ЩО ЗА ТИЖДЕНЬ, І КУДИ РУХАЄМОСЯ
1 min read
В цьому прекрасному тексті (який хтось не захоче читати через мову, а хтось кине на третьому реченні, бо занадто складно, а хочеться, щоб було просто) спресовано майже все, що треба знати про теперішнє та майбутнє країни.
Для тих, хто хоче, щоб було українською (я також хочу) і щоб було просто й коротко, сформулюю так:
1. Країна з поганою спадщиною совка, слабкою економікою, надмірним регулюванням, розваленою державою, відсутньою зовнішньою політикою — зустрілася з небаченими викликами, яких не мала шансу пережити.
2. Сталося диво — вигрібаємо за рахунок героїзму вояків, творення неможливого окремими держслужбовцями, надзусиль волонтерів (до речі, після війни всі три категорії будуть сидіти в тюрмі).
3. Зараз нам всім потрібна перемога. А після неї перехід від війни до миру буде надзвичайно болючим. Нам треба буде з совка стрибнути прямо в ХХІ сторіччя, бо інакше буде “виграти війну, програти мир”. Нам потрібні будуть якісно нова держава й якісно нова економіка, інакше все втратимо. І все це потрібно швидко, хоча швидко не буває. Це надзвичайно складні завдання, навіть без спротиву більшості населення — а спротив більшості буде величезний.
Тож пропоную почати готуватися, передусім готувати себе самих, бо це ми точно можемо робити навіть в часи обмежень воєнного стану.
* * *
1. Дозволю самоцитату тижневої давності, від 15.05:
«Не озвучено лише політичне рішення щодо західних літаків. Це рішення нам конче потрібне для наступного циклу. І воно буде. Думаю – скоро».
Наразі озвучено.
Це — політичний прорив. «Лист Резнікова до Санти» – політично відпрацьований повністю.
Здійснення цього рішення нам допоможе не зараз, а на наступному етапі бойових дій (не раніше осені-зими).
Здобування Ф-16 – це результат колективних зусиль: політико-дипломатичних та військових. У взаємозв’язку.
Фіналізація Ф-16 – це результат політико-дипломатичного ралі Президента України. Маршрут усі бачили. Навіть із суто технічної точки зору – це неслабкий виклик. У цілому нині навантаження – позамежна.
До цього був тур прем’єр-міністра в Європі та за океаном.
Міністр закордонних справ виконує свою роботу.
Міністр оборони – свою. Все дико інтенсивно.
Сума контактів на всіх рівнях – неймовірна. В історії української зовнішньої політики нічого подібного та близько не було.
Низка громадських ініціатив забезпечили додаткове охоплення.
Вся ця активність базується на стійкості народу та сил оборони. Без цієї основи нічого не було б.
Загалом це доросле колективне досягнення. Той випадок, коли шанс створили та використали, а не як завжди.
Тепер, як я вже зазначав, на якийсь час перша скрипка — у військових. Щоб ми як країна піднялися на новий рівень, потрібен результат. Але поспіхом, без належної готовності результату не буде.
Тому – військові рішення ухвалить Генштаб. Тоді коли.
Робота на цей результат уже триває. Завдання політико-дипломатичної складової – награвати по ходу, ловити вікна можливостей для посилення оборони та готувати наступні результати (осінь – кінець року).
2. Чим займатимуться військові – ми скоро побачимо.
Вже нападало запитань – а на чому після літаків політично сфокусується Міноборони?
Крупноблочно виглядає так (не гаразд пріоритетності).
По-перше, нікуди не дівається завдання підтримувати горіння та нагнітати температуру у відносинах із партнерами.
Політичні рішення треба реалізувати. Потрібно збільшувати обсяги. Потрібно забезпечувати стійкість (ремонт, обслуговування, виробництво, підготовка військ). Не від хорошого життя ми маємо міжгалактичний зоопарк озброєнь та техніки. І т.д.
Найближчий тиждень у цьому плані – божевільний. Окрім чергового Рамштайну (онлайн) буде дуже інтенсивна двосторонка.
Сюди ж – рухи тіла по НАТО. Контекст я описував раніше. Якщо остаточне доленосне рішення ухвалять не у Вільнюсі-23, а у Вашингтоні-24, драми не буде. Але за умови: якщо після Вільнюса буде ясність та зростання практичної допомоги. Атмосфера недомовленості та тупцювання на місці завдадуть шкоди Альянсу.
По-друге, зараз мільярд поточних контрактів, треба супроводжувати та розвивати. У тому числі – особливий наголос на українському виробництві. Завдання – скрізь перерости від точкового включення на рівень створення та реалізації політик. Наскільки можливо під час війни.
Плюс гуманітарне розмінування в тилу, яке раніше стосувалося лише побіжно. А зараз працює 200 команд “демінерів” у системі Міноборони. І готується масштабування. «Світовий досвід» останніх десятиліть нам не підходить через непорівнянні масштаби. Ми не можемо розміновувати територію 100 років. Встане економіка. Оптимальний підхід – творча адаптація досвіду після Другої світової війни. Це вкрай непроста та нешвидка історія.
По-третє, зростає блок соціально-гуманітарних питань. Складність у тому, що формально вони переважно поза прямою компетенцією Міноборони, але МО зацікавлене в результатах.
По-четверте, стоїть завдання переглянути та відбудувати всі процеси через призму захисту життя військовослужбовця. Це стає основним пріоритетом.
Захист життя – це комплекс всього. Від форми, що не плавиться, медицини, ситуаційної обізнаності на полі бою, підготовки солдатів та її якості, логістики тощо.
Звучить як банальність, але втиснути це як інтегральний критерій – епічно складно. Бо десь потрібний критерій «швидкість», а в тебе цвяхами (законом!) на рівні процедур убито терміни. Тобі потрібна якість, а критерій – найнижча ціна. Тобі потрібні цифрові рішення, але таке регулювання, що простіше якусь корисну річ не помічати, ніж намагатися легалізувати під час війни. Робота з кадрами – це окрема пісня. І т.д.
Ну, і прикладних завдань багато. Наприклад, міністр оборони на зустрічах із усіма колегами просить мідяки.
Війна багато чого вчить та спрямовує. Найлобовіший урок війни – війна в нашій державі лише на рівні регулювання не передбачена. Тому багато чого працює через зусилля волі. Або не працює там, де немає волі. Тому що вияв волі на користь армії – це квиток у в’язницю (доведено історією Слави Шаповалова).
Суміжний урок – якщо в тебе в країні війна, це не означає, що партнери різко почнуть входити у твоє становище. Можливо якраз навпаки. У них війни немає. І в цьому треба якось борсатися. Тому про це може залежати чиєсь життя.
По-п’яте, починаючи на ходу автомобіль, що горить, що мчить по краю прірви, стоїть завдання не тільки вирулити, але в процесі руху осмислити бажаний образ сектора оборони після перемоги. І, ведучи повномасштабну війну з ядерною державою, підготувати зміни.
Це стосується всіх сфер – від підходів до військового обліку, формування резерву, військової освіти до військово-патріотичного виховання та ін.
Нереально творче завдання, бо маса невідомих і змінних, за умов надлишку активних доброзичливців із геніальними взаємовиключними ідеями.
Один із найбільш творчих компонентів – знайти (хоча б змоделювати) гроші. Щоб творчість не залишилася на рівні тупиково-благих намірів.
3. Щодо грошей.
Грошей немає.
По-перше, власних грошей вести війну немає.
Заяви про те, що «на оборону у квітні виділили півтрильйона!» — це напівправда.
Правда, у тому, що бюджет 2023 року затверджувався з розумінням нестачі ресурсів на оборону. Це не секрет. Це нормально для війни. Спланувати доходну частину бюджету до кінця року зі зрозумілих причин можна було лише приблизно (як мінімум – треба було ще зиму під обстрілом пройти).
Тому виходили з того, що бюджет переглядатиметься. Ось його переглянули (і ще переглянуть) на основі актуальних даних. Гігантська нестача коштів стала трохи меншою. Але ситуацію концептуально не змінює.
Бо, якщо подивитися на потреби, які генерує Генштаб, то бюджет виглядає декоративним. Нам не те, що всього бюджету країни нам кількох ВВП не вистачить, щоб закрити наявні побажання Генштабу.
Вся ця дефіцитна халабуда не накрилася мідним тазом тому, що є дуже компетентна підтримка прем’єра та конструктивна робота Міноборони з Мінфіном, яка лише зрідка переходить у мордобій (не зі зла, з об’єктивних причин – Мінфін робить свою роботу, допомагає).
Також, за винятком окремих альтернативно обдарованих персонажів є тісна взаємодія з профільним комітетом ВРУ.
Загалом система налаштовується, але вирулювати часто допомагає кваліфіковане ручне управління. Це не привід гордості, але так є.
По-друге, внутрішніх ресурсів будувати майбутню оборону також немає.
Я регулярно читаю спеціалістів, які дають рекомендації щодо грошей. Але у багатьох є методологічна вада – вони не знають цифр і/або не розуміють масштабу. А також не в змозі притулити ці цифри до шкали часу.
Для ілюстрації.
Наприкінці 2021 року на 2022 рік Міноборони отримало найбільший (!) бюджет за всі роки Незалежності – 133,5 ярда грн. (близько $4,7-4,9 ярду).
На цілі розвитку (закупівля, розробка, модернізація ОВТ) + капітальне будівництво + бойова підготовка в бюджеті становила близько $1,1 млрд.
Три чверті видатків – соціалка-комуналка.
Плюс можна було вигризти близько 15 ярдів держгарантій на виробництва. Плюс ми ставили за мету зібрати на ярд доларів допомоги (тоді коливалася на рівні близько $300+ млн.).
Разом у переможному варіанті на завдання розвитку ми б наскребли близько $2,5 млрд. На рік!
І це був локальний прорив. Бо паралельно треба було вирішувати питання про збільшення грошового забезпечення військовослужбовців, квартир тощо.
Під це був зверстаний план, який почав потихеньку котитися. Орієнтиром був вихід у 2022 році на чисті 3% ВВП на оборону плюс низку додаткових заходів (реформа закупівель, наведення порядку з активами тощо).
А тепер для порівняння. Можу помилитися в деталях, але з лютого 2022 року на цілі навколорозвитку ми вже зібрали військову допомогу приблизно за 30-35 років при найбільшому бюджеті. Відчуваєте різницю?
30-35 років.
Якщо порахувати непряму допомогу (отримуємо до бюджету закордонний грант – платимо вчителям зарплату – вчителі споживають – сплачуються податки – податки витрачаємо на оборону), то надходження за рік із цим мультиплікатором значно перевершать фінансування розвитку за весь період Незалежності.
Тобто, з одного боку, обсягів допомоги вкрай недостатньо для війни, ми боремося за більше.
З іншого боку – це неймовірні за нашими мірками обсяги.
Тому з самого початку левова частка зусиль Міноборони була спрямована на розширення цього потоку ззовні. Інакше ми закінчилися б минулої весни.
І ось тут на нас чекає сувора реальність.
Після перемоги ми не матимемо грошей, щоб 1) самостійно модернізувати свою оборону 2) за викликами 3) у адекватні терміни.
Так, витрат буде менше, ніж у активну фазу війни. Але їх має бути значно більше, ніж раніше.
Щоб виділяти якийсь стерпний обсяг ресурсів через бюджет, нам потрібна економіка разів у 5 більше. Як збільшити – гадки не маю, для цього є спеціально навчені люди. Але навряд це можна зробити швидко.
Як буде влаштовано потік ресурсів на оборону у загальному потоці повоєнного відновлення – поки що питання перспективи. НАТО, двосторонки, багатосторонки – це предмет творчості.
Так чи інакше, пріоритетом № 1 буде збереження порівняльного із завданням обсягу зовнішньої допомоги. Заділ для цього діалогу дуже непоганий. Але маємо показати і захистити модель сектора оборони, яку ми хочемо, вплести її в європейський контур безпеки.
Не факт, що наше бачення та бачення партнерів співпадуть.
Наприклад, можуть кардинально відрізнятись погляди на роль українського ВПК чи структуру сил оборони. Або підходи до оптимізації зоопарку ОВТ. Або спільне бачення збігається, а черговість кроків та пріоритетність – ні.
Далі. Ми розуміємо, що держава різко зросте соціальні витрати, пов’язані з подоланням наслідків війни.
Наприклад, далеко не всі демобілізовані ветерани зможуть повернутись на своє робоче місце. Бо ж самого місця може не бути, а нове створити не встигнуть. Це не питання Міноборони, але це довгостроковий інтерес Міноборони. І на це (іншим відомствам) знадобляться ресурси та/або структурно-нормативні зміни.
Ми розуміємо, що після перемоги буде питання скорочення вже створених військових організмів. Бо у гарячці війни спрацьовує підхід «є завдання – створи структуру/військову частину». Відбувається потроєння-зміцнення функцій.
Після перемоги Рада встановить законом чисельність ЗСУ та інших сил оборони і розпочнеться оптимізація. А з нею – конфлікти. Тому що нерідко оптимізуватимуть справжніх героїв.
Усю цю красу треба розібрати та зібрати в якусь наближену до реальності модель із поправками на невідомість. Наприклад, що буде, коли відкриються межі? З якого боку кордону возз’єднаються сім’ї? І знову – це не питання Міноборони, але довгостроковий інтерес…
Це доведеться розгрібати незалежно від прізвища міністра чи головкому.
Але для початку треба 1) вижити та 2) виграти війну.
Треба утримувати концентрацію, не можна збити фокус на міркування про світле майбутнє.
У той самий час не можна без бачення. Бо відсутність бачення та прорахунків під нього (динаміки) – це різка втрата темпу після перемоги, перехід у статику та потопання в болоті дискусій без найменшого шансу з них вийти. У тому числі – через дикий популізм, який обрушиться лавиною.
Це не замкнене коло і не глухий кут.
Це – непросте завдання, яке потребує інтелектуальної напруги, вміння не лише аналізувати, а й синтезувати. Збирати з букв А Ж П О слово «вічність».
Тож напрямки для проекції зусиль є.
Щось уже осмислено. Щось у процесі.
Літо буде гарячим скрізь.
Переклад з російської
Від УСІМ:
Прикро, що українські автори продовжують писати адресовані співвітчизникам серйозні речі російською, полегшуючи ворогові доступ до інформації та ідей. Скільки ще часу треба, щоб їхня свідомість стала україноцентричною?
По суті змісту написаного: автор тексту, говорячи перспективу, навіть не замислюється над тим, що в України немає майбутнього в радянській системі координад і що треба налаштовуватися на системні устроєві зміни.
Більше тут:
Будапештський формат: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 294 с.
Україноцентризм, журналістика і система ЗМІ: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 449 с.
Системні зміни — перспектива для України: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 393 с.
Donate to Ukrainian Worldwide Information Network | Складіть пожертву на Українську Світову Інформаційну Мережу
