ПЕРЕМОГА НЕ ЗАВТРА

Оцінка українських реалій не дає підстав для оптимізму. Жодних проривів в економіці не передбачається у виконанні нинішнього політичного режиму. А саме це, на сьогодні є головним ключовим фактором, який може змінити хід подій в Україні.

Усі міжнародні-міждержавні перемовини точаться навколо неминучого перетворення конфігурації економічних стосунків. Усі «зустрічі на найвищому рівні» проявляються, врешті решт, банальними економічними угодами та заборонами на поставки певних видів продукції.

Сучасний перебіг подій в Україні напряму залежить від розуміння простого факту, що світу попередніх домовленостей вже не існує. Не існує вже жодних «традиційних партнерів» та «традиційних ринків». Не існує вже «традиційного переліку продукції», а також «традиційних» рішень з організації виробництва або «наповнення бюджетів».

Наразі час для не традиційних (!) рішень та моделей. Бо традиційні, призвели до війни та завершились у своїй традиції. Продовжувати ці традиції зухвалої неадекватності стає рівноцінним до публічної демонстрації нервово-психічних розладів.

У світі людей такі ситуації прийнято звати «гострими соціальними кризами». Саме – соціальними. Тому що рішення про перехід до нової-іншої традиції має бути вироблено іншими людьми. Не тими, які традиційно (обіср@лись) прийняли неадекватні рішення та демонструють традиційну безпорадність в купі із зухвалою некомпетеністю.

У світі людей за все відповідають люди. Не штучні інтелекти і не примхи погоди. Саме люди зобов’язані прийняти рішення та провадити це рішення до реалізації. Через проявлення Волі та відчуття відповідальності. Через готовність пожертвувати власним життям задля реалізації власного задуму задля змін на краще.

Проте… в українському соціумі допоки все… непросто. Не просто із людьми, які готові взяти на себе всю повноту відповідальності за здійснення переходу у нові умови забезпечення колективного життя.

Не просто здійснити перехід. Не просто. На відміну від технічного-технологічного проекту. Не просто забезпечити ті інструменти необхідними виконавцями.

При цьому, люди, які на це здатні у нас є. Навіть ресурси для цього не треба шукати світами. Навіть моделі, придатні до перехідного періоду, є. Навіть є розуміння куди переходити та якими інструментами той перехід забезпечувати …

Немає головного. Не мають, ці потенційні актори змін, допоки розуміння того, що повернення до старого-традиційного вже не можливо. Практично кожен з цих готових-придатних ще не відрікся і не поховав старий світ. Не відкинув, як не діючі старі закони, правила, моделі на їх основі…

Разом із тим, динаміка подій та їх насиченість, явно вказують на те, що процеси руйнування старих уявлень про моделі співжиття, лише набирають силу. Криза лише поглиблюється та традиційні джерела забезпечення легітимності старих форм стосунків тільки-тільки почали руйнуватись. Традиційні форми економічного ошукання володарів тризубих пачпортів лише почали зазнавати краху…

Зміна свідомості та набуття стану усвідомлення реальності лише розпочали свій тернистий шлях в головах людей українських. Отже, й на скорі зміни не варто очікувати.

Варто очікувати на критичне загострення конфлікту «людина — держава». Лише по результатам цього загострення з’явиться можливість щодо прогнозу подій.

Олександр Новохацький

Від УСІМ:

У принципі О. Новохацький має рацію. Він інтуїтивно бачить проблеми українського суспільства, але не усвідомлює причин і наслідків цих проблем, а відтак і перспектив їх розв‘язання. Тому, власне, й на заставку узяв він зображення кота, який відлежується і просто споглядає, що відбувається навколо.

Був час (перше десятиліття незалежності України), коли й ми говорили про пріритетність розв‘язання економічних проблем. Мовляв, розвиватиметься економіка, зростатиме добробут українців, і тоді налагоджуватимуться усі інші сфери життя-буття України й українського суспільства.

Час показав, що вийшло навпаки. Україна успадкувала від СРСР восьму чи дев‘яту економіку світу і за роки незалежності не розвинула і не примнржила її, а навпаки — розтринькала, опустившись до рівня країн, які розвиваються.

І все тому, що рівень національної свідомості й громадянської зрілості українського суспільства залишився інфантильним. Ця інфантильність спричинилася до безкінечного наступання на граблі.

У Україні і в українському зарубіжжі не з‘явилася жодна потуга, яка привела б до пам‘яті українське суспільство і яка спонукала б його трансформуватися на рівні свідомості. Цього не відбувається навіть у часі війни, яку прийшла на терени України.

На жаль, ці процеси не здатні очолити не тільки громадсько-політичні сили, а й інтелектуальна еліта України, бо ні перші, ні навіть другі просто не успідомлюють їх. Усі завмерли в чеканні, що хтось прийде і зробить усе за них.