ЩО НАМ ЗАВАЖАЄ
1 min read
З досвіду спілкування на міжнародних форумах
З днем вишиванки з Чикаго. Я тут на кілька днів, і у мене сьогодні три виступи в місцевому університеті, тож буду на них гарна. Маю для вас історію. Пару тижнів тому мене запросили виступити в Осло на доволі важливому і відомому заході — Oslo Freedom Forum. Його проводить організація, яка називається Human Rights Foundation.
Я довго думала. Радилась з розумними людьми. Справа в тому, що цей івент дуже прихильний до хороших росіян. Настільки, що на сайті в програмі заходу з 14 спікерів четверо були росіянами — Владімір і Євгенія Кара-Мурза, Галіна Тімченко і Юлія Навальная. Ба більше, Навальную минулого року ця організація зробила своїм chair of the board ad honorem — головою ради, символічна позиція. До того головою ради був Гаррі Каспаров.
Українських спікерів в програмі не було. В 2022 році на форумі виступали Олександра Матвійчук і Дмитро Кулеба.
З іншого боку, це важливий майданчик, можливість донести меседжі справді важливій аудиторії. Варто скористатися. Серед засновників і керівництва організації росіян, судячи з сайту, нема. Звичайна міжнародна команда.
Після тижнів таких роздумів я написала організаторам, що готова прийняти запрошення, але висловила свою думку про проблематичність такого складу, відсутність інших українців, і попередила, що можу адресувати ці речі під час виступу на форумі. Запропонувала допомогти знайти більше українських спікерів.
Вчора мені написав засновник Human Rights Foundation. Подякував за чесність і попросив про дзвінок. Звичайно, кажу. Подзвонив.
Такої розмови у мене не було ніколи.
По-перше, на мене доволі давно не кричали чоловіки.
По-друге, навіть попри постійне спілкування з іноземцями я нечасто зустрічаю людей, які настільки не відчувають норм, щоб сказати українці, що його ФРУСТРУЄ “демонізація росіян в Україні”. Адже не всі вони винні у війні. Він сказав це мені з Лос Анжелесу.
До того ж, росіяни на форумі — “не росіяни, а наші дорогі друзі”. Запропонував організувати мені вечерю з Юлією Навальною.
Але найголовніше — хоча він і сказав, що не може заборонити мені висловити свою незгоду з позицією інших спікерів під час форуму (“У нас свобода слова!”), але кілька разів повторив, що якщо я це зроблю, це буде “a disgrace,” тобто ганебно.
Ось така свобода слова на Oslo Freedom Forum. Мабуть, росіянам якраз підходить.
Я сказала, що почула достатньо. Сьогодні я написала їм розлогий імейл з думками щодо цієї розмови, її тону, і неготовністю форуму чути українців.
Навіщо я пишу це тут? По-перше, якби я знала, наскільки не в адекваті засновник цього форуму, це зберегло б мені багато часу, які я витратила на роздуми, чи варто їхати. Може, комусь це стане в нагоді.
По-друге, мене справді дуже потрясла ця розмова, і я хотіла про це написати. Я по натурі досить чутлива людина, і коли я поклала слухавку, я плакала. Довго не могла заспокоїтись. Думала про те, як шкода, що після всього, що було, нас так не розуміють і зневажають — навіть люди, які називають себе борцями за свободу.
Але на зміну сльозам прийшла злість і усвідомлення, що мій співрозмовник вів себе, як неадекватний хам. І що я не буду дозволяти говорити так зі мною, і в моєму обличчі — з українцями, які, на жаль, так фруструють його своєю впертістю. Що я маю повне право відправити під три чорти людину, навіть відому і важливу, яка поводиться настільки зневажливо.
Виходить якось так:
— Ми готові дати вам, українцям, платформу, але говоріть те, що ми хочемо почути.
— Ми готові вас підтримувати, але не будьте впертими.
— Ми готові вас жаліти, але жертва не має піднімати голову.
— Скромно посміхайтесь, трохи плачте, але don’t talk back.
— You’ve gotta be more thankful, як сказали Трамп і Венс в Овальному кабінеті.
