УКРАЇНА ПРОГРАЄ РОСІЇ НА ІНФОРМАЦІЙНОМУ ФРОНТІ

200 млн грн державних коштів щороку з’їдає російськомовний телеканал FREEДОМ. Якщо він російськомовний ‒ значить, орієнтований на громадян Росії. Проте його насправді ніхто з росіян, окрім хіба що ліберальної інтелігенції, не дивиться (про що свідчить кількість переглядів на YouTube), тому толку з нього Україні мало.

Слушно каже Ксения Ларина (Оксана Баршева) ‒ рос. журналістка, в минулому ‒ оглядач радію «Эхо»: «Україна, на жаль, програє Росії інформаційну війну. Ви маєте розробити таку інформаційну стратегію, яка дасть можливість спробувати достукатися до «дорогих росіян» ‒ тих, хто підтримує війну. Але не пропагандою, як у Росії, а конкретними людськими історіями і прикладами злочинів російської армії в Україні. Щоб це були не просто емоції, а конкретні людські трагічні долі».

На жаль, наші журналісти можуть лише зубоскалити про росіян, про «свинособак», «бавовни» і «чмобіків», а ще – кривлятися (бо не мають вони ані інтелігентності, ані емпатії, ані патріотизму). Але цей «гумор» і «сарказм» нікого з росіян не зачепить, як кажуть, за живе. І правду про війну вони з цього не знатимуть.

Російськомовний телеканал «Настоящее время» (Current Time), навпаки, часто показує такі живі людські історії про українців, які пережили жах війни, і вони беруть за душу. Але «НВ» ‒ медіа-проєкт Радіо «Свобода» та «Голосу Америки» з редакцією у Празі, і там працюють професійні журналісти. На мою думку, цей телеканал міг би стати прикладом і для наших тележурналістів, як можна працювати в цьому плані. Було б іще на те бажання міністра культури та інформаційної політики пана Ткаченка!

Ірина Магрицька

Від УСІМ:

Ірина Магрицька привернута увагу до нікчемного телеканалу «Дом», створеного з інвціативи В. Зеленського коштом ліквідації українського іномовлення (див. скрін із записом народного депутата Володимира В‘ятровича з цього приводу).

При цьому дозволю собі зауважити, що і сама ідея, й ідейно-тематичне спрямування, і функціональні форми телепередач «Дому» є промовистою атестацією фахового рівня Зеленського як телевізійника. Це — ницість і ганьба журналістики в Україні.

Повне знищення іномовлення в Україні, безумовно, було цілеспрямованою ідеолоґічною диверсією проти України. Адже саме через іномовлення Україна озивалася до цілого світу. Зрештою, іномовлення було одним із найефективніших засобів популяризації української культури.

З початком аґресії Росії проти України 2014 року саме іномовлення мало б активізуватися у східному напрямку й активізувати інформаційно роботу з російською аудиторією, тобто виконувати й функції контрпропаґанди і спецпропаґанди.

Президент П. Порошенко, створюючи міністерство інформації на чолі із своїм кумом Ю. Стецем (і де той МінСтець тепер?), зосередився та створенні порохоботських ферм, але аж ніяк не налагодженні потужного інформаційного мовника на російську аудиторію.

Кадри для цієї діяльності пливли в руки самі: з РФ іміґрували в Україну такі відомі і впливові журналісти, як Є. Кісєльов, А. Бабченко та ін. Це було глупством не скористатися їхніми талантами. Замість того, щоб нести українське слово на «прівичную [їм] аудиторію» в Росії, ці журналісти продовжували зросійщувати українців.

Саме на російському напрямі мала б бути зосереджена й діяльність таких «українських» журналістів, як Д. Ґордон, який є органічним суб‘єктом російського інформаційного простору. Цілком зрозуміло, чому в цій зарині зазнав провалу Зеленський.

Я не раз писав про нагальність налагодження контрпропаґанди і спецпропаґанди на російському наррямку. Це не було зроблено в системі МінСтеся і це не було зроблено в структурі Ґерерального штабу ЗСУ. Мені трапилося спілкуватися з офіцерами Ґенштабу, які перебували на стажуванні в Пентаґоні, і вони розповідали мені, в якому жалюгідному стані була ця сфера за Порошенка.

За Зеленського, і особливо — з початком повномасштабної війни РФ в Україні, найкраще, на що сподобилися спеці у цій царині, є серія інтерв‘ю із російськими полоненими. У цих інтерв‘ю (а по суті — допитах на камеру) є все найпримітивніше і найбездарніше, але немає одного — журналістики бодай середньої руки.

Умови воєнного часу дають право урядові створити спеціальний інформаційно-пропаґандистський орґан, для роботи в якому мобілізувати або в інший спосіб залучити уже згаданих Кісєльова й Ґордона, а тепер уже й новоявленого «украінца» Алєксандра Нєвзорова.

На жаль, цього не було зроблено раніше, ніхто цього не хбирається робити й тепер.

Прикметно, що на мої публікації з цього питання не зреаґували не тільки політики й урядовці, але й самі журналісти та центри підготовки журналістів і медіа менеджерів, яких тепер десятки. Дивовижна байдужість!

Володимир Іваненко

До теми:

Україноцентризм, журналістика і система ЗМІ: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 449 с.