ЯК ВИТЯГНУТИ НАШУ ЖУРНАЛІСТИКУ З КОМУНІКАЦІЙНОГО БОЛОТА
1 min read
Screenshot
У Львові захищено дисертацію про місце журналу «Універсум» у контексті українського державотворення
Недавня наукова поїздка до Львова вселила кілька ноток стриманого оптимізму щодо професії журналіста, якій залишаюся вірним уже понад 45 років.
У Львівському університеті ім. І. Франка захищалася докторська дисертація з реальної журналістики. Уперше за останні чотири роки. А тема звучала так: «Журнал «Універсум» у контексті українського державотворення». Її виконавиця – відповідальний секретар цього журналу Вікторія Романчук. Отож, особа, яка достеменно освоїла журналістську кухню зсередини, бо упродовж низки років перебуває в гущі процесу творення якісної національної журналістики. На захист була подана і сама дисертація обсягом до 300 сторінок, і ошатно видана монографія з цікавими додатками, присвячена історії і сьогоденню цього знакового в українському інформаційному просторі журналу.
Головним редактором цього журналу від заснування є відомий публіцист Олег Романчук. Напереднодні він видав солідну за обсягом і сильну за проблематикою книгу своєї публіцистики воєного часу з промовистим заголовком «НЕ»: «Не бійсь. Не зраджуй. Не мовчи». Така публіцистика направду є бронебійною. Але, на жаль, не витребуваною ні власниками олігархічних і постолігаргічних українських ЗМІ, ні стало не помічуваною перефарбованими “єдиноправильними”. І радиційно не осмисленою нашими дослідниками.
Ініціатором теми й науковим консультантом був професор Степан Кость.
Мені випала честь бути офіційним опонентом цієї роботи. Відразу наголошу, що захист видався блискучий. А обшир активно обговорюваної колегами проблематики мимоволі вийшов за береги означеної теми. Чому?
Бо зачеплено за живе болісне питання, яке вже давно висить у повітрі, чекаючи запізнілої і конкретної відповіді: що відбувається з нашою журналістикознавчою наукою та чому ми маємо терміново рятувати й витягувати якісну журналістику із знахабнілого болота так званих комунікаційно-каналізаційних технологій?
Далі тезово деякі мої міркування про це з трьох визначальних точок зору.
1. Гостра потреба вивести національну журналістику та науку про неї з руйнівних, бо професійно розмитих, пут теорій масової комунікації.
Сьогодні стало очевидним: поспішне й не обґрунтоване переведення у середині 10-х років минулого ст. журналістики під парасольку нового напрямку досліджень «соціальні комунікації» зіграло з журналістикою злий жарт. «Теорія та історія журналістики», посідаючи на початку перше місце в ієрархії шести наукових напрямків цього блоку, поступово й неухильно (в кількісному і якісному вимірах) скочувалися на останні місця. Натомість «Прикладні соціально-комунікаційні технології», ніби під чиєсь диригувальною паличкою, стрімко піднімалися (в пріоритетах здобувачів та їхніх наукових керівників) із останнього на перше місце.
Сфера суто журналістикознавчих досліджень в останні два десятиліття різко скоротилася. Колись рясні наукові збірники українських вишів із назвою «Журналістика» чи не повсюдно переназивалися «Соціальними комунікаціями». У цій же короткій хроніці свідомого нищення класичної журналістики на науковому й освітньому рівнях – дві цілеспрямовані, але поки що невдалі, спроби: заміна офіційної назви головного вавчального закладу в Україні з підготовки журналістських кадрів — Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка — на Інститут масової комунікації та пропозиції Кабміну України прийняти постанову про заміну наукового напрямку «Журналістика» на «Комунікативістику».
І ще в цьому контексті – свідоме нищення ще однієї націєтворчої сипеціальності в цей кривавий для України час – «Видавнича справа та редагування». Та цей ракурс теми потребує окремого розгляду.
2. Потреба переосмислити місію, функції, роль та місце журналістики у ствердженні нації, яка упродовж віків виборювала право на свою державність, а нині вже третій рік зударилася в кривому двобою з відвічним російським агресором.
На початок третього тисячоліття українська преса, радіо і телебачення поставали перед цивілізованим Заходом як важко впізнаваний, розхристаний за вартісно-ідеологічними орієнтирами й відсталий із матеріально-технічного боку гібрид, утворений із двох моделей журналістики: залишків тоталітарно-радянської і паростків нової, власно заслуженої, — зі слабко вираженими національними ознаками, втім, із посилюючими російськомовними акцентами та формально декларованими намірами сповідувати европейські цінності.
За умов фактично проваленого державою давно очікуваного процесу роздержавлення і приватизації ЗМІ все зриміше й частіше проглядалася невидима рука грошовитих або впливових на владному Олімпі спритних ділків від бізнесу та політики. Поступово цей сегмент журналістики прогнозовано опинявся в міцному кулаку кількох олігархічних груп.
Саме в цей період боротьба за українські ЗМІ між такими кланами розгорілася з новою силою. Звідси стає зрозуміло: хто, як і чому визначав, контролював та впливав на редакційну політику журналістських колективів.
3. Хто й чому вчать на факультетах журналітики?
Йдеться про гіркі наслідки так званої епохи суцільної університизації. З традиційних педінститутів, а то й педучилищ, навчальні заклади спішно й далеко не переконливо набували статусу університетів. У більшості таких спішно й незаслужено відкривали престижу на ту пору спеціальність «Журналістика». Викладати там фахові предмети отримали право ті, хто захищався на новоутворених «соціальних комунікаціях».
Таким чином, за останні 30 років у журналістську науку прийшла частина тих науковців-теоретиків, які фактично не мали жодного стосунку до практики діяльності ЗМІ, не оволоділи елементарними азами журналістської кухні. І, прямо називаючи речі своїми іменами, не здатні вивчити, узагальнити, осмислити те, що відбувається в складному механізмі практичного журналістикотворення в трьох його головних аспектах – організаційному, проблемно-тематичному і творчому.
Звідси пояснення неочікуваного феномену: для сучасної науки із журналістики перестали бути пріоритетом: серцевина специфічного фаху – текст в його широкому жанровому діапазоні побутування; позиція журналіста – чин правдоборця і правдозахисника; особливості редакційно-видавничого процесу як методика і техніка праці журналіста на фоні кардинальних змін технології виготовлення журналістського продукту; стандарти журналістики – каскадний набір етичних правил, засад, взірців, обов’язків, вироблених упродовж століть кращими попередниками та створених ними громадських інституцій.
Ось те гостроактуальне, що прозвучало у Львові. Йдеться про теми, які буквально зникли з поля зору і наших магістрів, і докторантів, і їхніх титулованих наукових керівників:
— місія і чин національно зорієнтованої журналістики в контексті українського державотворення та чолових її творців у різні історично-переломові епохи із незмінним дотриманням трьох головних критеріїв буття у фаху – професіоналізму, порядності і патріотизму;
— передумови, причини і чинників перетворення журналістики в заручницю бізнесу та політичної кон’юнктури;
— критеріїв аналітичної журналістики в складній типології новочасних ЗМІ;
— стандарти світової на національної журналістики;
— захист якісної журналістики від нашарувань новомодних і далеко не вмотивованих оціночних термінів на кшталт кросмедійна, конвергентна, гібридизаційна, диждилітазаційна тощо.
І наостанок – про стриманий оптимізм. Подану до захисту дисертацію у Львові можна розцінювати як запізніле, але переконливе повернення до журналітикознавства актуальної проблематики, яка донедавна була упослідженою, відсуненою сучасними комунікаторами поза береги так званої диджиталізаційної журналістики.
Це й спонука молодим дослідникам почати з головного: усвідомлення, що журналістика – це не соціальні комунікації, це не тік-ток, і це не технології в інтерпретації нинішніх теоретиків -комунікаторів.
Журналістика — це передусім ТЕКСТ. Це також чин, поклик, місія, обов’язок. І це — вироблені попередниками міжнародні та національні стандарти професії. Багато дипломованих журналістів та й новочасних викладачів журналістики цих стандартів і не знають, і не сповідують.
Микола Тимошик
До теми:
Інформація про дисертацію
[Романчук Вікторія Олегівна — Львівський національний університет імені Івана Франка]
Дата створення ради
27.03.2024
Спеціалізована вчена рада
Разова спеціалізована вчена рада ДФ 35.051.170 Львівського національного університету імені Івана Франка з правом прийняття до розгляду та проведення разового захисту дисертації Романчук Вікторії Олегівни на здобуття ступеня доктора філософії з галузі знань 06 Журналістика за спеціальністю 061 Журналістика.
Спеціалізовану раду ДФ 35.051.170 утворено відповідно до ухвали Вченої ради Львівського національного університету імені Івана Франка (протокол № 63/3 від 27.03.2024 року) та затверджено наказом Львівського національного університету імені Івана Франка № 431 від 29.03.2024 року (із змінами згідно з наказами № 508 від 10.04.2024 р. та № 621 від 30.04.2024 р.) у такому складі:
Голова ради: Сіромський Руслан Богданович – доктор історичних наук, професор, декан історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка МОН України.
Опоненти
Офіційний опонент: Поплавська Наталія Миколаївна – доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри журналістики Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка МОН України. Завантажити відгук
Офіційний опонент: Тимошик Микола Степанович — доктор філологічних наук, професор, професор кафедри журналістики та міжнародних відносин ПВНЗ «Київський університет культури». Завантажити відгук
Офіційний опонент: Гандзюк Віталій Олександрович — кандидат наук із соціальних комунікацій, доцент, завідувач кафедри журналістики, реклами та зв’язків з громадськістю Інституту філології і журналістики Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського МОН України. Завантажити відгук
Рецензенти
Рецензент: Рудик Мирослава Степанівна – кандидат наук із соціальних комунікацій, доцент кафедри теорії і практики журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка МОН України. Завантажити рецензію
Дисертант
Романчук Вікторія Олегівна
Тема
Журнал «Універсум» у контексті українського державотворення: концептуальні засади, дискурси, прогностика (1993-2023 рр.)
Інформація про захист
Захист дисертації відбудеться: 26 червня 2024 року, початок об 11:00 год.
Захист відбудеться за адресою: м. Львів, Львівський національний університет імені Івана Франка, вул. Січових Стрільців, 16, ауд. 203.
Місце праці
Журнал політології, футурології, економіки, науки та культури «Універсум» (Львів), відповідальний секретар, кореспондент.
Науковий керівник
Кость С. А., кандидат філологічних наук, професор, професор кафедри української преси Львівського національного університету імені Івана Франка.
