РОМАНТИКА ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

Як побудувати українську державу, що не зрадить себе

Ми жили під чужою владою століттями. Це не історична метафора, а політична травма, яка закарбувалась у тіло нашого мислення, в жести, в інтонацію, в архітектуру взаємодії. Нам доводилося виживати в системах, які були створені не для нас, не про нас, і часто — проти нас. Ми були не суб’єктами, а об’єктами: зручними, небезпечними, придатними, підозрілими. Нас використовували. А ми вчилися виживати — не разом, а одне проти одного.

Колоніальна влада формувала лояльність не до громади, а до центру. Не до сусіда, а до того, хто розпоряджається. Найшвидший шлях угору — через зраду своїх. Через здачу. Через мовчання. Через «не чіпай». Саме тому довіра не стала базовою формою нашої культури. А ініціатива — стала синонімом ризику.

Цей синдром глибший, ніж здається. Бо коли влада — чужа, тоді будь-яка дія — під підозрою. І тоді виживати вчишся не через взаємодію, а через пристосування. І тоді підлість стає стратегією, а мовчання — мудрістю. І найстрашніше: ми навчилися підозрювати одне одного швидше, ніж довіряти. Бо так виживали. А виживання — витіснило солідарність.

Ми прийшли до 1991-го не як сформована політична нація, а як розсипана спільнота з постгеноцидною психікою. Ми отримали державу, але не відчули її своєю. Бо гідність — ще зневажалася, а публічність — викликала страх. Бо влада була десь «там». А тут — був ми, свої. Тому й сформувалась подвійна лояльність: ми — в себе вдома, а держава — окрема. Не рідна. Не своя. Бо «там — зрадять».

Після колоніалізму доброчесність не винагороджується — вона ізольована. Людина, яка не бере, не обманює, не «влаштовується», — вважається дивною. І якщо така людина йде у владу — вона або ламається, або зникає, або виживає лише на силі характеру. І ми не створили культ доброчесності — бо не встигли. Нас постійно зупиняли.

І саме тому сьогодні, після 2022-го, ми стоїмо перед шансом — і викликом — вирватися з цього кола. Побудувати державу не як апарат, а як форму довіри. Повернути владу з-під ковдри страху — у відкриту взаємодію. І для цього потрібна не лише зміна еліт. Потрібна зміна уявлення про сусіда. Про спільне. Про саму можливість бути разом.

Ми маємо навчитися бути разом. Не формально — а насправді. У школі. У громаді. У війську. У бюджетному плануванні. У суді. Ми маємо виховувати не лише грамотність — а республіканське чуття. Що гідність — це не ризик. А основа. Що держава — це не хтось. Це — ми. Що спільне — це не те, що вкрадуть. А те, що тримає.

Війна — це прискорювач. Вона або доб’є нас остаточно, або дасть нам вирости. І саме сьогодні ми маємо вирішити: чи ми — країна після поразки, що симулює життя? Чи нація, що віджила тінь і хоче бути суб’єктом?

І тільки тоді, коли ми поховаємо мертве тіло лояльності до колоніального центру, коли ми замінимо горизонталь підозри на горизонталь співдії, коли ми визнаємо: довіра — це основа, а не наївність — ми збудуємо Республіку. Справжню. Живу. Не копію. І не уламок. А свою.

Бо українська держава — це не інституція. Це нація, що більше не зраджує себе сама.

Владислав Смірнов

Від УСІМ:

Писав чоловік цілком притомні аналітичні тексти, і деякі з них ми охоче публікували на своїх ресурсах. Потім була цілком нормальна спроба подискутувати, але честолюбство підвело молодого аналітика, і він не витримав удару. Образився. Замість того, щоб звернути увагу на підказки і замислитися, що ж не так у нашому королівстві…

І ось короткий поетично-романтичний запис оголив проблему — намагання сподобатися і собі, й читачам виявилося ширмою, із-за якої вигулькнула ще незріла особистість.

Застановившись на питанні, «як побудувати українську державу, що не зрадить себе», В. Смірнов дійшов висновку, що для цього треба «навчитися бути разом», «не зраджувати своїх», «створити культ доброчесності» і т. д. Війна спрацює як прискорювач процесу, і так створимо державу як «націю, що більше не зраджує себе».

Що маємо на виході?

Перше: абсолютне нерозуміння автором природи війни Росії проти України.

Друге: брак усвідомлення того, що успішну державу в Україні не можна побудувати до тих пір поки українське суспільство житиме в умовах авторитарно-тоталітарного радянського суспільного ладу, оскільки за цих умов можливий лише один спосіб урядування — командно-адміністративний. Вершиною цієї піраміди залишатиметься інститут президента, що являє собою реінкарнацію ЦК КПУ.

Третє: омріяне автором єднання українців у націю можливе лише за умови високого рівня національної свідомості й громадянської зрілості (відповідальності) українського суспільства. Більш-менш високий рівень демонструє лише пасіонарна частина суспільства, яку війна практично винищує через надзвичайно високий рівень ухилянства.

Перелік аргументів не на користь пана Смірнова можна продовжувати, але один раз він уже відмахнувся від них, сприйнявши висловлене йому в коментарях як образу.

На жаль, у мене немає під рукою авторитетних джерел авторства третіх осіб, бо за всі роки незалежності ніхто в Україні цими проблемами не переймався. Тому вимушений відіслати автора до моїх власних публікацій, у яких висловлено результати моїх тридцятипʼятирічних спостережень, осмислення й роздумів (див.: Книги Володимира Іваненка).

На жаль, у нас залишається усе менше й менше часу на інформаційно-розʼяснювальну та організаційну роботу із суспільством в Україні та з діаспорою. Розвʼязання проблеми ускладнюється ще й тим, що навіть пасіонарні україноцентристи лінуються засукувати рукави і братися до роботи.

Останнє пояснюється низкою чинників: якби хтось прийшов і зробив те, що ми повинні зробити самі; кожен із нас уявляє себе лише гетьманом чи президентом (Зеленський любить настроювати своїх виборців на це); ну, і т.д.

Володимир Іваненко