РОСІЙСЬКА КУЛЬТУРНА ЕКСПАНСІЯ
1 min read
Screenshot
Катерина Марголіс про операції прикриття
1.
Російський опозиціонер Владімір Кара-Мурза, звільнений у процесі масштабного обміну, сказав на пресконференції в Берліні буквально таке: “Часто санкції спрямовані не проти режиму путіна і злочинців у його оточенні, а проти всієї країни. Це несправедливо і контрпродуктивно… я бачу основний акцент своєї діяльності в тому, щоб нагадувати людям у вільному світі, що росія і путін — це не одне й те саме. Санкції мають бути відкалібровані таким чином, щоб вони були спрямовані на путіна, а не просто на громадян росії”.
В мене склалося враження, що звільнення цього “хорошого росіянина” — в руслі підступної політики кремля з руйнування єдності Заходу зсередини. Для мене адекватний росіянин той, хто визнає не лише загарбницький характер війни росії проти України, не лише той, хто чітко артикулює недоторканність міжнародно визнаних кордонів України і всі її окуповані території не вважає російськими або спірними, а й той, хто розуміє:
росія повинна повернути також украдену історію України і її державності;
російська Федерація має бути розпущена, а на її території мають бути утворені нові держави, включно з росією- Московією, якій необхідно ще віднайти і “відкалібрувати” свою історію і свою територію. Це буде справедливо не лише для багатостраждальної України, але й для всіх людей і держав совісті і честі. Зрештою, це умова безпеки у всьому світі. Українська формула проста і давно відома: “Свобода народам! Свобода людині!”
Співвітчизниця Кара-Мурзи Катя Марголіс не без іронії прокоментувала його слова:
“Україна? Щось чули. Там конфлікт/війна, який дуже шкодить росіянам. У нас Прекрасна Росія Майбутнього і чудовий народ, який учергове не приходячи до тями, страждає від поганого царя.
Зніміть санкції, дайте нарешті росіянам розкрутитися… І чекайте, з вдячністю, затамувавши подих, що буде: атомна війна, геноцид чи вторгнення. Як пощастить. Або не пощастить. Робіть ставки”.
2.
“Маско, я тебе знаю. Катерина Марголіс — про операції прикриття”.
Під моїм дописом (який два рази зносили і повертали) про пресконференцію Кара-Мурзи і Ко, де я процитував К. Марголіс, мені закинули — мовляв, знову про “хароших русскіх” (див. вище). Ні, не про “хароших”, а про адекватних, які мешкають, як наприклад, Катя Марголіс, зо два десятиліття в західноєвропейських державах. Я вважаю, що адекватних можна порахувати на пальцях, тому вирішив густо процитувати в перекладі важливі речі, які висловила К. Марголіс. Це теж працює на нашу майбутню перемогу.
“Повторна російська культурна колонізація йде семимильними кроками. З одного боку, російські релоканти, що втекли від мобілізації і не підтримали війну, заполонили Вірменію, Грузію, країни Центральної Азії, а з іншого – і пропутінці користуються абсолютно тими ж країнами та колишніми територіями впливу не тільки щоб повернути його, але й щоб під цим дахом знову пролізти у західний світ, натягуючи на себе народні костюми колишніх підневільних республік СРСР. По суті, це та ж цинічна операція прикриття, що й маскування фасаду розбомбленого росіянами Маріупольського театру портретами російських класиків – лише трохи складніша і розрахована на Захід”.
“Санкції? Бойкот? Відмова від сумнівних колаборацій та співучасті у вбивствах та крові? Ні, що ви. Гроші не пахнуть… Все це відбувається і під дахом за останні два роки як дріжджах розквітлого нового центру сучасного мистецтва у Венеції CREA Venice, який на перший погляд, та й на другий начебто жодного стосунку до РФ не має. Однак ніщо так не видавало Штірліца, як пошук Гуглом: легко простежується московський слід, засилля російських прізвищ і особливо – вказання події відкриття за… московським часом”.
“Вся операція десанту (про)російського мистецтва у Венеції прикрита традиційними італійськими та міжнародними діячами всесвітньої партії “Божа роса” з гаслом “Культура поза політикою”, який парадоксальним чином завжди працює тільки в одні ворота: на користь агресора, а не жертви. Можливо, багатьох з них російські куратори (далеко не лише в культурному сенсі цього терміну) використовують наосліп, експлуатуючи італійську любов до “великої російської культури”, що підживлюється тими самими імперськими ресурсами, і джентльменський набір з Достоєвського, Толстого і Тарковського.
Побудувати прямі зв’язки між своєю згодою не помічати вбивства як ідеальне середовище-провідник для безперешкодної реалізації цих самих убивств і власними бідами більшість не в змозі”.
“Знайома, яка повернулася днями з Болонського книжкового ярмарку ілюстрацій, розповіла: ти не повіриш, увесь ринок повернувся, видавництва підписують угоди і дають ліцензії на переклади та видання в рф, з десяти видавництв лише одне сказало “закінчуйте спочатку свою війну, а потім поговоримо про дитячі книжки”. Одне із десяти”.
“І навіть ті художники-релоканти, що поїхали з рф з початком агресії, продовжують залишатися частиною цього імперського агресивного механізму: не помічаючи загибелі цвіту української нації, пролізаючи в кожну дірку і не гребуючи жодною співпрацею, просуваючи свої культурні проєкти в Парижі чи у Венеції, використовуючи свої напрацьовані тими ж імперськими шляхами зв’язки, західних інвесторів, блокуючи інформаційне поле і поширюючи міфи про себе і свою “велику й загадкову” російську культуру. Відзначаючи свої ювілеї та відкриваючи виставки в театрах Амстердаму та церквах Риму, ігноруючи контекст війни і не жертвуючи жодного цента на ЗСУ та навіть на своїх співвітчизників-добровольців на боці України, ці “противники війни” так само, як і прямі відкриті прихильники Z- імперії, входять у кривавий цикл і вносять свою лепту в убивства у прямому етері, не усвідомлюючи і свідомо чи несвідомо не бажаючи усвідомлювати це”.
“Саме прогресивні й антивоєнні росіяни зараз, поки летять російські ракети, анітрохи не сумніваючись, розмірковують про перегини культурної і мовної політики в Україні, про пам’ятники Пушкіну чи про музей Булгакова – розмірковують, повністю ігноруючи контекст обстрілів і щоденних убивств, які скоюють співвітчизники, до того ж під дослівно тим самим приводом (“захист російськомовного населення”, “укронацисти” та ін.)”.
“Міра цієї провини та подальшої відповідальності лише зростає в геометричній прогресії з кожною російською ракетою, дроном, коментарем на захист пам’ятника Пушкіна чи музею Булгакова в Україні, з кожним слизьким арт-проєктом чи вечіркою на кшталт “ми тут ні до чого” – і неважливо де, в Москві чи в Римі”.
Кілька днів тому К.Марголіс опублікувало черговий матеріал “Напис на стіні. Про апропріацію пам’яті” (дякую Людмилі Taran за інфо). Ще 2 цитати в перекладі:
“…все російське суспільство так чи інакше стало частиною смертоносного механізму війни, який має курок, є приціл, а є глушник. Суспільство теж складається з різних людей – від тих, хто агресивно підтримує до тих, хто послідовно ігнорує, але це знаряддя вбивства. Ахматівська формула “я була тоді з моїм народом там, де мій народ, на жаль, був” близька діячам російської опозиції. То чи не час визнати відповідальність за свій “народ”?”
“Не лише фашистська путінська, що вбила людину, але й “прекрасна Росія майбутнього”, яка абсолютно така ж егоцентрична й автореферентна у своїй міфології і в якої абсолютно немає місця для відповідальності і каяття” (див.: Надпись на стене. Екатерина Марголис – об апроприации памяти).
