КНИГА ПРО НАШУ ЕПОХУ І ПРО КОЖНОГО З НАС

Олександр Зінченко. Як українці зруйнували імперію зла. – Харків, “Vivat”, 2024. – 560 сторінок з ілюстраціями, 3100 примірників.

Унікальности цьому виданню, яке щойно побачило світ, надають кілька вагомих факторів. Добре, що книжка написана й опублікована не у Львові, навіть не в Києві, а в Харкові, у слобідській столиці України, де саме й потрібно найбільше утверджувати нашу українську національну ідентичність, і де цей процес активно відбувається.

Книга про те, як після століть несвободи й відсутности Держави, яку постійно руйнували ворожі сили наших сусідів, що організовували нам цілі “ЕПОХИ РУЇНИ” або “ЧОТИРИКУТНИК СМЕРТИ”, ми таки знайшли в собі сили повстати й зуміли в 1990 – 1991 роках відновити Українську Самостійну Соборну Державу. Отже, ця книжка таки справді про творення нашої епохи, утвердження Державної Незалежности України.

Головними героями книги, як це випливає із самої її назви, є всі українці. Це книга про кожного з нас – адже Акт проголошення незалежності України, прийнятий Верховною Радою 24 серпня 1991 р., був підтверджений на історичному всеукраїнському референдумі 1 грудня понад 90% наших співвітчизників. Які передумови спричинилися до цього епохального дійства, про це широко, на основі мемуарів, документів з різних регіонів, розповідає автор. У книжці подано не лише констатацію розвитку подій, тут відтворена панорама внутрішніх ідеологічних, настроєвих, психологічних станів – і загальносуспільних, і особистісних.

Книга написана (можна б сказати – скрупульозно опрацьована) на основі сотень автентичних документів, які приймали і місцеві, і центральні органи тодішньої влади (республіканської, але ще й союзної, московські події тут також детально відтворені). Крім реконструкції подій, автор аналізує позиції, публічні заяви основних державних діячів РФ, України, Білорусі, Казахстану, США, Канади… Отакий широченний міжнародний “театр політичних дій”. Тут, скажімо, широко представлені Михайло Горбачов, Борис Єльцин, Леонід Кравчук, Іван Плющ, Євген Марчук, Станіслав Шушкевич, Нурсултан Назарбаєв,.. Але й Джордж Буш, Джеймс Бейкер… Це лише дещиця світових керманичів. Є тут, звісно, й наші імена: Вячеслав Чорновіл, Ігор Юхновський, Дмитро Павличко, Левко Лук’яненко, Володимир Яворівський, Іван Заєць, Володимир Філенко, Михайло Косів, Лесь Танюк, Олександр Ємець, Ярослав Кендзьор, Юрій Щербак, Микола Вересень, Марійка Бурмака, Оксана Забужко, Віталій Портников. Знову ж – це тільки невелика частина дійових осіб, для унаочнення.

У прикінцевому розділі “Подяки” Олександр Зінченко зізнається: “Цієї книжки просто не було би без можливості користуватися унікальним відеоархівом Ярослава Кендзьора, який поєднував обов’язки депутата першого скликання Верховної Ради України з обов’язками літописця тих насправді вікопомних подій”.

Дуже важливе свідчення про документальну першооснову твору – адже воно підказує визначення творчого жанру цього незвичного в нашій літературі писання. На моє суб’єктивне сприйняття – це документальний історико-мемуарний роман, героями якого виступають реальні особистості українського і зарубіжного політикуму, але головним героєм (залаштунковим) є таки сам автор. Це його творча уява об’єднує мозаїку “мізансцен”, зіткану із сотень документів, імен, подій, назв географічних місцевостей, столиць багатьох країн та їх лідерів ув одну, впорядковану сюжетну цілісність, підпорядковану відповіді на поставлену в заголовку проблему. У романі дев’ять тематичних розділів, про кожен з яких могла би бути окрема співбесіда. А ще вкінці: “Хронологія незалежності”- події, люди, дати, години, хвилини, починаючи з1985 р. Це щось мовби словесний кіносеріал. Наприклад, у розділі 8 “На межі ядерної війни?” автор досліджує питання, чому керівництво США так важко йшло до визнання незалежности України, адже на її території розташовувалися значні арсенали ядерної зброї, а “Коди всі були в Росії, у Генштабі, який повністю контролював використання ядерної зброї”. (С. 384). Що може статися під час того, коли відбуватиметься “колапс союзу”? “Після економічного краху може статися ядерний апокаліпсис”. (С. 236).

Напередодні всеукраїнського референдуму, 30 листопада 1991 р. , президент США Джордж Буш зателефонував президентові СРСР Михайлові Горбачову і повідомив: “Якщо ми рухатимемося в напрямку визнання (Незалежної України. М. К.), я прагну мати ясність щодо заходів, які передбачають такі моменти: – колективний, централізований контроль над ядерною зброєю; – без’ядерний статус України та приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.” (C. 408).
Може хоч зараз запопадливі хулителі Руху й Чорновола зрозуміють чому ми змушені були погодитися на без’ядерний статус України? Звідки починається і де джерело цієї проблеми. Отака хронологічна панорама епохи, що змінила хід української історії впродовж усього двох років.

Цікаво читати оповіді відомих особистостей, які розповідають про свої перші враження ранку 19 серпня, коли вони почули про путч московських реваншистів. У цій сюжетній мозаїці й полягає переконливість розповіді.

Само собою: зібрати свідчення усіх, навіть найактивніших дійових осіб того часу й відтворити всі події просто нереально. Це були би мільйони мемуарних сторінок. А тому кожен читач може писати свій власний “твір” на поставлену письменником тему, розповідаючи, як він особисто брав участь у руйнуванні імперії зла. Як на мене, це робить роман Зінченка загальнонаціональним суспільним явищем.

Так, найдетальніше письменник-харків’янин говорить про ситуацію ранку 19 серпня 1991 року у Харківському й Львівському облвиконкомах. Про першу він знає достеменно, це ж його рідне місто, а про другу розповідає тому, що саме тут о 10-й годині ранку було ухвалено “Звернення до виборців”, у якому сказано: “Рішуче засуджуємо антиконституційні дії та заяви групи учасників державного перевороту… Україна зважено, шляхом демократичних перетворень, іде до свого державного суверенітету”. Поліпшення ситуації в державі “насправді прагнуть не вони, а представники демократичних сил України, Росії, країн Балтії, Закавказзя – усіх народів, що стали на шлях суверенітету, соціального і політичного поступу”. Ми закликали всі народи не дослухатися до закликів гекачепістів, а підпорядковуватися законно сформованим органам державної влади.

У книжці Зінченка міститься епізод: “Голова Верховної Ради зібрав представників парламентських партій відразу після візиту генералів (Варенніков і ще два – М. К.)… Лесь Танюк: Ми спитали: “Де вони пропонують ввести війська?” Кравчук сказав: “Вони пропонують ввести надзвичайний стан у Галичині, у Львові, тому що там “розпоясалися націоналісти.” (С.64-65).
Так от: ця інформація вимагає розширення й уточнення. Відразу після 6-ї год. ранку у голови Львівського облвиконкому Степана Давимуки (голова обласної Ради Вячеслав Чорновіл перебував тоді у відрядженні в Запоріжжі, як про це пише Зінченко) зібралися його заступники: Зенон Котик, Михайло Косів, заступник голови облради Іван Гель, начальники обласних управлінь: міліції генерал-майор Григорій Шабаєв і КГБ генерал-майор Станіслав Малик. Командувач Прикарпатським воєнним округом генерал-полковник Віктор Скоков (нащадок кубанських козаків, він при нагоді любив це підкреслювати), якого ми також запросили на зустріч, сказав, що не може покинути свій пост, що йому безперервно телефонує генерал Варенніков і вимагає негайно ввести надзвичайний стан у Львові ( та й на всій території його округу), передати владу військовим, але він проти законно обраної народом влади і проти самого народу воювати не буде. А тому мусить бути на командному посту, аби за його спиною хтось “щось не вчудив”. На нараду прибув його представник – начальник гарнізону з надзвичайних ситуацій, який повторив слова свого командира й запевнив: його солдати знаходяться на місці постійної дислокації і проти органів місцевої влади не підуть. У ході нашої зустрічі до Давимуки зателефонував командир “Залізної дивізії” (дислокувалася у Львові) полковник Четверов С. О. і запропонував: його солдати готові взяти під захист адміністративні будівлі місцевої влади. (Відбігаючи від теми, хочу сказати, що ми тоді тісно співпрацювали з військовими частинами: часті зустрічі, розмови, оцінка подій, допомога в постачанні продуктами харчування, забезпечення житлом, опаленням, електроенергією. Це мало добрі наслідки).

До присутніх невдовзі долучилися народні депутати України Ярослав Кендзьор, Ірина Калинець, Роман Лубківський.
Начальник обласного Управління МВС генерал Григорій Шабаєв одразу ж запевнив присутніх, що міліція – вся піднята по сигналу тривоги, пильно стежить за дотриманням порядку в місті й області, воювати проти влади, захоплювати приміщення не буде й нікому не дозволить. Генерал КГБ Станіслав Малик, сказав, що він як людина військова, підпорядковуватиметься наказам свого безпосереднього начальства. На що Ірина Калинець зреагувала різко: “То що? Ви знову будете нас арештовувати й саджати в свої спецкамери?” Генерал посміхнувся, розвів руками й намагався заспокоїти: “Та ні, Ірино Онуфріївно, ми будемо з Вами серйозно дискутувати”.
Сьогодні маємо обов’язок категорично ствердити: саме офіцерська честь і гідність командуючого ПрикВО генерал-полковника Скокова, командира Залізної Дивізії Четверова, начальника обласного Управління МВС Шабаєва стали підставою того, що задуми гекачепістів щодо Львова, а відтак – і всієї України таки не спрацювали. Про це хтось із львівських істориків мав би провести детальне дослідження.

Після короткого обміну думками всі погодилися: жителі львівщини (і не тільки – Давимука мав безперервний зв’язок з керівниками інших областей, представниками держав Балтії, навіть москви) чекають, що скажемо на московські події ми – керівники центру, де “розпоясалися націоналісти”, і проти якого запланований основний удар гекачепістів. Отже, потрібен текст.
Я виклав свою думку, яка складалася із 4 основних положень. 1. Те, що сталося в Москві – антидержавний переворот. 2. “Декларація про державний суверенітет України” передбачає, що верховенство права в нас має Конституція УРСР, а не якісь вказівки з москви. 3. Україна законодавчо прямує до свого державного суверенітету.

Ми висловлюємо рішучий протест проти антиконституційного перевороту.

Вирішили, що ці тези мають увійти в наше “Звернення” й відправили мене оформити його письмово. Я закрився у себе в кабінеті й десь через хвилин двадцять приніс варіант “Звернення”. Почалося обговорення, посипалися пропозиції, що варто додати, що змінити. Тоді ми з Романом Лубківським усамітнились у кабінеті Вячеслава Чорновола й узгодили остаточний варіант тексту, який був схвалений, роздрукований і о 10-ій год ранку ми почали його масово розповсюджувати в області й по Україні.

Олександр Зінченко у своїй книжці широко цитує уривки з львівського “Звернення”, за що я йому сердечно вдячний. А от щодо київських подій, то тут потрібні ширші доповнення й конкретизація, зокрема про події до 24 серпня. Зранку 20 серпня, службові приміщення Верховної Ради були позакривані. Представники Народної Ради зібралися у Будинку Спілки письменників (вул. Банкова, 2). Та сама історія: гнівні протести, засудження, розмірковування що маємо робити. Зібрання вів, намагаючись якось його унормувати, харків’янин Володимир Філенко. (Пізніше Володя з гумором згадував, як його мама та інші родичі при його від’їзді до Києва напоминали: Ти ж гляди, не зв’язуйся там із западенцями – вони ж націоналісти й бандерівці. А я ото взяв і не послухав. Що ж тепер мені буде?)
Десь коло 12-ї години я встав і з місця голосно промовив, що така сама ситуація у нас учора була у Львівській обласній Раді, поки я не запропонував скласти звернення до виборців. Ото те саме треба зробити нам від імені Народної Ради. Всі тут же погодились, а Філенко сказав: “Ну то йди, Михайле, і напиши”. Я для певності попросив ще долучити Романа Лубківського, а до нас приєднався депутат союзної ради з Чернівців Леонтій Сандуляк.

До 14-ої години “Звернення Народної Ради до народу України” було написане, схвалене й ми почали його розповсюджувати в Києві й по областях. Звісно, київський документ суттєво відрізняється від львівського: у ньому вказано законодавчі підстави визнавати злочинними дії заколотників, абсурдність їхніх вимог, обіцянок, закликів. Зокрема тут сказано: – Народна Рада українського парламенту рішуче засуджує спробу вчинити державний переворот. Ми не визнаємо самозванного комітету та будь-яких його розпоряджень. І далі звернення до народу: – Вимагайте негайного скликання сесії Верховної Ради Української РСР. Вимагайте від Верховної Ради та обраних вами депутатів рішучого осуду дій заколотників.

Звісно, Голова Верховної Ради Леонід Кравчук ознайомився з документом Народної Ради. Ми передавали йому нашу наполегливу вимогу негайно скликати позачергову сесію. Але він зайняв позицію очікування. По-перше: якщо московські заколотники візьмуть верх, він зможе засвідчити, що не був проти. По-друге: колеги з компартійної фракції (а їх більшість) також очікували, а без їхньої участи ми би нічого не могли ухвалити. Тим часом, ані 20 серпня (вівторок), ані 21 (середа) ще не було ясно, як далі розвиватиметься московський путч. Тільки 22 серпня, у четвер, стало очевидно: гекачепісти програли, російський президент Єльцин переміг, танки приїхали до кремля на його захист. Тоді Кравчук погодився на нашу вимогу, але знову ж – наші аргументи про негайність (більшість депутатів уже й так перебуває у Києві) не спрацювали: згідно з регламентом скликання позачергової сесії оголошується за три дні: отже, маємо 22, 23,24 серпня. Але ж 24 серпня – субота. Що ж, ситуація вимагає, зберемося в суботу.

Народна Рада в ці дні постійно збиралася у приміщенні Спілки письменників. Ми усвідомлювали, що маємо використати ситуацію, аби вирватися з Союзу, оголосити державну самостійність України.

Знову ж: 1. Як має називатися документ? Розглядали різні варіанти -дійшли переконання що це має бути “Акт проголошення незалежності України”. 2. Яким за своєю суттю має бути документ? Коротким, без широких обґрунтувань, тільки констатація “смертельної небезпеки” з москви, “тисячолітньої традиції українського державотворення”, “міжнародне право на самовизначення”. І четверта теза: – Здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто
ПРОГОЛОШУЄ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ ТА створення самостійної української держави – УКРАЇНИ.

Хто має написати цей текст? Це має бути депутат: а) найстарший від усіх колег за віком; б) це не може бути західняк, до якого легко прив’язати визначення – націоналіст, а то й – бандерівець, це має бути глибокий східняк; в) це не може бути літератор, журналіст, бажано, щоб це був юрист; г) також бажано, щоб автор мав у своїй біографії, нехай навіть у минулому, компартійне членство. Усім цим чотирьом вимогам ідеально відповідав ЛЕВКО ЛУКЯНЕНКО з Чернігівщини. Увесь день 24 серпня пішов на взаємні домовленості, якісь додаткові вимоги до тексту, остаточне редагування. Доходила 18-та година, а текст не вносили в зал, себто не ставили в порядок денний. І тут на підвищення президії вибігає Дмитро Павличко, показує Кравчукові текст “Акту”, каже, що це остаточна узгоджена редакція і вимагає ставити на голосування. Кравчук же, спокійно- притишеним голосом “А може перенесемо на понеділок?” Павличка це збісило: “Читай! Або я тебе задушу!” І тут до залу вбігає Кравчуків інформатор з компартійної фракції, актив якої засідав у приміщенні під сесійною залою і ствердно киває шефові головою. Значить: так, комуністи проголосують. Кравчук просить усіх зайти до зали, бо зараз почнеться голосування, вбігають комуністи. І тут знову замішання: хто буде читати? Згідно з регламентом, текст документу читає його автор, себто мав би читати Левко Лук’яненко. Але Кравчук “вихоплює” текст із рук Павличка, читає. Тоді ставить на голосування. На табло висвічується 346 голосів “за”. Що робилося в залі – то варто дивитися у телезаписах Ярослава Кендзьора. Засідання було закрито о 21 год.10 хв. Так закінчився цей довгий-предовгий День Незалежності. У книзі Олександра Зінченка “Як українці зруйнували імперію зла” про ці події – і в Спілці письменників, і у Верховній Раді – розповідається детально. Я тільки, як один із українців, що безпосередньо руйнували цю імперію, вважав за можливе додати свої спогади. І таких додатків, повторюю, може бути чимало. Можливо, й сам автор, готуючи книгу до другого (доповненого й уточненого) видання, розширить її вміст. Наразі: книга дуже потрібна, важлива, корисна. Автор здійснив просто величезну творчу працю. Подякуймо йому за подвижницький задум і його реалізацію.

Михайло Косів

Від УСІМ:

Сприймати бажане за дійсне, переживати ейфорію від романтики історії і впритул не бачити суворої реальності історії, а також нездатність чи/і небажання критично осмислювати й переосмилювати власний досвід та вчитися на власних помилках — наша національна біда.

«Українці зруйнували імперію зла», — переможно рапортує Олександр Зінченко у час, коли повномасштабна війна, розвʼязана «імперією зла» проти України, триває уже третій рік і перебуває у своїй критичній фазі. Ця «імперія зла» перетворює Україну на руїну, а українців вбиває сотнями тисяч або в мільйонах робить переміщеними особами…

Очевидно, що тут би не бити в литаври щодо подій 1990–1991 років, а розібратися в причинах того, що пішло не так, коли українці лише починали «руйнувати імперію зла».

Хтось скаже, що О. Зінченко (1977 р.н.) на час набуття Україною незалежності був ще зовсім юним. Але ж критичним мисленням не засвітився й М. Косів (1934 р.н.), чию рецензію ми тут публікуємо і який був учасником описуваних у книжці Зінченка подій.