ГАЛИЦЬКИЙ БАЛАК

Як журналістську освіту в Україні опустили в соціальні «каналізації»

Десять головних тез мого півторагодинного інтерв’ю з професором Юрієм Фінклером У рубриці «ГАЛИЦЬКИЙ БАЛАК: роздуми про медії та медіавишкіл». Щойно — на платформі ЮТУБ
Запрошую колег до дискусії.

1. Переведення не професіоналами журналістики 20 років тому «Журналістики» з філологічної галузі знань під парасольку соціальних комунікацій зіграло злий жарт: за цей час фактично знищено класичне розуміння української журналістики з людським і національним обличчям.

2. У десятках вишів, де прописана «Журналістика», фахові предмети з цієї спеціальности читають кандидати і доктори наук, які ні дня не працювали в ЗМІ, дисертації яких не мають жодного стосунку до журналістики, які самі не виступають у ЗМІ.

3. У навчальних програмах різко скоротилася кількість предметів і годин, де студенти б мали засвоювати творчі ази фаху: писання, аналіз та редагування текстів різних жанрів, складники творчости й журналітстcької майстерности. Натомість непомірно взятий крен у бік різноманітних комунікаційних технологій, предметів із модними латинізованими назвами, які до журналістики не мають жодного стосунку.

4. Рівень загальної ерудиції, літературної та мовної підкованости випускника журналістики все більше викликає тривогу у творців практичної журналістики.

5. Спеціалізація «Реклама та зв’язки з громадськістю», яка за вуха була притягнута до «Журналістики», за короткий час витіснила і «Журналістику», і «Видавничу справу та редагування» на задвірки тих же комунікацій, побила за короткий термін кілька рекордів: за кількістю катедр з такою назвою, за кількістю наборів студентів, за числом наукових статей молодих дослідників, за числом предметів у навчальних програмах.

6. За останні 5 років на спецраді із захисту дисертацій у Львівському університеті ім. І. Франка (донедавна – П’ємонті українства) була захищена одна-єдина дисертація за суто журналістською тематикою (історія журналу «Універсум»).

7. З національного інформаційного поля зникають наукові журнали з назвами «Журналістика», фактично перестала виходити фахова періодика, яка ще на середину 10-х років цього століття формувала цілий сегмент авторитетних у практиків професійних видань.

8. Колосальний журналістський і видавничий набуток наших класиків Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, І. Огієнка, С. Русової, Є. Чикаленка, С. Єфремова, А. Животка, Є. Онацького залишається поза берегами навчальних прогам і є фактично невідомим для студентів-журналістів. У деяких вишах «Історія української журналістики вже не викладається», в інших – кількість годин урізана до краю.

9. Керована невидимою рукою українська журналістська освіта усе більше розчиняється у соціальних комунікаціях, віддаляючись від кращих традицій західного журналізму. Основну частину свого часу студенти-журналісти за Заході проводять у бібліотеках та редакціях, наші – в Тік-Токах та інших соціальних мережах.

10. Нині українська журналістика постала перед цивілізованим Заходом як важко впізнаваний, розхристаний за вартісно-ідеологічними орієнтирами й відсталий із матеріально-технічного боку гібрид, утворений із двох моделей журналістики: залишків тоталітарно-радянської і паростків нової, із малоросійським слідом, слабко вираженими національними ознаками та формально декларованими намірами сповідувати еропейські стандарти.

Щиро вдячний шановному колезі професорові Юрію Едуардовичу Фінклеру за такий нестандартний формат діалогу довкола животрепетної проблеми професійного вишколу нашої журналістскої зміни.

Микола Тимошик

З коментарів:

Тетяна Бердник: Гнати поганою мітлою ,,науковця,, , який жодного дня не був журналістом, але після генія журналістики Москаленка очолює інститут журналістики у Києві… Різун В.В.- людина, яка на багато років вперед ,,вбила,, українську журналістику.

Ядвіга Балога: Ох, пані Тетяно, де набрати тих мітел, щоб вигнати всіх тих недоуків, які “вбивають” освіту, медицину, які окупували владні інституції, словом, різноманітні галузі життя?

Михайло Жайворон: Фаховий епікриз сучасної розхристаної журналістики… Кожен пункт – стислий висновок про перебіг її хвороби.

Олександр Дмитрук: У Вінниці два університети “навчають” журналістики при тому, що лише четверо викладачів знають, що таке практична журналістика. Отож рівень підготовки – “нуль”! Щороку у світ Божий випорхує 50 дипломоносіїв, які нікому не потрібні.

Віталій Гандзюк: Олександр Дмитрук, ви помиляєтеся, Микитивичу! Гальчак СД, редактор, Гандзюк В.О, радіо, тб, газета, прес-служба, Каленич ВМ, літредактор освітнього часопису, Слотюк ПВ, досвід на ТБ, Богачук ІМ, прес-служба, друкована періодика, Босілкова СМ, телебачення, Житарюк МГ, періодика, покійний Шкляр ВІ, редактор газети, 2 викладачів щойно завершили магістратуру з журналістики. Це весь наш викладацький склад. Є ще зауваження? Тому, вважаю, спершу треба вивчити питання, а потім робити висновки.

Валентина Кательницька: Олександр Дмитрук , Сорос не може ж всіх взять під своє крило! А соросята – трудяться!
І настільки трудяться, що їх журнашлюшками величають.

Гандзюк Віталій , люди судять по справах ! Можливо, щось і винесуть новоспечені журналісти з того чому вчили, але їхня ,, діяльність “, як старшокласника, що пише твір на задану тему.
Журналісти повинні бачить причину наслідків, а не описувать ці ,,наслідки”, та ще заумно втикать в текст неукраїнські слова.
Не навчені писати живою , народною мовою ( англійську тягнуть , показуючи свою заумність!).

Олександр Дмитрук: Гандзюк Віталій! Це відколи пресслужба стала поряд і практичною журналістикою? А щодо названих осіб, то цікаво було б побачити їхній творчий (як журналістів) доробок. У яких редакціях вони працювали? Готували шефу каву і множили пресрелізи. Це ти вважаєш журналістикою?

Раїса Стоян: Для того, щоб бути балериною, танцівником потрібно мати фізичні дані, художником – хист до малювання, живопису, лікарем – теж є вимоги, а ось журналістом -не треба нічого, лише мінімум балів ЗНО чи НМТ. Чомусь у процесі навчання вимоги ставляться тільки до викладача, іншої сторони наче не існує.

Вадим Вітковський: до того ж, дуже часто викладають ті, хто НЕ МАЄ ДО ЖУРНАЛІСТИКИ НІЧОГО СПІЛЬНОГО!

Федір Польовий: Актуальна, хоч із гірким присмаком публікація.
Дякую Вам, Миколо Степановичу!
Звичайно, хотілось би достеменно знати чиєю рукою знищуються основи журналістської освіти.
У практичній площині, коли майстрів пера і слова витісняють пропагандисти – це наша недолуга влада. Як приклад – телемарафон “єдиних новин”, який притомні українці давно заблокували і не дивляться. А свобода слова, яка була фішкою в Україні часів Ющенка, Порошенка, сьогодні теж, услід за військовими, йде за грати.
Сумно, дуже сумно.

Петро Ляш: Колега-практик, поспілкувавшись із студентами факультету журналістики у Полтаві, був вражений їх надто низьким рівнем фахової підготовки і загальної ерудиції. На зауваження, що з такими знаннями у журналістиці їм робити нічого, почув у відповідь: а ми журналістами не працюватимемо, ми на телебачення підемо…

Микола Цимбалюк: “До колосального журналістського і видавничого набутку” в низці згаданих діячів чи не на першому місці мусить стояти прізвище Сергія Єфремова. Його діяльність як видавця і блискучого публіциста є класикою. На початку ХХ ст. його популярність серед українства як публіциста і громадсько-політичного діяча була на другому місці після Шевченка.
Нині його творчий спадок незаслужено забутий. Можливо через те, що мав сміливість об’єктивно і правдиво писати про ідеологію і практику, як їх називав Є.Чикаленко, “мілих людєй”.

Микола Тимошик: Цілком погоджуюся, друже Миколко, щодо Єфремова. Тим більше, що завдяки тобі маємо пепевидані його сильні духом “Щоденники” та ” Публіцистику”. Додав до переліку. Дякую. 🙂

Микола Цимбалюк: Це тобі, Колю, величезна подяка за ту титанічну працю в царині як журналістики, так і видавничої справи, без яких українська справа була б витіснена на маргінеси.

Валентина Орлова: Надзвичайно слушні дієві думки,позиція. Злам української журналістики відбувався свідомо й тривалий час,як і інших складових державотворення. Пасіпак на чолі медіа вистачало в усі часи,та вже в незалежній Україні сталася руйнація глибинна, особливо у 2018 році, коли тисячі професіоналів -практиків просто звільнили,замінивши “слухняними хлопчиками”,потрібними владі.
Так,журналістика – професія за покликанням,а розмиті критерії вступу, навчання та вимог відповідальної праці в медіа,по суті, сприяли послабленню впливу журналістів, громадської довіри.Надто замало критично мислячих,як правило,це гарт зрілих журналістів. Сміливість ,як необхідна складова професії,шкутильгає, бракує загальної ерудиції,на жаль.
Ці проблеми не замовчувалися, і очільникам державних медіа вони були добре відомі, вдіяти нічого не було можливо,навіть Національна творча спілка була безсилою.
Та вже порушення цих проблем зараз,їх обговорення дає надію!

Леонід Фросевич: Правдиво, слушно, принципово. На жаль, типове і сумне явище, яке спостерігаємо і сьогодні. Оті пришелепкуваті “комунікатори”, які колись у вишах захопили керівні посади через свої корумповані зв’язки і “косили бабки”, продовжують і нині “навчати”, перемістившись на інші “професорські крісла”. “Розвелося” сотні “факультетів” та “інститутів” журналістики…

[Коментарем Леонід Фросевича обговорення запису Миколи Тимошика закінчилося.]

Від УСІМ:

Я уважно і з інтересом вислухав розмову Юрія Фінклера з Миколою Тимошиком, присвячену проблемам журналістської освіти та підготовки журналістських кадрів. М. Тимошик задав тон, безумовно, цікавій балачці, означивши найболючіші аспекти проблем та критерії якості журналістського фаху: професіоналізм, порядність та патріотизм.

Найсуттєвіше з розмови професор Тимошик виклав у залученому тексті. У відео діалозі залучені тези щедро розбавлені спогадами, емоційними ремінісценціями й дуже субʼєктивними оцінками подій і персоналій — явними ознаками ситуативного мислення. Особливо вчарувала й розчарувала мене згадка про «геніального Москаленка» — одного із яскравих представників компартійно-радянської номенклатури і класика суто компартійно-радянської журналістики.

Я свідомо утримався від коментування під записом М. Тимошика на його сторінці, оскільки зважив за доцільніше перепублікувати текст із посиланням на відео й приберегти свої думки для цієї післямови. Тут справді є про що поговорити.

За основу справді можна взяти трисутнє ППП М. Тимошика. Нагадаю, що ППП активно експлуатували ще за СРСР у нас, та й у цивілізованому світі цей критерій застосовують такою ж мірою. Тільки на Заході цей критерій спрацьовує, а от у нас — ні.

Причини чи причинно-наслідкові заʼязки можна пояснити субʼєктивними чинниками. Зокрема, списати на окремих професійно непідготовлених осіб типу філолога Володимира Різуна, який захопився соціально-комунікаційним підходом, схрестив «справжню журналістику» з піаром і розвалив усе дбайливо вибудуване «геніальним Москаленко». На основі цього співрозмовники вибудовуть плани щодо того, як направити журналістську освіту в «правильне річище» й почати готувати журналістів, які відповідали б субʼєктивним уявленням співрозмовників.

Це — суто ситуативне бачення обговорюваних проблем і способів їх розвʼязання. Системний підхід і бодай спроба побачити журналістику й СМІ як підсистему в системі вищого порядку і як частину цілого, дозволив би співрозмовникам передусім звернути увагу на те, що після розпаду СРСР і набуттям незалежності Україна залишилася в радянській системі координат, компартійно-радянська номенклатура трансформувалася в олігархію і згубився лише один чинник — ідеолоґічний диктат КПРС.

За цих умов відповідним чином трансформувалися журналістська освіта, журналістський корпус, журналістика та ЗМІ. Згадуючи окремих талантів ще радянської журналістики, М. Тимошик та Ю. Фінклер чомусь забувають, що в масі своїй радянські журналісти були «вірними підручними партії» й творили не справжню журналістику, а її пряму протилежність, тобто її «темну сторону».

Професор Тимошик, обʼїздивши тридцять країн світу, мав би знати, що в цивілізованому світі темним боком журналістики називають… піар. Цілком закономірно, що за відсутності ідеолоґічного диктату в умовах усе ще радянської України оліґархічні журналісти і ЗМІ обʼєктивно можуть творити лише «темний бік журналістики», тобто піар.

Отже, журналістська освіта в умовах України справно й задовольняє попит на відповідні кадри. Цілком закономірно, що в це річище сповзло й журналістикознавство, захопившись продукуванням науково-педагогічних кадрів із соціальних комунікацій. У філолога (вибачте за педалювання) Різуна не було вибори — він виконував замовлення часу.

Далі. У розмові Тимошика й Фінклера згадано було «Український інформаційний простір», але як назву журналу (членом редколегії якого я був на сампочатку, а потім випав з обойми через чиєсь субʼєктивне чи навіть шкурне рішення), але аж ніяк не сфери функціонування української журналістики і ЗМІ.

Мені було прикро, що тема формування українського інформаційного простору, захисту інформаційного суверенітету й зміцнення інформаційної безпеки України якось не зайшла у балачку.

Мені також було прикро, що ні Тимошик, ні Фінклер не зачепили бодай згадкою нагальність творення в Україні україноцентричної системи ЗМІ, а відтак і україноцентричної журналістики, яку можуть і повинні творити лише україноцентричні кадри журналістів, а останніх — продукувати україноцентричні заклади вищої освіти.

На превеликий жаль, навіть українські фахівці типу доктора філологічних наук, професора Тимошика не переймаються системними проблемами українізації України, в якій українізація інформаційного простору є одним із найважливіших чинників.

Їм невтямки, що саме україноцентрична журналістика й система ЗМІ разом із україноцентричними освітою й просвітою є вирішальним фактором та інструментом піднесення рівня національної свідомості й громадянської зрілості (відповідальності) українського суспільства, а відтак і просування в суспільство та підготовки системних устроєвих змін — заміни радянського суспільного устрою якісно новим суспільним ладом, заснованим на українських національних традиціях та звичаях.

На превеликий жаль, моїм колегам не дано мислити такими категоріями.

***

PS. Я ось що зауважив. Як під записом Миколи Тимошика, так і тут обговорення, на яке розраховував і професор Тимошик, і я, звелося до декількох банальних і неконструктивних коментарів.

Складається враження, що наш український брат-журналіст не усвідомлює або й не хоче усвідомлювати усієї серйозності порушеної проблеми. Навіть у тому звуженому контексті, що його окреслили Тимошик та Фінклер. Ну, а мої намагання вивести дискусію на виший, стратеґічний рівень залишаються взагалі непоміченими.

Ось вам і відповідь на запитання — чому Україна програЄ і напевно прогрАє на інформаційному фронті.

Володимир Іваненко

З коментарів під посиланням на нашу публікацію:

Василь Чепурний: коли журналістику викладають у 82 навчальних закладах – то якої якості можна чекати? і навіть у провідних вишах не вивчають теми інформаційних воєн…

Вадим Вітковський: до того ж, дуже часто викладають ті, хто НЕ МАЄ ДО ЖУРНАЛІСТИКИ НІЧОГО СПІЛЬНОГО!

Володя Садівничий: У провідних — вивчають

Василь Чепурний: Володя Садівничий, буду вдячний за приклади і бажано з прізвищами викладачів, щоб глянути їх доробок на цю гарячу тему

Володя Садівничий: Усі навчальні матеріали всіх ЗВО у відкритому доступі

Василь Чепурний: Володя Садівничий, тобто порекомендувати не можете…

Володя Садівничий: Зробіть моніторинг навчальних планів і освітніх програм 40 закладів вищої освіти, де викладається спеціальність журналістика, прочитайте силабуси/робочі програми освітніх дисциплін й у Вас складеться підтверджена фактами думка. А те що Ви написали – це Ваше особисте судження.

Сергій Мельковський: Щороку в лоно тік-токів випускають більше 2000 журналістів і таке собі. Реальних вакансій в журналістиці щороку не більше трьох сотень. Інші випадають з професії. Маса спочатку западає в інтернет, а потім теж випадає в інші професії. Та й виховувати професіоналів вже нема кому і нема де: газет практично нема, радіо теж, в телевізорі масове пропагандонство… Ото таке собі і робить журналістику плінтусною, підміняючи поняття журналістики заробітчанством і лизоблюдством. За великим рахунком, четверта влада існує тоді, коли є перша, друга і третя. Сьогодні, судячи з опитувань, всі три гілки засохли і гниють.

[Ось до чого звелося обговорення і за нашим записом у соцмережах.]