ДЕНЬ ПОЛІТВʼЯЗНЯ

Злочини не мають терміну давності! За них треба відповідати!

Будь-коли, щоб це знали особи в суддійських мантіях, де б вони і коли не жили. Щоб це знала будь-яка злочинна авторитарна влада. Сьогодні — день політв’язня.

Надто цинічних форм набув “третій покіс”, або «генеральний» погром творчої української інтелігенції на початку 1972 р., починаючи з 12-13 січня, під час Різдвяних свят. До нього влада готувалася ретельно. На підставі доповідної записки 5-го Управління КДБ при Раді міністрів УРСР від 25 травня 1971 р. «Про особливості націоналістично та ідейно ворожих процесів в середовищі деякої частини інтелігенції та молоді республіки та про наміри по активізації контррозвідувальних заходів з метою припинення ворожої діяльності інспіраторів та натхненників цих процесів», розглянутої на засіданні колегії КДБ УРСР, ЦК КПУ прийняв постанову «Про заходи по протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів» (27 липня 1971). На її виконання КДБ УРСР влітку 1971 року розпочав розробку “хитрої” спецоперації під кодовою назвою «Блок», спрямованої на нейтралізацію національного руху спротиву, пов’язаного передусім із продукуванням і поширенням “самвидаву”.

У листопаді 1971 р. КДБ при Раді міністрів СРСР в Москві провів робочу нараду за участю представників республіканських органів КДБ, на якій було схвалено план заходів для припинення «ворожої діяльності учасників так званого демократичного руху». На початку 70-х років, за даними Брюссельського комітету оборони прав людини, в СРСР нараховувалося біля тисячі концтаборів, понад шістсот тюрем, які доповнилися психіатричними лікарнями, в яких перебувало до двох мільйонів в’язнів, між яких десять відсотків припадало політв’язням, а серед них було 30-40% українців (Ю. Курносов).

Ретельно розроблявся лиховісний сценарій, поступово переростаючи у злочинний сюжет, реалізований, за кадебістським досвідом, у святкові дні, з ефектом несподіванки, аби шокувати жертву. Наприкінці грудня 1971 р. новий очільник КГБ УРСР В. Федорчук доповів першому секретарю ЦК КПУ П. Шелесту про підготовку операції «Блок» з розкриття зв’язку «націоналістичного підпілля» в УРСР із закордонними українськими центрами й організаціями.

Спочатку в поїзді Москва–Прага за ніби “неправильне” оформлення документів 4 січня 1972 р. затримали студента Лювенського католицького університету і члена Спілки української молоді Я. Добоша. Під час обшуку в нього вилучили фотоапарат, на плівку якого була знято «Словник рим української мови» тогочасного політв’язня В. Караванського, «Українського вісника», світлини В. Мороза й В. Стуса. Я. Добоша змусили «зізнатися» у вигаданому КГБ зв’язку руху українського спротиву із закордонними націоналістичними центрами, що розв’язало владі руки на підставі примітивної авантюри з бельгійським “шпигуном” влаштувати “в’язням сумління” «варфоломіївську ніч» відразу після різдвяних колядок й вертепів у Львові, в яких брали участь не тільки дисиденти (45 осіб).

12-13 січня було заарештовано В. Стуса, Є. Сверстюка, І. Світличного, Ірину Стасів-Калинець, В. Чорновола, а також поета І. Коваленка, журналіста М. Осадчого, публіциста й лікаря М. Плахотнюка, математика і публіциста Л. Плюща, інженера-механіка О. Сергієнка, інженера-економіста З. Антонюка, релігійного діяча І. Геля, митця-килимаря Стефанію Шабатуру, багатолітнього в’язня радянських концтаборів Д. Шумука. 20 січня було заарештовано священика Б. Романюка, 20 лютого –– поета М. Холодного, 21 лютого –– інженера В. Долішнього, 18 квітня –– І. Дзюбу, 11 травня –– психіатра С. Глузмана, 18 травня –– філолога Надію Світличну, 6 липня –– філософів В. Лісового й Є. Пронюка, 6 серпня –– І. Калинця, 17 листопада –– Ірину Сеник та багатьох інших (близько ста осіб, серед них засуджено –– 78).

25 травня наклав на себе руки видавець «самвидаву» інженер М. Галата. Максимальний термін випав «самвидавнику» І. Гелю — 10 років суворого режиму та 5 — заслання. «Справа Добоша» (студента звільнили 2 червня 1972) була лише приводом для злочину комуністичного режиму.
Майже всі інші отримали вирок позбавлення волі на п’ять-сім років в таборах суворого режиму та три роки заслання за статтею 62 ч. 1 КК УРСР («антирадянська агітація та пропаганда»»), іноді доповнюваною іншими статтями. Вона прикладалася навіть до «чистої поезії» І. Калинця, небезпечної для панівного режиму. Ірина Калинець констатувала, що «судять не її, а поезію», кваліфіковану вироком №104 Львівського обласного суду від 2 серпня 1972 р. як «особливо небезпечний державний злочин».

Так само В. Стусу інкримінували систематичне виготовлення, зберігання й поширення «антирадянських наклепницьких документів», якими виявилися чотирнадцять віршів, підверстаних до справи. Під час слідства поет написав збірку «Час творчості / Dichtungzeit» (близько трьохсот поезій, біля двохсот перекладів з лірики Й.-В. Ґете), не припиняв поетичної творчості на каторзі й засланні, як і М. Осадчий, М. Горбаль, І. Світличний, І. Калинець, Ірина Калинець, С. Сапеляк та ін. Б. Горинь під час перебування в концтаборі (1965–1968) працював над нарисом малярства О. Заливахи, над студіями про лірику І. Драча, М. Воробйова, М. Осадчого, його брат Михайло (1982–1987) — над психологічними портретами В. Стуса, О. Тихого, В. Марченка, Ю. Литвина.

Т. Мельничук отримав три роки пермських концтаборів за віршовий рукопис «Чаґа», в яких він ніби «зводив злісний наклеп на радянський державний і суспільний лад», почувався передусім «Поетом, хоч не відмовлявся брати участь у різних протестних акціях». Верстку збірки «День молодого листя» (1972) С. Сапеляка розсипали.

Утверджувалася в’язнична поезія, започаткована Т. Шевченком, апробована І. Франком, П. Грабовським, Б. Кравцевим, І. Крушельницьким, О. Влизьком, М. Драй-Хмарою, Г. Кочуром, І. Гнатюком, М. Самійленком та ін.

Переважна частина тогочасних спілчан й читачів не здогадувалася про існування багатьох першорядних письменників-аутсайдерів. Скупа інформація про репресії з’явилася в газетах «Радянська Україна», «Правда Украины», «Вечірній Київ» (11 лютого 1972), відомості про них іноді надходили у спотвореному вигляді. Лише співробітники Інституту філософії АН УРСР В. Лісовий (чи знає про це його син Оксен?) і Є. Пронюк нагадали про трагічні події в шостому числі «Українського вісника» за відсутності ув’язненого головного редактора В. Чорновола. Аналізуючи події тих літ, І. Світличний доходив висновку: «Логіка свідчить, що Сверстюки-Стуси (а з ними і ваш покірний слуга) опинилися поза бар’єром літератури і суспільного життя невипадково…».

В. Стус саркастично, в дусі Є. Маланюка, висловився про «соцреалістів», «які на національній трагедії шиють собі розмальовані шаровари блазнів-танцюристів, що на трупі України витанцьовують хвацького гопака». Між ними і в’язнями сумління пролягла неподоланна прірва. І. Світличний в полемічному листі-звинуваченні до М. Бажана, глибоко проаналізувавши дисидентський рух, переконливо доводив, чому відмовляється від радянського громадянства, ставив під сумнів «гуманізм наших найгуманніших законів, що освячують таку жорстоку сваволю і безпардонне потоптання людської гідності і громадянських свобод».

Поглибилася дистанція і з шістдесятниками, дарма що дисиденти разом з ними були породженням спільної епохи, ставши її запереченням. То виявилися несумісні літератури, пов’язані з відмінними світоглядами й життєвим досвідом. На переконання Є. Сверстюка, «тільки в поезії тих, що здобулись на внутрішню свободу в ув’язненні (Василь Стус, Ігор Калинець та ін.) ті мотиви [духовних начал — Ю. К.] зазвучали і повернули українській поезії її загублений голос». Для С. Сапеляка (триптих «Лукавим», присвячений пам’яті В. Стуса), «ЛІТСПУнівські чинуші / В спідницях лавреатських шлюх»» не мають нічого спільного зі справжнім письменством, яке пройшло випробування «ПРИ СЛОВІ ДНЯ» на межі життя і смерті в радянських концтаборах. Дисиденти категорично не приймали роздвоєння свідомості радянських письменників, закомплексованих в дусі В. Сосюри на поєднанні непоєднуваних національних цінностей й комуністичних догматів: «Я ж українець, як і він [Іван Мазепа –– Ю. К.], / Дитя Комуни світової, / Я партії своєї син».

Письменники-політв’язні називали речі своїми іменами, розцінювали терор радянського режиму як репресії проти їх народу, проти кожного каторжанина, шукали шляхів протистояння сваволі влади, вимагали визнання статусу радянського політв’язня, аби відмежуватися від криміналітету. Офіційна й андеґраундна літератури розвивалися одночасно, але в різних часопросторах. За спогадом Ірини Калинець, в газеті «Советская Мордовия» (1972. — 28 сентября) повідомлялося про прибуття Р. Лубківського, В. Лучука, Я. Стецюка, Ірини Вільде в Мордовію, куди паралельно везли поетку-дисидентку, яка дотепно іронізувала: «…їхали ми, певно, в одному поїзді, проте в різних вагонах. Що ж, доля вміє жартувати». Так поставали дві несумісні літератури — андеграундна, в’язнична, виборювана за колючими дротами, і фальшива, “соцреалістична”.

Юрій Ковалів

З коментарів:

Ярослав Калакура: Вся ця операція здійснювалася під безпосереднім контролем і керівництвом Луб’янки. Для цього вона надіслала до Києва свого емісара – малороса Федорчука!

Ґеорґій Бурсов: Принижуєте наших рідних перевертнів. Симфонічний оркестр “МАНКУРТИ УКРАЇНИ” був академічно навчений виконувати будь-які антиукраїнські симфоніі.

Від УСІМ:

Особливістю українського дисидентства було те, що його учасники — за поодинокими винятками — не були антирадянщиками. Уся їхня публіцистична й художня творчість крутилася навколо ідеї гуманізації радянського суспільного устрою.

З цією ідеєю, як відомо, пізніше прийшов до влади Михайло Горбачов, за якого виник мем про соціалізм з людським обличчям і в КПРС утворилася Демократична платформа, в якій активізувалися, зокрема, й українські націонал-комуністи.

З ініціативи іншого стовпа радянського суспільного устрою, в якому виникла свою «демократична платформа», по всьому СРСР, як гриби після дощу, наприкінці 1980-х років виникли народні рухи за перебудову,

Виник такий рух і в Україні — Народний рух України за перебудову, в якому обʼєдналися колишні дисиденти й підмурки названих вище «демократичних платформ».

У засобах масової інформації та пропаганди розгорнулися активні «дискусії» між ортодокласьними комуністами й націонал-комуністами (згадайте хоча б теледебати Леоніда Кравчука з Іваном Драчем), які з розпадом СРСР спромоглися створити спільний уряд (можна було б навіть додати — національного порятунку), у якому знайшлося місце й колишнім дисидентам.

Ця химерна коаліція й визначила долю незалежної України на десятиліття вперед. Змінювати радянський суспільний устрій для них було «не на часі» тоді. «Не на часі» така зміна й тепер. Нікому і в голову не приходить, що саме оце «не на часі» і є одним із приводів повномасштабної війни Росії проти України.