ЩО ВІДБУЛОСЯ З НАМИ?

Десять років Майдану Свободи й Гідності

Ми вже трохи забули про Революцію Гідності, про останній Майдан. Про це пречудове свято, скраплене кров’ю, яке розбудило нас, сьогодні не нагадують ні вчасно прийняті реформи, ні поборена корупція, ні здолана несправедливість. Якщо чесно, то Україна як була країною несправедливості, такою вона й залишилася. Ми змінилися внутрішньо, ми стали іншими, але ніхто цього особливо і не помітив.

Змінилися лише деякі зовнішні атрибути – асоціація з ЄС, безвіз, згодом визнання кандидатом у цей же Євросоюз. Але все це зміни для людей, котрі вже так-сяк облаштували своє життя. Для основної маси це нічого не принесло.

Внутрішнє управління країною, здається, стало ще гіршим, ще непрофесійнішим і позбавленим конкретних турбот про народ. До влади вже яку каденцію обираються малоосвічені, позбавлені серйозного управлінського досвіду і моральних цінностей люди без закоріненого почуття національної відповідальності.

Найстрашніше, що вони самі не розуміють міру своєї невідповідності обраній роботі й міру відповідальності, яку мають нести. І за яку колись мають скласти звіт. В тому числі й за те, що один із основних показників розвитку країни – індекс економічної свободи – залишається досі на 130 рівні. А в наших «диких» сусідів – на 70-му. І хто ж це нашим «слугам» не дає зробити щасливими господарями свій народ? Або тупість, або особистий інтерес. Або все разом.

Але війна нас сильно змінила. Частіше говоримо «ми». Щоранку просипаємося і чекаємо дев’ятої години, коли будуть офіційні зведення з фронту. Радіємо знищеним рашистським танкам, броньовикам, гарматам. Найбільше радіємо знищеним рашистським воякам, хоч дехто досі говорить їхньою мовою.

Але добре знаємо, що чим більше цього всього буде знищено, тим легше буде нашим синам. Намагаємося не думати про те, що з того боку фронту теж люди, теж чиїсь діти і їх чекають батьки, дружини, діти. Бо вони для нас не люди, вони – загарбники, орки, які прийшли нас убивати, як українців, як націю.

І усвідомлення цієї спільності, якоїсь родинної, аж до сліз спорідненості, стали для багатьох зовсім новими відчуттями. Як і ворожості до сусідів-орків, яких колись за компанію вважали братами. А тепер готові вбивати. Бо вони орки, рашисти й фашисти.

І все це дуже жорстока логіка. Логіка ідентифікації на полі бою. Але це логіка війни: не вбиваєш ти – вбивають тебе. Із теорії логіки – закон виключеного третього.

У свідомості постійно виринає містичне запитання. Ніяк не можу зрозуміти, за що українцям випали такі жорстокі випробування? Невже ми жорстокіші інших і вчиняли несправедливо з іншими народами?! Але ж ці інші нападали, грабували і вбивали своїх сусідів, а зараз благоденствують непокарані (чи, може, нам тільки здається, що вони непокарані?). Чи, може, ми когось загарбали, віднімали останній шмат хліба? Чи просто вбивали від насолоди вбивати?

І ми не без гріха. Бували часи, що піддавалися жорстокій помсті за вчинені нам збитки. Але якщо й не каялися, то згодом отримували жорстоку покару. І краплі пролитої нами чужої крові ми змивали річками своєї. Але одним маємо пишатися: українці ніколи не були завойовниками і не претендували на чужу землю. І за це справедливо очікували Всевишньої винагороди.

Винагорода прийшла аж у кінці ХХ-го століття. І не безкоштовна. Ще потрібно було довести, а чи вартий кожен із нас свободи, що в результаті приносить спільну перемогу? Виявилося, що варті не всі. Тобто, не всі виявилися готовими боротися за ту свободу. Багато хто звик до стійлового утримання і задовольнятися тим, що дасть тобі господар життя. Або поцупити десь, у когось ласий шматок.

Отож, коли в силу низки практично космічного характеру обставин на голову несподівано звалилася та свобода, то для багатьох вона виявилася незрозумілою і не дуже бажаною. Про неї вже давно забули, а тут доводиться самому давати собі раду і не чекати, що хтось насипле добірного в годівницю.

І це було важке випробування, яке проходили практично всі народи і нації і яке історія закарбувала в метафору. Це коли гебреї на шляху з Єгипту до краю, що тече молоком і медом, неодноразово звинувачували свого вождя Мойсея, що даремно спокусив їх голодною свободою, коли їм фараон давав і хліб, і до хліба. І вони нічим не ризикували, жили в тиші та спокої. Кому потрібна та свобода без шматка хліба?!

І в Мойсея не вистачило красномовства і душевних сил, щоб переконати одноплемінників у майбутньому щасті, за яке, проте, доведеться заплатити стражданнями шляху через пустелю – голодом удень і холодом уночі. Довелося Провіднику, який взяв на себе моральну й фізичну відповідальність за долю свого народу, просити в Господа «манни небесної», бо його народ виявився не вартим свободи й самодостатності. Адже більшість до кінця цього знаменитого походу тужила за рабством. Бог дав їм «манни небесної», але й зневажав і жорстоко карав за зневіру.

Саме тому у Святу Землю дозволено було зайти лише двом гебреям із тих 5-6 тисяч, що вийшли з Єгипту і народжені були в рабстві. Лише двоє безпосередніх учнів Мойсея із кількох тисяч виявилися вартими свободи.

Не дозволив Бог і самому Мойсею ввійти у той край, куди він вперто ввів своїх одноплемінників. До цих пір серед мудрагелів точаться дискусії, чому Господь не дав ступити на Обіцяну Землю тому, хто найбільше заслуговував на це і лише одного разу засумнівався в правильності й істинності шляху. За це й не отримав винагороду.

А, може, Бог вирішив, що тепер уже гебреям не потрібно вождя і вони мають самі відповідати за себе?

Наскільки гебреї виявилися готовими до самостійного життя і до самостійного прийняття рішень – питання відкрите. Як на мене, то не зовсім готовими, оскільки досі не можуть порозумітися зі своїми кревними братами-семітами палестинцями. Їм знадобилося дві тисячі років, щоб створити націю, країну і ефективну державу. І вони це, врешті, зробили: побудували казкову країну, в якій, проте, немає миру.

Але на той час стало найголовнішим, що в історичному розрізі вони принесли із Межиріччя, звідки прабатько Авраам вивів свій народ, до Середземномор’я цивілізаційні набутки – писемність, основи наук, морально-етичний кодекс. Гебреї з усього цього багатства нічого глибоко самі не засвоїли, бо незабаром усе це втратили, залишивши лише мудру Книгу, яка за дві тисячі років її вивчення й розуміння, врешті, їх знову об’єднала, розпорошених по всіх світах.

З Україною трохи інша історія. У нас не було Мойсея. Але ми маємо добрий і мужній народ, який на початку ХХІ-го століття став осердям свободи і демократії для всього цивілізованого світу. Наші діти, наші сини й доньки – на відміну від нас, які в масі своїй виявляли чудеса покори й конформізму – стали нашими героями, нашими месниками й захисниками. І ми можемо пишатися ними, сподіваючись, що вони нас зрозуміють – наші болі, наші поразки, й наші страхи.

Врешті, ми породили Майдани, вони здобудуть Перемогу. Наші діти вже ніколи не будуть рабами, вони будуть і вже є кращими від нас. Але всі разом ми гідні свободи. Отож, нам є чим пишатися. Чи не так?

Віктор Мороз

З коментарів:

Микола Трачук: Нічого з нами не сталося, ви, мабуть, забули, що був ще антимайдан, і не маленький, і він нікуди не дівся, бо суспільство наше толерантне. Він просто притих і розпорошився, а тепер знову підняв голови, і українське суспільство знову толерантне, ось і він, як може, шкодить і допомагає путіністам в денаціоналізації України

Віктор Пʼятницький: З нами нічого не сталося після Майдану-13/14. Ми залишилися такими ж, як і 400 років тому: гризня, гризня, гризя, політика, політика політика і НУЛЬ ЕКОНОМІКИ.

Людмила Дудка: Кому багато дається, з того багато й питається. Ми справді сильна і талановита нація. Шлях до Свободи тернистий, але СОНЦЕ України вже встає.

Владімір Карєлін: Чим пишатись? Тим, що одні патріоти вмирають в окопах, а інші в СІЗО сидять? Тим, що інший (безхребетний) народ вибирає своїх ,,керманичів”, а потім одні животіють, а інші за їх рахунок радіють життю в Монаках і в Буковелях?

Любов Гоменко: Майдан розбудив нас і змінив, але він показав нам невідповідність влади для нашої країни.Він відтворив перші народні сльози і біль в масштабах всієї країни які нажаль тривають до сих пір.Суспільство розшарувалося на готових віддати своє життя , готових віддавати свої останні копійки і сили для підтримки своїх воїв і нужденних людей і тих хто як страуси поховали голови в пісок,або поховалися за кордоном у вичікуванні змін найкраще на їх землі.Хтось рятує своїх дітей наше майбутнє без нього ніяк.Але серце болить за всіх і за все і якось нерадісно .Стаття написана добре,є над чим задуматися.

Теодор Дяків: Майже 400 років українці платять за знищення власної еліти і аристократії в козацькій ребелії 1648-1654 років. Ми сьогодні зрадою вважаємо гасло 2014 року “Путін ввєді войска!” порівняно незначної частини населення України з двох східних областей. А в 1648 році Хмельницький до вирішення внутрішнього конфлікту запросив 30 тисяч татарської кінноти – османські війська … За цю “послугу” він розплатився ясиром – тисячами українських дівчат і хлопців проданих татарами на невольничих ринках! “Визволитель!”.
В жодній країні Європи не було такого знищення власної еліти. Ленінські “кухарки” – козацька старшина – почали правити в Україні з 1654 рокую тому “маємо те, що маємо” … Ми ж “козацького роду”!-(

Володимир Іваненко: В українського народу не було й немає свого Мойсея, бо цей народ не терпить будь-кого, хто вивищувався б над ним заради ж його блага.