«ДИТЯЧА ХВОРОБА ІНФАНТИЛІЗМУ»

Юрій Луканов як дзеркало журналістики в Україні

Почитаєш про гордих українок, які не захотіли на одному гектарі брати участь в заходах з росіянками і констатуєш: дитяча хвороба інфантилізму. Це було б ефективно, якби по всій Європі, як в балтійських країнах, взяли б і заблокували б росіянами можливість виступати. Але такого нема і ніколи не буде.

Ну, от горді українки сказали: ми не будемо з ними, повернулися і пішли. І що в кінцевому підсумку? Віддали росіянам майданчик, де вони озвучують свої ідеї про те, що вони самі жертви уйла, не менші, ніж українці. І заперечити їм нікому. І світ співчутливо слуха це, киває погодливо головами і це все відкладається у їхніх мізках.

Не уникати треба балачок з росіянами. А озвучувати свій порядок денний, навіть нав’язувати його, якщо вдасться. І думати над тим, як не дати себе використати.
Найприкріше, що деякі люди, які мають відношення до слова, договорилися до того, що і російська радіо свобода не потрібна, і голос Америки для росіян не треба. До речі, зараз в Ризі створюють нову російську редакцію радіо свободи, в яку наберуть чоловік 150. Тим часом, українську скоротили.

Чи не думаєте ви, що це наслідок саме такої поведінки, коли ми добровільно відмовляємося озвучувати свою позицію і надаємо можливість росіянам озвучувати свої наративи безперешкодно?

А тікати з поля бою — це гра на користь росіянам. І це той випадок, коли емоції домінують над раціо.

* * *

Як продовження попереднього посту. Я у квітні проїхався з презентацією перекладу моєї книги “Репортер Волковський” чотирма університетами США, одним солідним коледжем і Школою українознавства. І в мене, ну, не так, щоб часто, але і нерідко запитували: для чого нам вам допомагати? чому не можна зупинити війну?

В універі Ілон Північної Кароліни я давав інтерв’ю для студентського телебачення. Юна журналістка, здається, забула поставити наперед обговорене запитання, і її керівник (чи то декан, чи то просто професор) спеціально в кінці запитав: для чого нам вам допомагати? Можливо, воно інакше було сформульоване, але суть була саме така.

Я на пальцях їм пояснював, чому у випадку зупинки війни без перемоги України, їм доведеться тушити воєнні пожежі по всьому світі. У залах не було росіян, власне, і людей, які б могли щось заперечити. Тобто моя моя позиція їм зайшла.

А тепер уявіть собі протилежний випадок. Росіянин виступає і озвучує свою імперську хрінь, розповідає про те, що вони самі жертви. І їм нема кому заперечити. Бо українці відмовилися від майданчику і пішли. Я думаю, що їхні ідеї засядуть в головах слухачів.
Тому і треба, щоб наш голос звучав. І поводитися так, щоб не давати себе використовувати. Якщо ви вважаєте, що українці неодмінно програють, то ви дууууже високої про самих себе думки.

Юрій Луканов

Від УСІМ:

Висловлене Юрієм Лукановим — незаперечне. Однак, критикуючи й повчаючи інших, сам Луканов не є настільки послідовним, як того він хоче від інших.

Візьмемо три близькі нас ситуації:

Упродовж десятиліть Володимир Іваненко (до речі, один із учителів Ю. Луканова) просуває в українське суспільство ідею створення україноцентричної системи ЗМІ в Україні. Чи Луканов підтримав і популяризує цю ідею як активний гравець в інформаційному просторі України? Ніскілечки! Він тупо це іґнорує.

Через два тижні після початку широкомасштабного вторгнення Росії в Україну Орґкомітет Руху Світового Українства оприлюднив Звернення, яке не втрачає своєї актуальності й досі відкрите для підписів. Чи Луканов додав свій підпис до цього Звернення й привертав до нього увагу там, де траплялася для цього можливість? Та ні! Він тупо його іґнорує.

Нещодавно Ю. Луканов їздив по США з презентацією анґломовного перекладу його роману «Репортер Волковський». Чи Луканов повною мірою скористався можливістю просування української теми в Америці? Ні! Він сам зізнається, що презентації були камерними (аудиторії збирали 30–50 осіб), анонси про них не публікувалися у ЗМІ й соцмережах, орґанізатори запрошували кого вони хотіли, а сам Луканов нікого не запрошував, не запросив на захід у Вашинґтоні навіть свого згаданого вище університетського викладача.

Поверніться до записів Луканова на його сторінці в соцмережах, і ви побачите, чим він переймався, подорожуючи Америкою, поза участю в камерних презентаціях своєї книжки: дві пов’язані з поліцією халепи на початку й наприкінці туру, ходіння по другорядних залах музеїв тощо. Ну, ще були розважальні поїздки в американські глибинки…

А сьогодні, до речі, Луканов бере участь у передачі на радіо «Новоє врємя» і розповідатиме про «ставлення простих американців до України»:

Як згадує професор В. Іваненко, Ю. Луканов був несерйозним і легковажним студентом. Схоже, таким він і залишається в журналістиці України. І те, як він позиціонує себе у Фейсбуці, так само про щось говорить: «Серйозний журналіст, який валяє дурня».