ПАМʼЯТІ ЮРІЯ ШИЛОВА

Вмер український археолог Юрій Шилов. Ним захоплювались одні і ненавиділи інші

Його монографія «Прабатьківщина аріїв» отримала високу оцінку академіка Рибакова, але в Інституті археології НАНУ йому не дали захистити докторську на цю тему. Нічого суперреволюційного там не було, теорія про Україну як прабатьківщину аріїв відома досить давно і вона цілком мейнстрімна.

Думаю, що підлеглих Толочка налякало саме слово «арії». До речі, про затхлу атмосферу Інститу археології Шилов згодом написав книгу, і це чи не єдина з його книг, яку я читав.

Книга «Прабатьківщина аріїв» мала значний успіх в Україні, і щоб його нівелювати слідом за нею значним тиражем видали книгу в жанрі фолк-хісторі «Шлях аріїв» члена СДПУ(о) Канигіна. Там була повна псевдонаукова маячня але в головах деяких українців ці дві книги злились в одну.

Шилов перестав займатись наукою і перейшов у публіцистику і популяризацію науки. Як на мене, найзначніше, що він зробив — це популяризація досліджень шумеролога Анатолія Кифішина, який розшифрував писемність Кам’яної Могили як протошумерську.

Юрій Шилов також був відомий гіпотезою про те, що Аратта — країна з якою Шумер мав зв’язки — знаходилась на території України. Гіпотеза, як на мене, доволі слабо обґрунтована, через що його часто звинувачують у псевдоісторичності. Хоча бували випадки, коли й такі сміливі гіпотези знаходили підтведження.

З Юрієм Шиловим я зустрічався 20 років тому у липні 2005 року на козацькому фестивалі на Хортиці, де й зробив це фото.

Анатоль Листюк

Від УСІМ:

Анатоль Листюк став чи не першим, хто повідомив у соцмережах про смерть Юрія Шилова. Із тексту можна зрозуміти, що він не є знавцем наукової спадщини справді видатного українського історика-археолога.

Час розставить усе на свої місця, і історик Шилов буде поцінований за його заслугами. «Прабатьківщина аріїв» — не єдина його фундаментальна праця.

На моїй книжковій полиці стоїть грубезний том великого формату під назвою «ДЖЕРЕЛА витоків української етнокультури ХІХ тис. до н.е. — ІІ тис. н.е.», виданий 2002 року у Києві видавництвом «Аратта». По суті це є своєрідний підручник із списками рекомендованої літератури наприкінці кожного розділу.

Мені не відоме інше видання іншого автора, яке могло б витіснити цей фоліант із української науки і освіти.

Так, багатьом «традиціоналістам» (маю на увазі істориків із типово радянським, сиріч марксистсько-ленінським, підходом до студіювання нашого минулого) історичний набуток Ю. Шилова не до вподоби. Приблизно так само, як не до вподоби їм публікації згаданого вище Юрія Канигіна.

І Шилова, і Канигіна, і багатьох інших, хто виходить за рамки традиційних уявлень, не люблять, ба навіть ненавидять ті, чий академічний спокій тривожать публікації згаданих авторів. Жовчна огульна критика, зауважте, якраз стосується не суті (історичних фактів, подій і явищ), а методів, підходів, поглядів, опінії. Одним, виходить можна висловлювати свою думку (зазвичай у контексті російського історичного міфу), а іншим — зась (бо вони рвуть той міф на шмаття).

…Мені трапилося познайомитися й дуже коротко поспілкуватися із Юрієм Шиловим на початку 2000-х років у помешканні мого колеґи й доброго знайомця Юрія Саєвича.

У центрі уваги присутніх був тоді не Шилов, а Микола Мельниченко, причетний до касетного скандалу, якому я влаштовував зустріч із журналістами New York Times у вашингтонському офісі газети.

Касетний скандал залишився в минулому як епізод із історії незалежної України. Я певен, що історична спадщина Юрія Шилова затримається надовго і стане важливим чинником україноцентричної освіти і просвіти українців.

Володимир Іваненко