December 5, 2022

УСІМ | UWIN

Українська світова інформаційна мережа | Ukrainian Worldwide Information Network

Олена Зеленська отримала в Меморіалі жертвам комунізму у Вашингтоні Дисидентську правозахисну премію (Dissident Human Rights Award). Про цю подію вона розповідає на своїй сторінці в соцмережах:

* * *

«Нагорода для кожного українця й кожної українки. Це ваша нагорода, дорогі співвітчизники!

Мала честь отримати в Меморіалі жертвам комунізму у Вашингтоні премію Dissident Human Rights Award, присуджену всьому українському народові.

З 2015 року премія присуджується активістам і дисидентам – представникам поневолених народів за їхню хоробрість у відстоюванні прав людини та свободи. Цьогоріч уперше нею відзначили не конкретну особистість, а весь народ України за «мужню боротьбу за свободу й проти агресивної війни Росії».

Хоч Меморіал присвячений жертвам злочинів комунізму, варто пам’ятати, що комунізм – лише одне з облич тоталітаризму.

Система, яка атакує вас, може називатися як завгодно. Але ми легко впізнаємо тоталітаризм за його головними ознаками – агресією, насильством, повним знеціненням людського життя.

Це саме те, з чим в особі РФ має справу Україна. Росія вже давно не називається комуністичною, але там досі практикують сталінські методи управління та поневолення інших народів.

Розповіла присутнім на церемонії, як українці проходять через російські фільтраційні табори, як катують тих, хто не погоджується співпрацювати з окупантами. Як наших людей примусово депортують до Росії.

Наше вистраждане попередження світу: пам’ятайте, що найтемніше минуле легко повертається. А подекуди воно не зникало й лише прикидається сучасністю.

Саме про це й свідчить сьогоднішня нагорода, яку везу до України».

* * *

Ми не знаємо родинної історії Олени Зеленської, і відтак не знаємо, чи бодай хтось із її родини був жертвою більшовицьких і комуністичних репресій. Єдине, що серйозно компрометує її, — це внесення її імені до бази даних «Миротворець» за перепощування 2014 року на своїй сторінці у Фейсбуці публікації з російського пропагандистського ресурсу LifeNews такого змісту: «Надсилайте відео переміщення українських військ. Гонорар 15 000 рублів» (дет. див.: «Дружину Зеленського внесли в базу “Миротворця” за старий перепост»).

Зате ми знаємо, що родина її чоловіка, президента України Володимира Зеленського жертвою радянського авторитарно-тоталітарного режиму не була. Скорше навпаки — представники цієї родини були частиною репресивної машини СРСР.

Цікаві до життєпису чинного президента України люди докопалися, буцімто прадід В. Зеленського Ісаак Абрамович ще від 1918 року був членом більшовицького ЦК (див.: Зеленский, Исаак Абрамович — Википедия).

Дід по батькові, починав свою службу в лавах рушія сталінських репресій — НКВС, і Другу Світову війну, мабуть, пройшов у загороджувальних загонах, а закінчив полковником МВС СРСР. Гуґл вам підкаже про участь полковника Зеленського у придушенні повстання проти радянської влади у Кривому Розі на початку 1960-х років (див.: «Дід Зеленського і розстріл жителів Кривого Рогу в 1963 — невідома історія»). Тривалий час викладаючи за кордоном, батько президента не міг не співпрцювати з іншим наступником НКВС — КДБ; деякі автори навіть стверджують, що О. Зеленський вийшов у відставку зі званням полковника КДБ.

З цієї родової традиції напевно ж проростає і улюблена метафора самого В. Зеленського — «слуга народу», яка принесла йому телевізійно-кіношну популярність завдяки створеному ним головному образові в однойменному серіалі і яка дала назву його скороспеченій політичній партії та дала йому монобільшість у Верховній Раді, народивши модерний більшовизм за історичною традицією, за духом, та й за реальними ділами.

Я писав про це ще 2019 року у статті «”Слуга народу” як феномен». Що авторство метафори «слуга народу» належить Йосифу Сталіну, відомо не тільки мені, а широкому прошарку старшого покоління українського суспільства, яке пам‘ятає цей образ із шкільної лави.

Покоління Володимира та Олени Зеленських ще в школі узяти на зуб образ «слуга народу», звісно, не могло: радянську історію було піддано серйозному переглядові під час Горбачовської перебудови, відтак у незалежній Україні духом сталінізму уже й не пахло, та й пострадянська Росія за президентства Б. Єльцина не толерувала використання сталінських традицій у позитивному ключі.

Отже, В. Зеленському «слуга народу» міг запасти в пам‘ять і збурити творчу уяву лише під впливом того його оточення, яке жило теплими спогадами про славне радягське минуле.

Разом з тим, відомо, що у своїх сценічних та телевізійних втіленнях Зеленський дозволяв собі вельми скептично і неетично висловлюватися про Голодомор, влаштований сталінізмом в Україні 1932–1933 років. Мільйони загиблих під час того Голодомору, та й під час двох інших, а також в‘язні ГУЛАГУ якраз і були справжніми жертвами радянського режиму.

Прикметно, що навіть ставши президентом, В. Зеленський стримано згадує про Голодомор і практично не згадує українські жертви ГУЛАГУ та полювання НКВС на вояків УПА або тих мирних мешканців міст і сіл України, які чим могли допомагали УПА.

Не помічені серед жертв комунізму, Зеленські не проявилися і серед дисидентів.

Я не думаю, що серйозні американські дослідники, зокрема й працівники Меморіалу жертвам комунізму у Вашингтоні, мали б знати про це і, з огляду на це, повинні були б утриматися від вручення Дисидентської правозахисної премії всьому українському народові через руки Зеленських. В Україні багато достойних людей, які справді є жертвами комунізму та/або дисидентами і на руки яких можна було б передати цю відзнаку.

На одній із світлин з Меморіалу жертвам комунізму, запощених пані Зеленською, проглядаються цифри, що вказують на 1930 та 1932 роки. Остання дата пов‘язана з Голодомором. Прикметно, що в ті роки в США не вельми переймалися порушенням прав людини в Україні й на піку Голодомору навіть встановили дипломатичні стосунки з Москвою, офіційно визнавши СРСР. Якраз у той же час Сталін прихвостнів «слугами народу».

Тут доречно буде нагадати, що не побачив жертв комунізму чи, м‘якше, порушення прав людини в Україні журналіст газети «Нью Йорк таймс» Уолтер Дюранті, удостоєний Пулітцерівської премії якраз за матеріали, яких він відбілював більшовицький режим, заперечуючи Голодомор.

Упродовж тридцяти років українські спільноти складають петиції, збурюють громадську думку ідеєю анулювати премію Дюранті й передати її Гарету Джонсу. Чи скористалася перша леді України такою чудовою нагодою порушити цю проблему на такому високому рівні? Сумнівно, що їй самій чи її спічрайтерам це могло спасти на думку.

Уявляєте, як болісно усе сказане вище буде сприйнято тією частиною українського суспільства, чиї роди ятрять незагойними ранами жертв комунізму (Голодомори, ГУЛАГи тощо) або переслідування за інакодумство/дисидентство (тюрми, табори, психушки, вигнання)?

Мені особисто, чий рід зачепили і фізична більшовицька розправа за непролетарське походження, яка залишила мого батька сиротою ще немовлям, і депортація цілої сім‘ї бабиних батьків, брата та сестер як куркулів на далекий Урал, і мітки на батькові за перебування на окупованій території, дарма, що він не був колаборантом і половину того перебування був ув‘язнений Гестапо за саботаж, та матері — за те, що була вивезена на примусові роботи в Німеччину, і моє дисидентство під наглядом аґентів КДБ від шістнадцятирічного віку, яке, спасибі долі, обійшлося без обіцяних, і не раз, тюрми-таборів-психушок, — усе це не дозволяє мені сприймати нагородження Дисидентською правозахисною премією мого народу через посередництво О. Зеленської як правильну і праведну акцію.

Блюзнірство якесь! І байдуже — зроблено це зумисно, демонстративно чи через незнання, невігластво. Бо це — той випадок, коли незнання не вивільнює від відповідальності. Хоч американську сторону, хоч українську.

Володимир Іваненко

Від УСІМ:

Один із коментаторів написав під запощеним посиланням на цю статтю таке:

«Навіть якщо у вашому дописі є частина правди, це ні про що не говорить. Діти не відповідають за вчинки батьків, тим більше, за вчинки дідів. Сьогоднішні вчинки дітей та онуків, це важливо.
Тож не потрібно шукати кішку у темній кімнаті, якщо її там немає тобто, розганяти “зраду”».

Це — досить характерний для українського сегменту в соцмережах погляд.

Добре, що є й люди, які уміють відповісти на такі закиди:

«…автор ні слова не говорить про відповідальність дітей за вчинки батьків. Те, що я прочитав у цій статті, просте: з кореня осики дуб не виросте. Не шукай зради там, де її немає. Я знаю, що автор — один із справжніх українців, яких, на жаль, зараз стає все менше».

До теми:

ВЛАДІМІР ЗЄЛЄНСКІЙ І ПЕРСПЕКТИВИ ОБНУЛЮВАННЯ Й ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ

ПРОГРАНІ ВИБОРИ ЯК ОСТАННІЙ УРОК ДЛЯ УКРАЇНИ

ЗАЧАРУВАННЯ Й РОЗЧАРУВАННЯ ОЛЕКСАНДРА ДАНИЛЮКА

«СЛУГА НАРОДА» ЯК ФЕНОМЕН

Збірки статей і нотаток автора:

Українізація України як факт і фактор системних змін: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2019. — 230 с.

В‘ячеслав Чорновіл як феномен української історії й політики: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2019. — 201 с.

Будапештський формат: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 294 с.

Україноцентризм, журналістика і система ЗМІ: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 449 с.

Світове українство — рушійна системних змін в Україні: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 309 с.

Системні зміни — перспектива для України: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 393 с.

Трансформаційна місія Українського Козацтва: Статті, нотатки — Вашинґтон: Видавництво Україна Інк. — 2021. — 210 с.

Інтелектуальна еліта України як проблема: Статті, нотатки. — Вашинґтон: Видавництво Україна Інк. — 2022. — 729 с.

Leave a Reply

© 2017 - 2021 Ukraina, Inc. All Rights Reserved. No part of this site can be used without a hyperlink to a particular publication.  Newsphere by AF themes.