ПЛАСТИР НА ГНІЙНИКУ
1 min read
З телевізійного фронту України
1.
Під гучні київські вибухи добре думається. Зокрема про всю цю хитру фронду, яка тримає вітчизняні телеканали і зараз знов настирливо наводнює ефір розважальними шоу.
Варто спробувати збагнути, як мислить влада, і як міркують власники телеканалів. Але нинішню владу передбачити легше: мовляв, народ наляканий і збуджений, його потрібно чимось розважати, відволікати і давати релакс, нехай дивляться ці гумористично-патріотичні шоу і набираються бойового духу. А під час рекламних пауз хай думають, що їм необхідно прикупити в аптеках (чомусь фармацевтичний бізнес зараз у фаворі).
Не знаю, чесно, хто потребує зараз такої кількості цих дебільних шоу? І чи справді у нас в Україні залишились самі лише дебіли, які ще споживають цей заборонений допінг у таких масштабах. Але схоже, у нашої верхівки, як у того Незнайки з казки один рецепт лікування всіх проблем і хвороб — касторка! Видно, їхні креативні голови народжують лише такий квазіпродукт, а хотілось би чогось щирого і доброго, що лікує наші душі, а не того, що у рекламних паузах пропонує фармацевтична мафія.
Як мислять власники телеканалів? Мабуть, там трохи інша задача: зберегти свій медіаресурс, свого глядача і свій потенційний рекламний бізнес. А для цього, щоб там не було, потрібно утримувати в свідомості телезомбаків все точно так, як було до війни, роблячи вигляд, ніби нічого й не трапилося, а за вікнами мир та спокій. І вже бачимо, я деякі телеканали підтягнули до себе практично всіх тих, хто з ранку до вечора веселив публіку до війни. І все, нині майже як було, тільки от заговорили і заспівали всі на мові, яка ще донедавна була для них ворожою. Але навіть за мовою важко сховатися, бо народити щось путнє, окрім чергової “дикої дички” вони не можуть. Як це виглядає насправді зараз образно поясню.
Уявіть собі, що в тілі зріє величезний гнійник або розвивається гангрена, яка потребує ургентного оперативного лікування. Та замість цього — рана заліплюється пластирем, а пацієнту дають сильне знеболювальне.
Але рана продовжує гнити, тіло розкладається, поширюючи нестерпний сморід, гній тече струмками! Але нам кажуть — все добре, потерпіть, ми дали вам знеболювальне, організм сильний, він упорається…
Ні, не впорається! Інформаційний простір у кожній цивілізованій країні має працювати як своєрідна нервова система — вона збирає сигнали і посилає їх в мозок, а той вирішує, як лікувати організм — і виділяє то адреналін, то окситоцин, то мелатонін, в залежності від потреби організму.
А тепер уявіть, що вся ваша імунна ситема оглушена морфіном, героїном чи сильним знеболювальним — і ви навіть не розумієте, в якому жахливому ви стані!
Телепростір сьогодні, на жаль, виконує саме таку, відволікаючу роль — роль пластира. А топ-менеджери каналів просто не можуть дочекатись, коли все закінчиться, бо прибутки власників падають, вони нервують і страхуються на всі боки — ніби і всі в бойовому строю, але при тому й колишня медіаобойма при них, всі агенти впливу (тобто поп-звьозди) заряджені, хіба що добре закамуфльовані за допомогою української мови. І виходить, як в тому анекдоті – прутень уже обрізаний, але й хрестик висить на шиї, – бо, а раптом щось! А так, побачимо, що буде. Схоже, у медіамагнатів у цій країні якась своя гра. Яка? Невдовзі дізнаємось!
Але медики знають, зараження крові — то смертельна хвороба. Якщо, звичайно, не вживати кардинальних дій, а ліпити пластир на гнійник. А пацієнту можна і далі вішати лапшу на вуха — допоки він ще живий…
2.
Шановні мої друзі! Це справжній крик душі! У першу чергу звертаюся до тележурналістів, медійників, знавців інтернет простору. Дуже потрібна ваша порада чи підтримка.
Нещодавно ми зробили цікаву мистецьку роботу — поетично-музичне дійство “Слово — зброя” і вже маємо відеоверсію.
Робота вартісна — ми бачили, який вражаючий ефект вона мала на публіку в залі.
Але як донести тепер цей мистецький продукт до широкого кола людей?!
На “Телемарафон новин” надії ніякої — їх навіть не зацікавила ця інформація. Канал “Культура” теж байдужий. Інші телеканали — чи готові вони виділити годину часу на актуальний мистецький продукт?! Чи взагалі в ініформаційному просторі України можна ще говорити мовою мистецтва?!
Але ж існують, окрім телебачення якісь серйозні інтернет-портали, які працюють з подібним контентом? Треба якось прорвати цю інформаційну блокаду.
Чи може скласти руки — і хай все летить шкереберть? Що порадите, друзі, тільки прошу по суті справи говорити, а не аби що… Дякую наперед!
Від УСІМ:
Картина у телевізійному просторі України, яку змальовує для нас Анатолій Матвійчук, — вражає і страшить. Бо так воно і є. Роки й десятиліття поспіль. Враження від цього мороку пом‘якшує сам же А. Матвійчук у другому тексті, який — збоку глянути — начебто не має причинно-наслідкового зв‘язку з першим, але в чомусь таки суголосний з ним.
Насправді ж перший текст спричинений і обумовлений ситуацією, описаною в другому тексті. Це свідчить про те, що перший текст — не наслідок глибокого осмислення того, що відбувається в телебаченні України, а емоційна реакція на те, що авторові і його колегам не стало де презентувати свій — віримо — україноцентричний проект «Слово — зброя». Навіть канал «Культура» перед самісіньким носом зачинив свої двері…
Ситуація, безумовно, сумна. Як і багато інших дуже й дуже подібних в історії не тільки української культури, а й ув історії України взагалі. Це — власне, той матеріал, з якого відлавна наш народ творив свої тужливі пісні і думи.
«Ой, горе тій чаєчці-небозі, що вивела діточок при битій дорозі», — тужив у своєму вірші, що став народною піснею, ще Іван Мазепа. Той Мазепа, який два десятиріччя стояв на чолі Козацької держави, але як один із найбагатших меценатів цілої Європи кошти свої вкладав не в розбудову війська, а в будівництво церков. Щоб московитам було більше амвонів для анафемування його…
Не рік і не десять років, а вже цілі десятиліття ми просуваємо в українське суспільство ідею створення україноцентричної системи ЗМІ. Сумно, але ця ідея чомусь не запалює серця навіть україноцентричних журналістів — газетярів, радіо- й телевізійників. Вони уперто уникають навіть обговорення цієї теми.
За час, що минув, можна було «з миру по нитці» зібрати достатньо коштів для створення одного, другого, а то й третього україноцентричного каналу. Але ж ні! Це ми не будемо навіть обговорювати, а от стукати у двері телеканав, де нас не ждуть, де нас на дух не переносять, де займаються руйнуванням нашого інформаційного й культурного простору… За тими дверима працюють і послідовні вороги всього українського, і корисні ідіоти, і просто невігласи… Але є так, як є. т
Не треба бути Айнштайном, щоб зрозуміти: скільки не волайте, вони вас у ті студії не впустять. Отож засукуйте рукави, творіть україноцентричні радіостанції, телеканали, журнали й газети, витискайте недругів з інформаційного й культурного простору і будьте там господарями, а не прохачами.
Чи почує нас Анатолій Матвійчук?
PS. Ми охоче виставимо згаданий вище відеопроект «Слово — зброя» на нашому сайті.
До теми:
Україноцентризм, журналістика і система ЗМІ: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 449 с.
