А Й СПРАВДІ — “КАКАЯ РАЗНІЦА”? – УСІМ

Обговорюємо телепроект Мирослави Барчук

Цікаво, що всі баталії відносно вітчизняного інфопростору якось зосередилися сьогодні довкола “Марафону новин”. А тим часом на деяких інших телеканалах, зокрема, на “Суспільне Київ” можна спостерігати цікаві спроби аналізу нашої недалекого минулогоі та поглибленого ретроспективного погляду на нашу найближчу історію..

І ніби благородну справу зробили медійники Суспільного — подаючи незалежну картину осмислення політичних і культурних процесів у нашій країні, зокрема, вони розвінчують технології російського впливу на всі сфери нашого життя. І справді цікаві оцінки дійсності звучать із вуст Мирослава Мариновича, Віталія Портникова, Мирослави Гонгадзе.

Але чомусь поруч із згаданими персоналіями беруть на себе відповідальність оцінювати політичні і культурні події люди, які є типовим продуктом тієї “мутної” епохи, — такі, приміром, як Олег Скрипка, якого по суті розкручувала росія, чи Юрій Макаров, який теж досить неоднозначна фігура для нашого інформаційного простору.

Отож люди, які при умові природного творення та існування україноцентричного медійного простору ніколи б не зʼявилися в нашій колективній свідомості, дають нині свої досить субʼєктивні оцінки багатьом суттєвим подіям нашої недалекої історії.

Натомість, за межами їх аналізу так і залишилась, зокрема, суть таких згаданих ними термінів, як “неформат” та деякі інші моменти олігархізації нашого медійного простору та процесів створення в ньому так званих “агентів впливу”, які мають сьогодні можливість активно виступати в ролі експертів, творячи нову суспільну думку.

Бо таким чином безумовно, цікавий, потрібний і важливий для нашої дійсності проект набуває деяких рис маніпуляції свідомістю. Особливо, якщо ти зберігаєш у власній пам”яті, як усе було і хто був ким, і хто ким став урешті-решт. Це спонукає звертати увагу на те, що наш інформаційний простір, попри все, продовжує творити наративи, які не зовсім відповідають дійсності. І якими, не виключено, в майбутньому будуть користуватися, як беззаперечними свідченнями епохи.

Адже недаремно хтось із розумних людей сказав, що гірше за брехню може бути лише напівправда, якій легко повірити.

Загалом же, хочеться побажати проекту Мирослави Барчук “Какая разніца” подальшого об”єктивного осмислення нашої реальності.

Анатолій Матвійчук

* * *

Коли ми перестанемо брехати самі собі й людям

Перед тим, як давати добро на розміщення тексту Анатолія Матвійчука на нашому сайті, я подивився відеофільм, посилання на який розміщено вище. Це справді добротна журналістська робота, покликана справити вплив на сучасну телевізійну аудиторію, монополізовану «Єдиним марафоном».

Щиро кажучи, мене здивувало протиставлення А. Матвійчуком Юрія Макарова й Олега Скрипки Мирославові Мариновичу, Віталію Портникову й Мирославі Ґонґадзе на тій підставі, що троє останніх є україноцентричними, а перші двоє — ні.

Розвінчування технологій російського впливу на всі сфери нашого життя, за великим рахунком, не є ознакою україноцентричності. Усі названі вище особи — чистої води ліберали, отож і україноцентризм їхній ліберальний — з розмитими критеріями й горизонтами.

Україноцентризм «найсвятішого» з поіменованих Мирослава Мариновича реґламентований грекокатолицьким віросповіданням, і, певно, цей фактор не дозволяє Мариновичу як філософові випрацювати власну концепцію української національної ідеї та стратеґії втілення її в життя.

За всю історію Української служби «Голосу Америки» до приходу Мирослави Ґонґадзе на посаду директора в її мовленні не використовувалася російська мова. А М. Ґонґадзе умудрилася запровадити її щойно після анексії Росією Криму та початку воєнних дій на Донбасі. Ориґінальний україноцентризм, чи не так?

Ну, а що стосується В. Портникова, то він упродовж десятиліть був типовим представником того болота, що ми називаємо «какая разніца», а таким «щирим українцем» по суті став з початком широкомасштабної війни РФ проти України. Бо так вигідно. При цьому він не гидує продовжувати брати участь у принципово російськомовних телеканавах України, що їх законодавство витиснуло із традиційного телебачення в ютюб.

Усі названі й неназвані тут учасники проекту «Какая разніца» — одного поля ягоди і з самою авторкою проекту Мирославою Барчук, яка ще зовсім недавно вела свою сторінку в соцмережах російською і була однією з вельми аґресивних захисниць середовища, іменем якого вона назвала свій проект. Я її запамʼятав саме тим, як вона пару разів нахамила мені за мої коментарі під її записами.

Конʼюнктура, як бачимо, змінюється. Будемо сподіватися, що на добре.

Тепер по суті самого відеофільму. У ньому дуже багато, ба навіть аж надто багато лукавства. При переказуванні подій минулого (розпаду СРСР, настання незалежності, політична боротьба між націонал-демократами і комуністами, церковні розколи, занепад і зросійщення національних ЗМІ, естради й кіно) щось не чути, щоб М. Барчук та її такі мудрі заднім числом гості брали на себе відповідальність за те, що відбулося в Україні, бо хоча б за власні дії і вчинки чи точніше — за бездіяльність.

Критичний же і самокритичний аналіз напевно дозволив би тверезіше підійти до обговорюваних фактів, подій і явищ, а головне — уникнути посипання голови попелом і зробити якісь конструктивні висновки, тобто вивчити уроки. Але ж М. Барчук пішла уже второваною стежкою, а можливо, що їй просто забракло кебети.

Уявляю собі, яким гостросюжетним і повчальним був би її відеофільм, якби в основу його сценарію лягла моя стаття «Суверенна Україна: досвід і перспективи» (2020). Але ж пані Барчук ліньки було її навіть прочитати. Це — що стосується загальної канви.

Візьмімо щось конкретніше — журналістику і ЗМІ. Ну, скільки можна ялозити цю заїжджену тему Ґеорґія Ґонґадзе проти Леоніда Кучми! Ради того, щоб ви користати видатну американську журналістку Мирославу Ґонґадзе як поборницю правди, яка, між іншим, зрадила памʼять свого покійного чоловіка?

Історія Ґ. Ґонґадзе справді траґічна, але вона не єдина (було й багато інших траґічних історій), а головне — ця історія не пояснює і не прояснює метаморфоз, що сталися з журналістикою і ЗМІ в Україні, вислідом яких і сталося те, що Україна опинилася під куполом російського інформаційного простору. Де й продовжує перебувати, а в Україні продовжують працювати філії російських ЗМІ: Інтерфакс Україна, РБК Україна та інші, — хай вони й перейшли на українську мову.

Коріння цієї проблеми треба шукати в процесах 1990–1991 року. Про це, до речі, я нещодавно написав у статті «Журналісти і незалежність» — про те, як «Четверту владу» підмінили «Стадіоном». Зробили це не росіяни своєю інформаційною інтервенцією. Зробили це свої гниди, завдяки яким і сформувалося умови для олігархізації журналістики і ЗМІ, а відтак і для розправ із україноцентричними і правдолюбними журналістами, першим із яких був Вадим Бойко.

У цій статті, до речі, я побіжно згадую нікому й досі невідомий епізод української історії, який ще на початку 1992 року відібрав ув України шанс стати цивілізованою і успішною державою. Йдеться про убивство в Нью-Йорку молодого українсько-американського бізнесмена й інвестора Юхима Островського. Орґанізаторами цього убивства на замовлення з Москви були Віктор Медведчук і брати Суркіси.

Словом, якщо до історії незалежності України підійти серйозніше й копнути глибше, на поверхню спливає багато чого такого, що пояснює і прояснює перебіг державотворчих процесів в Україні.

Із сказаного мною вище уже напрошується висновок, що проблеми України не можна огульно звалювати на владу, зокрема — на кожного окремо взятого колишнього президента. І владу в цілому, і президентів зокрема обирали громадяни України на вільних або принаймні відносно вільних виборах. Зрештою, перед кожними виборами відбувалося висунення або формування партійних списків кандидатів, і це все дає підстави класти відповідальність на суспільство або на кожного окремо взятого громадянина.

Звалюючи усі гріхи на владу, обвинувачі забувають про власну відповідальність за результати виборів, а відтак і за діяльність влади і кожного колишнього президента України.

Я розумію тезу Мирослава Мариновича, що українське суспільство не було готове до того, щоб обрати на президента не Леоніда Кравчука, а Вʼячеслава Чорновола. Погоджуючись із таким поясненням, дозволю собі зауважити, що ні на переломі 1980-х — 1990-х років та пізніше упродовж тридцяти з лишком років незалежності ніхто й не займався підготовкою суспільства, тобто піднесенням рівня його національної свідомості й громадянської зрілості через освіту й просвіту. Інфантильне, незріле суспільство було вигідне усім політичним силам України — ним легше було маніпулювати.

Разом з тим, дозволю собі уже не вперше запитати М. Мариновича, а чи В. Чорновіл був готовий до президентства і чи відповідав він рівним Вацлаву Гавелу, з яким його часто порівнюють. Пан Маринович і всі інші соратники Чорновола, звісно, на таке запитання відповідали й продовжують відповідати ствердно, навіть не завдаючи собі клопоту критично осмислити постать Чорновола з відстані часу.

На жаль, це наша дуже велика біда — не осмислювати критично факти, події і явища попередніх років і десятиліть, а відтак і попередній досвід. Я ж набрався нахабства придивитися до В. Чорновола як явища української історії й політики, й відтак дійшов невтішного висновку: улюбленець борців за незалежність України аж ніяк не тягнув на «українського Гавела» і був просто неготовий до президентства. Тому й програв (дет. див. збірку моїх статей і нотаток «Вʼячеслав Чорновіл як явище української історії і політики»).

Коли ми відкрили в соцмережах спеціальну групу для обговорення і осмислення цього явища, Маринович спочатку спробував захистити «святість» (недоторканність) Чорновола, а коли у нього це не вийшло— демонстративно покинув групу. Судячи із наговореного ним у фільмі М. Барчук, Маринович понині не осмислив і не переосмислив ні досвід українського державотворення, ні свого власного дисидентського досвіду.

Нещодавно Вахтанг Кіпіані наїхав на мене за те, що я зробив закид Мариновичу з якогось іншого приводу: як, мовляв, я посмів зробити це по відношенню до такої видатної особи?! А що, ця особа без гріха і уже піднесена до лику святих?

Отже, ми не вміємо й не хочемо аналізувати й осмислювати свої помилки, вивчати уроки і на основі цих вивчених уроків робити висновки і наступні кроки у своєму поступі. Саме тому жоден із учасників проекту навіть не пошкодував (про каяття промовчу), що ще до недавнього часу тією чи іншою мірою проявлявся чи проявлялася (а дехто й продовжує проявлятися) як «какая разніца». І в цьому уся печаль!