ЗГАДАЛИ ПРО СЕРГІЯ НАБОКУ

Юрій Луканов нагадав про свій запис ще 2020 року, присвячений дисидентові Сергієві Набоці.

Коли я прийшов на свій факультет журналістки Київського державного університету 12 січня 1981 року, то там напівпошепки студенти називали одне прізвище — Набока. Я тоді уявлення не мав хто це, знайомий з ним не був. Але дізнався про нього того дня. Його заарештували за розповсюдження крамольних з точки зору радянської влади листівок.

Потім він зробився легендарним журналістом — почав видавати першу непідцензурну газету в Україні “Голос відродження”. Надруковану на ротапринті в Литві газету на чотирьох або восьми сторінках. Пізніше їх почали видавати майже в кожному регіоні, але Набока був першим. На жаль, рано пішов від нас — в 47 років мав серцевий напад.н

Я сьогодні мав розмову з його вдовою. Інною Чернявською-Набокою. Зокрема, мене цікавив момент як він став дисидентом. Ми ж з ним одного покоління люди. Він на три роки старший. Я ніколи апологетом радянської влади не був і жодного хвалебного матеріалу в комсомольській газеті “Молодь України” про комсомол не написав. Хіба що хтось в інтерв’ю їх хвалив, яке я брав, або міг підготувати щось під чужим прізвищем. Така собі дуля в кишені. Не опонент а просто не симпатик.
Але мені б ніколи в голову не прийшло іти розвішувати якісь листівки. Звісно, я чув про дисидентський рух. Слухав голоси. Але це була як інша планета. Якесь інше життя.

У Набоки батьки не були дисидентами. Звідки воно у нього взялося? Я собі уявляв, що він був учасником правозахисного руху.

Тим часом, Інна розповіла мені, що ні. Звісно, він не був симпатиком комуністів, але до дисидентів також не належав. У них була своя компанія. Вони всі були дітьми київських інтелігентів — все, як у мене.
Так ось сталося це майже спонтанно. Інна, яка тоді ще не була його дружиною, разом з подругою дитинства Ларисою Лохвицькою надрукували на машинці листівки до Дня українського політв’язня. З відповідними закликами. Вони прийшли у спільну компанію святкувати чийсь день народження. А потім запропонували піти розклеювати листівки. Хтось зазбирався додому, хтось ніби заснув напідпитку. Але до них приєднався Набока, його тодішня дружина Наталя Пархоменко і Леонід Мілявський. Вони почали клеїти листівки. Інна припускає, що на них швидко стукнув хтось із компанії і біля станції метро Більшовик (нинішня Шулявка) їх затримали.

Вони, крім Наталки Пархоменко, отримали по три роки. Уявляєте, що це була за країна? По три роки за розклеювання якихось нещасних листівок. Молоді романтики спалилися буквально зразу після того, як почали діяти.

Потім Сергій працював двірником у Лаврі, вантажником у гастрономі на розі Леніна (нині Богдана Хмельницького) і Лисенка, у бібліотеці, але звідти його швидко попросили. З перебудовою настала його зоряна година. Втім, не лише його, але і для всієї української журналістики.

Однак, це вже інша історія, яка потребує свого докладнішого висвітлення.

А загалом я взяв велике інтерв’ю у Люди Вусик (Luda Wussek), яка тоді в Литві допомагала українцям друкувати таку пресу, мені в тому числі. І виявили, що мало не всі ключові, хто цим займався вже пішли від нас. Олександр Кривенко, Анатолій Лупиніс, Ілько Кучерів, Іван Рибалко. Світла їм пам’ять.

Юрій Луканов

Від УСІМ:

Про Сергія Набоку більше можна прочитати у статтях і нотатках Володимира Іваненка, які увійшли до збірок: В‘ячеслав Чорновіл як феномен української історії й політики: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2019. — 201 с. та Україноцентризм, журналістика і система ЗМІ: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 449 с.

Вікіпедія нагадує нам, що С. Набока народився у Тулі і не був типовим представником київської інтеліґенції.

У згаданих вище збірках можна прочитати, що проф. Д. Прилюк втратив посаду декана факультету журналістики через те, що став на захист Набоки, коли постало питання про виключення його з університету.

Варто звернути увагу й на розмову письменника Олександра Гижі з матір‘ю С. Набоки — журналісткою Катериною Зеленською, яка пояснює, чому її син став саме українським дисидентом.