ЗА ЩО ВОЮЄМО?
1 min read
Із записів фронтового лікаря
Публікуємо нотатки фронтового лікаря як є — він же там, де стилістика відпочиває.
* * *
Все частіше я чую від бійців: “Я заїб@вся. коли це закінчиться?” Це прям червона лінія на перекурах.
Скажу чесно — всі “на прєдєлє”, всі виснажені. І морально і фізично. Ентузіазм перших місяців війни вивітрився, накрила реальність, битовуха, щоденність.
Щоденність в кожного вона своя: в когось “пусті” наряди в тилу, а в когось —регулярні завантаження тіл побратимів в санітарку. Кожен займається своєю роботою. Щодня. Як “день сурка”, бо служба в армії — то не самий цікавий квест, то — сіра щоденність.
А тут ще в інтернеті: бруківка, суди, стадіони, Ібіца, хасіди з Умані, усік, обшуки в ЦВК… гєополітика, пальоні Лєопарди, Маск, возня в конгресі сша, конфлікт з Польщєю…..
Коротше — голова, яка і без того єлє тримається, йде по пиз@і… Закипає.
І от тут, серед ідейних і вмотивованих ентузіастів-довбой@бів на нулях виникає питання — а наху@це все?
За що я тут пизд@чу? За кого?
За сімʼю? Так вона за кордоном, чи в безбеці і на “низькому старті” — виїдуть в будь-який момент. За домівку? Та нема її вже. Чи поху@ на на неї, як мені в армії, так і сімʼї за кордоном. В армії зрозумів, що житло —то не проблема. Головне — спальнік не проїб@ть.
За державу? О, тут поподробніше. Зараз “обличчя”, беніфіцеари держави, власників контрольного пакету ЗАО “Україна” — дуже поважні особи. У яких діти не на нулях. І навіть не в армії. І навіть не в Україні. Що таке “Україна” взагалі? Це хто чи що? Територія? Люди? Влада? Ідея? Мова? Ідентичність?
Чому треба отримать відповідь на це питання? Та тому, що ті хлопці, які після шквальної єбл@ артою вийшли, витягнули своїх 300-х і запакували 200-х, питають. У них виникло питання. І якщо відповідь на нього ви не знайдете — вони розвернуться і підуть. Вони не залізні.
Чому підкачані мальчікі-“волонтери” возять вермишель по Херсону і стають зірками інтернету, а про Мішу-гранатометника, який вчора вʼїбав вороже БМП під Урожайним, навіть стрічки не напишуть. Посмертно. Він вʼїбав. І вʼїбали його. За що чи за кого він це зробив? Бо його напарнику Колі зовсім розхотілось повторювать це “упражнєніє”. Хтось засудить його? Коля півтора року в окопах. Він просто хоче зрозуміти — навіщо? За кого?
Він чекає відповідь.
Вчора гаряче схлиснулись зі своєю дружиною — за що воюємо? Вона каже: та за нас з тобою! Кажу: так я і в Австралії з тобою норм буду жити.
— За сімʼю!
— вона вже вся виїхала. Решта — виїде за добу.
— За країну!
— моя Країна — то і мій улюблений Крим. Але там нас не хочуть. Там — расєя. А за Дніпром — взагалі всім поху@, під ким і як жити. Подивись інтернет.
….я не знаю…
От і я не знаю.
Але відчуваю: ми воюємо щоб в наших селах не було Z-техніки, Z-порядків, Z-поліцаїв. Щоб не було повтору срср і голодомору, геноциду, тоталітарізму, колгоспів і нквс.
Дуже примарна ідея. Дуже розмита, враховуючи новини з інтернету і бруківку. Враховуючи реальність. Дуже хитка і тонка ідея. Але за неї і чіпляємось, залишаючись там, де ми є, виконуючи свою роботу. Кожен — свою.
Чіпляючись за цю ідею, Коля поповз з окопа. Він зараз жахне. Або жахнуть його.
На останній вірі в ідею. На останньому диханні.
Якось так.
А ваша версія —За що воюємо?
Нам треба підтримка. Розуміння куди ми йдемо. Навіщо пизд@чили півтора року. І ще ху@ зна скільки ще пиз@чить. Навіщо полягли сотні тисяч найкращих. І багатьох ми знаємо особисто. І знаємо їх сімʼї. Що їм відповісти? Нас треба підтримка. Чітко оформлена ідея. Буду вдячний за відповіді.
* * *
За що воюємо (відповіді читачів)
Підсумуємо коментарі Ну, звісно: за дітей, майбутнє, щоб не жити в Сибірі, не повернутись до тоталітарних радянських стандартів, не жити рабами і мати можливість побудувати Свою країну —вільну, сильну, заможну. Це зрозуміло.
Але як вирок періодично лунає головний мотив: У нас вже просто немає шляху назад. Точка неповернення пройдена, коли кількість загиблих пішла на десятки тисяч. А тепер вже — сотні. Якщо і треба було про щось думать, то ще в лютому 22-го, чи навіть у 2014-му. А тепер все — тільки вперед. Бо навіщо загинули ті, хто загинули? За що? Щоб ми тепер про щось “думали”?
Так, наш емоційний стан буде завжди коливатись від новин з інтернету і від новин з фронту. Ми будемо зневірюватись, обурюватись, псіхувати. І це нормально. Але на ранок спамʼятайте про тих, хто загинув, щоб жили ви і ваша сімʼя, і сплануйте свій день так, щоб хоть щось зробити задля майбутньої Перемоги. І все. Вся мотивація. Бо по-іншому вже ніяк.
Так, нам хочеться почути про якусь значну подію — типу звільнення Херсону, нам треба позитив, перемоги в битвах. Без них ми “тухнемо”, зневірюємось. Але ж яка ціна цих перемог? Велика. Дуже велика. Тому наш шлях — методична ресурсна війна, поступове виснаження ворога з мінімізацією наших втрат. На гучні новини не розраховуйте. Це дуже дорого.
В мене є колега, невропатолог. Дуже розумна людина, яка з перших днів усвідомлювала, як воно далі буде. Він дуже любить історію, і вона дуже багато чого йому говорить. Він дивиться на війну без “рожевих окулярів”, бруківку і стадіони сприймає за норму, каже: А що ти хотів? І дуже чітко розуміє майбутнє України після Перемоги — що не буде ніяких змін по відношенню до ветеранів, ніяких кардинальних злетів економіки чи тотальної боротьби з корупцією. Розуміє, що просто повернеться до цивільного життя, намагаючись просто забути цей свій “цікавий” період життя. Розуміє, що не отримає ніяких “дівідендів” за безпосередню участь в бойових діях, що все повернеться “на круги своя”. Він це розумів і коли йшов у військомат в березні 22-го.
І на питання — чого ж ти поперся в армію, Толя? Ти ж міг “косити” роками, в тебе ж всі воєнкоми в друзях, а їх дружини в тебе постійно лікуються.
— А я по-іншому не міг. — Така от проста відповідь. Не міг він по-іншому. А він типовий цивільний “пузатік” з хорошою роботою і забезпеченним життям. З розумінням, що медалей не отримає і навіть “дякую” ніхто не скаже. Ну, і звісно, не за гроші — у нього з цим все ок було.
Тому є в нашій сьогоднішній ситуації певний фаталізм: не дати опір окупанту ми не могли. Не продовжувати опір ми теж вже не можемо. Бійці пішли на фронт — бо по іншому не могли. Весь наш алгоритм дій на завтра і післязавтра не має варіантів — тільки боротися. Ви знаєте, може воно й краще — коли вибір вже зроблено і змінити нічого не можливо. Бог промалював нам шлях — життями тих, хто загинув. І нам просто треба ним рухатись. День, тиждень, рік. Хто зна.
Тому, не зважаючи на новини, обставини і психоемоційний стан — продовжуємо рух. Рух до неминучої Перемоги. Або зникнення держави “Україна” і нації “українці”. Тут все залежить від того, наскільки дружньо і завзято рухається кожен “приречений”. Наскільки чітко він усвідомлює і хоче досягти бажаного результату. І чомусь всі відкинули навіть можливість песимістичного варіанту. Всі вірять в Перемогу, як в подію, що вже сталася. А це не так. Якщо зупинемось, скиснемо, впадемо в депресняк — то все може бути.
Віра — сильний інструмент, звісно, але реальність може пересилити будь-яку самовпевненість. Тому будемо реалістами, не зупиняємось, допомагаємо армії, підтримуємо як гривнею, так і словом — це надважливо. Впливаємо на владу, мітінгуємо, пишемо предметні пости про корупцію, проводимо журналістські розслідування, організовуємо петиції. І це важливо — це теж фронт, який впливає на результат.
А настрій? Ну, а який може бути настрій на 18-му місяці цього пизд@ця? Настрій відповідає дійсності. В такі часи ми народились. А під час голодомору який був настрій? Чи під час окупації Херсону? Який настрій у матері загиблого штурмовика?
Тому, якщо спите в теплому ліжку, маєте кожен день на столі “хліб з маслом”, а ваші рідні живі і здорові, — то вже є привід для хорошого, бойового настрою. Чи буде так завтра? Хто зна. Тому насолоджуйтесь життям сьогодні. Незважаючи на новини. І продовжуйте початий шлях.
