закохалися без тями – не в Україну, а у власний образ: у дзеркалі з’явився народ, який потрафить і хоче допомагати, готовий ділитися житлом, грішми, автівкою. Дуже нам сподобалося це відображення – і не дивно. Такі ладні, такі браві і героїчні.
А проте світ належно нас не оцінив, не притулив, очікувана винагорода не надійшла. Замість нагороди отримали невдячність.
Отож тепер є вже нормально. Самозамилування плавно перейшло в польську щоденну непристойність, що і чути не хоче про катастрофу, яка щодня палає за східним кордоном.
Встид є тут не до місця, бо Польща досі залишається глибоко дисфункційною країною, а катастрофа, яка нас спостигає, випливає із синдрому, який влучно окреслив Міхал Білевич у нещодавній книжці Traumaland. Польща – це країна колективного нарцисизму. І цей, власне, колективний нарцисизм, який на мить пригас перед лицем вторгнення, знову заговорив – подвоєною силою.
Останніми десятиліттями не було моменту, коли б його було видно так чітко і коли б він мав настільки руйнівний характер.”