ПРОГУЛЯНКА ІЗ ЗАДОВОЛЕННЯМ І НЕ БЕЗ МОРАЛІ…
1 min read
Прогулянка до Пирятина. Разом із Ольгою Герасим’юк. Минулого понеділка
Хто ж не знає пані Ольгу, знамениту журналістку, політика, а в останні літа ще й голову Національної ради з питань телебачення і радіомовлення! Одначе я про іншу іпостась Ольги Герасим’юк – вона є відданою патріоткою рідного Полтавського краю, своєї малої-великої батьківщини, міста Пирятин. Старовинного, йому вже замало не 900 літ. Її завданням, а може й одним із її покликань, є повернення історії, включення її сюжетів до культурного космосу сучасного Пирятина.
Ну, до прикладу, наїзди Тараса Шевченка до Пирятина – з Києва чи Яготина, де він, скажімо, одвідував матінку Василя Григоровича, свого благодійника, одного з керівників імператорської Академії мистецтв, дієвого учасника визволення Шевченка з кріпацтва. Будинок, у якому Тарас зустрічався з тією матінкою, 1989 року знічев’я поруйнували. Бо нащо воно, таке ветхе?.. Оце все треба поновлювати, укорінювати в пам’яті. Що й робить Ольга.
Власне, коли я сів у її авто і ми рушили, я чомусь пригадав Шевченкову повістину «Прогулянка із задоволенням і не без моралі». Пригадуєте, як вона починається? «3аманулося мені торік зустріти нашу чудову українську весну де-небудь далі від міста, хоч от би й од такого, як сповитий садами наш золотоверхий Київ. Весна в місті не втрачає своєї принадности, але все таки це — місто, а мені захотілося самотнього тихого куточка. Ця поетична думка виникла в мене…» — і так далі (в оригіналі, як відомо, російською).
Ця поетична думка виникла в мене під впливом Ольги Герасим’юк – доволі вправного водія, до речі. Траса Київ – Харків сприяє добрій комфортній поїздці. У дорозі до Пирятина Ольга оповіла мені ще про одне із своїх захоплень – проект «Школи Лохвицького земства за проектом Опанаса Сластіона, відомого художника, архітектора, етнографа…
Завданням проекту є порятунок шкіл на Полтавщині, збудованих Сластіоном на початку ХХ століття в українському стилі. Уявляєте, у ті часи будували школи в національному стилі українства! Як здорово! І як благородно й чудесно – усе це повертати до нормального стану і нормального життя!
Так, скажу, нарешті, до чого тут я і чому Герасим’юк запросила мене у поїздку до свого рідного коханого міста? А тому, що саме в Пирятині знімався фільм «Королева бензоколонки». Фільм, що з’явився на екранах СРСР 1962 року і викликав великий інтерес у публіки. На відміну від критиків – ті розбили картину в пух і прах. Пух давно одлетів, а в прах перетворились писання моїх тодішніх колег. Котрі не врахували простої речі: годі шукати новизну у фільмі, який орієнтований на казковий жанр. Про дівчину, яка хоче стати актрисою, але втілення мрії доводиться відкласти – принаймні на рік. Попрацювавши заправницею на бензоколонці. І казковим чином перетворивши захолустний, хоча й поетичний, закуток країни на щось зразкове…
Основним режисером фільму був Олексій Мішурін, якому допомагав Микола Літус (він, власне, і починав роботу, але з нею не впорався…). Мішурін на той час був досвідченим оператором, ще із Довженком, на «Щорсі», працював. А потім пішов у режисери. Тоді всі хотіли працювати як автори, як вільні – від замовника і публіки – художники. Мішурін свободу від начальників підтримував, а от свободи від глядачів – аж ніяк. Починаючи з фільму «Літа молодії» (1959), його фільми орієнтувалися на найширшу аудиторію. Яка відповідала йому взаємністю. На відміну від начальства, яке орієнтувалось на виробництво «нужних», партії і правительству, фільмів…
Приїхали ми в Пирятин щоби зустрітися з глядачами. Було їх не так багато – війна, це по-перше, а по-друге, кінотеатру в Пирятині немає. Хоча мер Пирятина, Андрій Симонов, який прийшов на зустріч, запевнив: кінотеатр буде, попри всі нинішні біди і негаразди. Чим дуже потішив усіх присутніх, з Ольгою Герасим’юк включно.
Говорив я про Полтавщину як джерело для українського кіно – джерело фантазійне і власне культурне. Микола ж Гоголь звідси, і цим багато що сказано. А від Гоголя – Довженко, з його «Звенигорою» і «Землею», яка знімалась у селі Яреськи. Та навіть Вітторіо де Сіка знімав на Полтавщині, у селі Чернечий Яр, знамениту стрічку «Соняшники», із Софі Лорен і Марчелло Мастроянні. Надивившись на ті зйомки дехто із місцевих хлопчаків інфікувався кіно і посунув у його нетрі. Серед них був, скажімо, майбутній знаменитий український оператор Юрій Гармаш («Вавилон ХХ» та інші фільми). На Полтавщині знімався і легендарний фільм «Пропала грамота»…
Далі вернулись до «Королеви бензоколонки». Те місце збереглось, до речі. Знімали, правда, збудовану поруч бензоколонку. Не зупиняти ж виробничий процес… Пані Ольга запитала у молодих глядачів, як вони сприймають нині старий фільм. І отримала досить цікаві потрактування стрічки.
Потому, уже в сутінках, Ольга показала мені Пирятин. Де ще донедавна жила її матінка (пішла з життя в 91 рік), учителька і бойова активістка. Ось воно звідки в Ольги – от сей запал і от ся упевненість, от ся віра в тому, що пам’ять її земляків мусить збагачуватись усім тим, що було на цій благословенній землі.
Задоволення од подорожі я отримав велику – люблю пізнавати нові місцини, насичені тугою історичною плоттю. А мораль? Вона проста: кожному городу нрав і права, Всяка імієт свой ум голова, Всякому серцю своя єсть любов… (Григорій Сковорода, теж, між іншим, з Полтавщини, Лубенський полк). Дієва любов, як от се у випадку з Ольгою Герасим’юк.
Їхали до Києва і раптом чи то привиділось, чи справді було – прослизнув мимо старовинний екіпаж, а в ньому молодий чоловік, дуже схожий на Тараса Шевченка. Він їхав назустріч, отже — в Пирятин. От би почитати, що він напише про сьогоднішнє кохане місто Ольги…
На фото: Ольга Герасим’юк і я з учасниками зустрічі у Пирятині. Це бомбосховище, між іншим. Чомусь інші фото із телефона зникли. Ну, то таке… Коли перелітаєш з одного світу в інший, з однієї епохи — в іншу світлини сипляться.
Сергій Тримбач
Від УСІМ
У часі жорсткої війни Росії проти України згадати радянський кінофільм «Королева бензоколонки» й поїхати туди, де його знімали, хоч і було «задоволенням і не без моралі», але затією ризикованою. Бо хто знає, чи не станеться прильоту у Пирятин з «тієї сторони», де колись був (чи ще й є?) «Мосфільм». Ну, а раз уже поїхали, добре, що все обійшлося без пригод. Інша справа — наскільки такий вояж був актуальним і важливим як внесок у перемогу України у війні з Росією на інформаційному фронті.
Маємо добру нагоду зауважити, що знаменита журналістка, політик, а в останні літа ще й голова Національної ради з питань телебачення і радіомовлення Ольга Герасимʼюк має чудовий шанс, та й посада зобовʼязує, попри всі добрі свої діла, зайнятися справою надзвичайної ваги — творенням україноцентричної системи ЗМІ в Україні.
Однак вона цього чомусь не робить, ба навіть уникає участі в обговоренні цієї ідеї, яку просуває в суспільство її університетський викладач Володимир Іваненко, з яким О. Герасимʼюк побила горшки, ставши головою Національної ради з питань телебачення і радіомовлення.
Більше тут:
Будапештський формат: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 294 с.
Україноцентризм, журналістика і система ЗМІ: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 449 с.
Системні зміни — перспектива для України: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 393 с.
