ЗВІДКИ МИ І ХТО МИ?

Мене люто курвлять дві речі в “популярній історіографії”.

З одного боку — ми вкрай мало знаємо про народи, які жили на території України. У нас тут, наприклад, ціле царство готів було, значна доля скандинавських саг згадує події саме в Україні — але ми, з одного боку, точно знаємо, що Архемайр був десь на території України, але локалізується він у різних версіях вздовж усього Дніпра, від Києва до Херсонської області.

З іншого боку — є тенденція тягнути всіх, хто тут був хоч пробігом, у славетні пращури. Причому тенденція доволі дивна: чомусь у те, що ми начебто походимо від скіфів, вірить багацько народу, а от що від готів, гунів чи хозар – майже ніхто. Але ні, в сучасних українців майже немає ані культурної, ані мовної тяглості із іраномовними кочівниками (кімерійці, скіфи, сармати), германцями (остготи) чи тюрками (гунни, хазари). Так само, як нема її з мадярами, які теж тут встигли пожити на шляху до сучасної Угорщини, з аварами, з болгарами (етногенез протоболгар чіпляв шматочок території сучасної України), чи з монголами. Навіть греки, що живуть на території України 2700 років, не особливо вклалися в нашу кров, мову чи культуру (хоча є виключення, наприклад, в мене в родині чи десь в Сартані). І так, із трипільцями теж нема. Генетична тяглість якщо й є, то у зникаюче малих пропорціях. Є з венедами. І нічого поганого в цьому нема — такі ми, такі нащі пращури. Виводити свій рід від хтозна кого — ознака проблем із самооцінкою, а це не є доречно. Особливо зараз, коли нам є, чим похвалитися серед народів світу.

Віктор Треґубов