«ПРОПАЩА СИЛА»

«Він нам потрібен тільки як небіж Лесі Українки»

Вчора був ДН мого коханого “дєдушки” — Юрія Шевельова, а сьогодні ДН його ровесника й колеґи по МУРу — Юрія Косача (1908-1990). І якщо щодо “дєдушки” я вже спокійна, що його “слава не вмре, не поляже”, і я більше не є по ньому “вічною черговою”, як це було мало не 10 років після його смерти, і не потребую його раз у раз боронити від рос. фашистів та укр. невігласів, — нівроку, і фахівці-шевельовознавці наросли, і видавці, й історики з теми, є вже кому! — то про нещасного Юрка Косача доводиться нині читати в стрічці такі панегірики, що волосся стає сторч. Не треба так, пані й панове.

Біографія цього чоловіка — прекрасний привід для серйозних роздумів про те, чи здатна людина без морального хребта продуктивно реалізувати свої (хай навіть визначні) біологічні здібності (не далі як учора Олександр Зінченко опублікував показові архівні матеріали про іншого здібного автора, що так само, як і Косач, зійшов на пси, — аґента КГБ з 1963 р. “Январского”, він же Віталій Коротич, дуже раджу!).

А ще це добра нагода поміркувати над тим, як позначився на долях української літератури в ХХ-му ст. вплив російських спецслужб — не тільки кулею в потилицю, а й субтильніше — вербовкою вижилих і наступною асфіксією таланту (є тут якась, іще не досліджена закономірність -/ чому, напр., аґент НКВД художник Глущенко роками міг продовжувати тримати прекрасну мистецьку форму, а от агент КГБ поет Коротич поетом бути переставав, “списувавсь”, як тоді казали, — і деґрадував спершу до пропаґандиста, а відтак уже до, прости Господи, газєти “Бульвар”: чому одні мистецтва “не залежать” від морально-психологічних ломок творця, а інші, як-от література, принципово несумісні із службою дияволу, і бути одночасно аґентом КГБ й великим письменником ще нікому не вдавалося?)

Косач, який по батьківській лінії успадкував фамільний “драгомановський” літературний хист, а по материнській — психологічну незрілість на межі криміналу (авжеж, молодший брат Лесі Українки був дуууже невдало, хоч і ненадовго, одружився!), і якому ніхто з української еміґрації в США останні 30 років не подавав руки, — аж ніяк не тема для панегіриків, перепрошую.

Питання, чи і наскільки ми як нація доросли до того, щоб не ріжки з хвостиками нашим класикам примальовувати “для розбронзовіння”, а намагатись зрозуміти їхні життя як урок для себе — і в доброму, і в злому (бо “як не треба” — це також урок, Цього також вчаться на прикладах своїх національних сєлєбів!). Десять років тому, з початком війни, я спробувала підняти цю тему якраз на прикладі Косача — виступаючи на презентації збірки біографічних творів Домонтовича, Косача й Вал. Шевчука “Запрошення на Цитеру”, лінк на виступ даю в коменті: судячи з того. що за 10 рр. там навіть 2 тис. переглядів не набралось, тема тоді “не злетіла”, зарано на неї було, — може, тепер злетить, коли ми дечого все ж таки підучились?..

Ну й насамкінець нагадаю фраґмент із спогадів Шевельова — той, де він згадує, як 1972 р. приїздив на Клермонт-авеню його намовляти до співпраці інший український письменник, що працював на КГБ, — Павло Загребельний (звіт Загребельного в КГБ про цю зустріч недавно публікувала “Історична правда”). Там між вербувальником і вербованим (так і не завербованим!) відбувається такий, між іншим. діалог:

“— Навіщо я вам? — спитав я (ЮШ) його (ПЗ). — У вас є Косач, він може вам розповісти про все, що діється тут.

— Ні, — відповів Загребельний без дальших коментарів. — Ми його не цінимо і довіри не маємо, він нам потрібен тільки як небіж Лесі Українки” (с).

І вони справді його зужили й викинули — як вони завжди роблять.

Тож життя, хлопчики й дівчатка, буває страшне не тільки тоді, коли падають бомби.

Давайте дорослішати.

Для ілюстрації: “Приплиття на Цитеру” А. Ватто: картина, про яку йдеться в однойменному оповіданні Ю. Косача.

Оксана Забужко

До теми:

З коментарів:

Ґеорґій Бурсов: “…бути одночасно аґентом КГБ й великим письменником ще нікому не вдавалося?” Вдавалося, вдавалося (і нині вдається). Іван Федорович, Герой України, поет, якого двічі холуї висували на Нобелівку. А Боруха Олійника — менш талановитого — лише один раз.

Драч і стукач римуються, куди ж подітися з таким портфоліо, тобто, портмордіо, як не до політичної охоронки?

Про нинішнім літературних сексотів — Оксана Стефанівна, здається, права. Сіреньки, миршавеньки епігончики. Один намагався перехопити Забужкіни речення на цілу сторінку. Як формою — талант! Як змістом…. питання…