ДУАЛІЗМ ІСТОРИЧНОЇ ПРАВДИ | DUALISM OF HISTORICAL TRUTH
3 min read
УКР | ENG
ДУАЛІЗМ ІСТОРИЧНОЇ ПРАВДИ
Коли Польща лише робить вигляд союзника, але насправді діє як ворог: імперський рецидив, історична ненависть, рашистське відлуння і Дуда — інквізитор, а не адвокат правди
29 травня 2025 року президент Польщі Анджей Дуда зробив гучну заяву: він обурився тим, що в Україні його зустрічають люди «з пов’язками в бандерівських кольорах» і наголосив, що більшість українців, мовляв, не знають про Волинську трагедію, бо це питання десятиліттями замовчувалося савьєцкою владою.
Ці слова викликають щонайменше подив, а щонайбільше — глибоке розчарування і занепокоєння. Від лідера держави, яка позиціонує себе як союзник України у боротьбі з рашистським імперіалізмом, ми чуємо риторику, до болю подібну до комуністичних штампів 1970-х.
Польська політична еліта, зокрема її правоконсервативна частина, досі не змогла подолати шовіністичну матрицю сприйняття українців. Образ українця в польському публічному просторі часто постає як:
• злочинець (через Волинь),
• дикун (через стереотипи міжвоєнного часу),
• або небезпечний націоналіст, чия боротьба за свободу прирівнюється до «кривавого терору».
Це не випадковість. Це наслідок глибоко вкорінених імперських амбіцій і колоніальної свідомості, яка в Польщі проявляється від середньовіччя і далі — через Річ Посполиту, Другу Річ Посполиту, Польську Народну Республіку, а тепер і III Річ Посполиту.
Перш ніж говорити про Волинь 1943 року, польське суспільство мало би чесно подивитися в обличчя тим історичним епізодам, які в самій Польщі залишаються табуйованими або цинічно применшеними:
- Польсько-українська війна 1918–1919 років
Після розпаду Австро-Угорщини Польща, щойно відновивши незалежність, одразу кинулася захоплювати українські землі, розпочавши війну проти Західноукраїнської Народної Республіки. Західна Україна була окупована, а українське населення — піддане системній дискримінації.
- Пацифікація українців у 1930-х
Офіційна політика Другої Речі Посполитої включала т. зв. «пацифікацію» — репресії проти українців: спалення церков і шкіл, побиття, арешти. Це була відкрита державна політика терору проти непокірного автохтонного населення.
- Операції польських підпільників проти українських сіл (1942–1944)
До «Волинської трагедії» передували масові напади польських озброєних формувань (Армії Крайової, Батальйонів Хлопських) на українські села на Холмщині, Підляшші, Лемківщині й Надсянні. Знищення українських осередків часто супроводжувалося вирізанням мирного населення — жінок і дітей.
- Операція «Вісла» (1947)
Після завершення війни польська комуністична влада, за згодою маЦкви, депортувала понад 140 000 українців із їхніх прадавніх земель. Це був етнічний терор, масове вигнання, примусова асиміляція — злочин, який Варшава не поспішає визнавати геноцидом.
Польське суспільство сформувало своє бачення Волині на основі джерел, написаних сталіністами — ідеологами комуністичної пропаганди. Відомі польські «історики» Юзеф Собесяк, Туровський, Вільчур, Семашки працювали під замовлення маЦкави — їхні роботи створювалися для розколу українсько-польського фронту проти сюрусюру.
Особливо показовим є приклад того самого Юзефа Собесяка — сталінського офіцера, який особисто командував етнічно польським загоном партизанів ҐРУ. Саме його підрозділ стоїть за знищенням села Паросля Перша — події, яка стала формальним початком Волинської трагедії. Таких “операцій під чужим прапором” було чимало, і вони були навмисно спровоковані маЦкавою, щоб спалахнуло міжнаціональне кровопролиття.
Історична реальність — складніша, ніж шаблонні «українці різали поляків». Це була двостороння трагедія, в якій діяли ще й треті сили — радянські спецслужби.
Президент Польщі сьогодні — не просто політик. Він носій архетипу старої, імперської Польщі, яка мріє про відновлення свого впливу на Схід. Його заяви — це не боротьба за історичну правду, а інструмент впливу на українську державу, яка зараз у важкому становищі.
Використання теми Волині для політичного тиску на Україну — цинізм найвищого ґатунку. Особливо в час, коли обидві нації мали би стояти пліч-о-пліч проти імперської раши.
Україна не відмовляється від переосмислення своєї історії. Але це має бути діалог, а не диктат. Польща повинна припинити монополізувати трагедію й визнавати лише свою сторону.
Історична правда — завжди двостороння. А політика — не має права її викривляти заради електоральних симпатій або зовнішньої маніпуляції.
Україна не є молодшим партнером. Україна — це союзник. І союзників не принижують.
Михайло Мельник
***
DUALISM OF HISTORICAL TRUTH
When Poland Pretends to Be an Ally but Acts Like an Enemy: Imperial Relapse, Historical Hatred, Kremlin Echoes, and Duda as an Inquisitor, Not an Advocate of Truth
On May 29, 2025, Polish President Andrzej Duda stirred controversy by expressing outrage at being greeted in Ukraine by people wearing armbands in “Banderite colors.” He further claimed that most Ukrainians are unaware of the Volyn tragedy, as the topic was allegedly suppressed during Soviet times.
From the head of a state that presents itself as a close ally of Ukraine in its fight against Russian imperialism, such a statement sounds less like support and more like a resurrection of Cold War-era propaganda.
Segments of the Polish political elite—particularly among right-wing conservatives—continue to perceive Ukrainians through an imperial, colonial lens. In Polish discourse, Ukrainians are often depicted as:
• Criminals, due to the events of 1943;
• Barbarians, drawing on interwar stereotypes;
• Or dangerous nationalists, whose struggle for freedom is equated with terrorism.
This is not accidental. It stems from a long-standing imperial mindset deeply rooted in Polish history—from the era of the Polish-Lithuanian Commonwealth, through the Second Republic, the Communist PRL, and even today’s Third Republic.
Before focusing exclusively on the 1943 Volyn events, Polish society must confront a series of its own historical aggressions—episodes that are often ignored or downplayed in Polish public discourse:
- The Polish–Ukrainian War (1918–1919)
After WWII, communist Poland deported over 140,000 Ukrainians from their ancestral lands in a mass ethnic cleansing operation. To this day, Poland refuses to recognize it as genocide.
Following the collapse of Austria-Hungary, Poland immediately launched a war to seize the territory of the West Ukrainian People’s Republic. The region was annexed and subjected to political and cultural repression.
- The “Pacification” of Ukrainians in the 1930s
The Second Polish Republic openly pursued a policy of “pacification” in Western Ukraine—burning churches and schools, arresting priests, and violently suppressing Ukrainian civic life. It was state-sponsored terror.
- Massacres of Ukrainian Villages (1942–1944)
Prior to Volyn, Polish paramilitary groups (the Home Army, Peasant Battalions) attacked Ukrainian villages across Chelm, Podlachia, and Lemkivshchyna, killing civilians—often entire families.
- Operation Vistula (1947)
The Polish narrative of Volyn is largely based on Soviet-era historiography—crafted by Stalinist propagandists like Józef Sobesiak and others. These figures were not impartial scholars but political operatives tasked with dividing Ukrainians and Poles to prevent any anti-Soviet unity.
Sobesiak himself was a Soviet GRU officer who led a Polish partisan unit responsible for the massacre in the village of Paroslya—a brutal act wrongly attributed to the Ukrainian Insurgent Army (UPA) and used to ignite interethnic violence.
The idea of a one-sided “Ukrainian genocide” of Poles is a distortion. The reality is far more complex, involving Soviet provocations, two-way violence, and a broader war environment.
President Duda’s recent remarks are not about truth, justice, or reconciliation. They’re about political leverage. By invoking painful historical narratives—selectively and one-sidedly—Polish leadership applies pressure on Ukraine at a time of existential crisis.
This is not statesmanship. It is opportunism cloaked in victimhood.
Ukraine does not deny its past. But historical dialogue must be mutual, honest, and free of coercion. Poland cannot dictate memory, especially not when its own record is riddled with unacknowledged injustices.
History is not a weapon. Truth is not a tool of foreign policy. And allies do not humiliate one another.
If Poland truly wishes to honor memory and build lasting friendship, it must look not only at Volyn—but also at Chelm, Zamość, Sanok, and Lemkivshchyna.
Only then can we talk about truth, reconciliation, and a shared future.
