June 25, 2022

УСІМ | UWIN

Українська світова інформаційна мережа | Ukrainian Worldwide Information Network

ЗЕЛЕНСЬКИЙ, НЄВЗОРОВ І РОСІЙСЬКА КУЛЬТУРА

1 min read

Президент України — людина російської культури. Переконаний, якби його попросили зачитати по пам’яті Пушкіна, він би зачитав. А якби когось з українських поетів, то ні. Може, пару строф Заповіту і все. Леся Українка, Ліна Костенко, Іван Франко – всі вони так само далекі президенту, як і Нєвзорову. Бо вони з української культури, а Нєвзоров з Зеленським – з російської.

Те саме з журналістами. Якщо спитати президента, кого із відомих українських журналістів 90-х він знає, навряд чи ми почуємо хоч одне прізвище. Але, якщо спитати про російських журналістів 90-х, президент назве Лістьєва, Доренка, Познера, Невзорова.

Президент України ріс в російській культурі. Читав російські книжки, дивився російські канали, дружив з росіянами. Його тато, типовий совєцький вчитель, досі щиро не розуміє, як можна викладати по підручнику, написаному українською.

Цікаво, що навіть під російськими бомбами, у людини російської культури безумовним авторитетом користуються саме росіяни. Просто на рівні прошивки в мозку закарбовано, що все найкраще — в Москві. Найкраща журналістика, режисура, професура і пломбір.

Так працює російська культура. Зомбує і кодує. Полегшує життя, спрощує світ. Зводить все до поділу на Свій (російський)/Чужий (будь-який інший).

Хочу, щоб всі правильно зрозуміли цей пост. Це не вина президента, що він людина російської культури. Це його і його сім’ї біда. Вони не обирали собі російську культуру, їм цю культуру нав’язав ссср. Я бачу, як президент старається і прагне перемогти. Але також я бачу, як російська культура чіпляється в нього кігтями і не відпускає, змушує приймати рішення, які його послаблюють. Щиро підтримую президента у цій боротьбі. Він сильно додав останнім часом, але рости ще є куди.

Нєвзоров – медіакілер. Надзвичайно кваліфікований і з велетенським досвідом. Цілком очевидно, хто його ціль в Україні. І цілком очевидно, що єдності нашому суспільству це не додасть. Саме тому мені не подобається наш новий громадянин Нєвзоров.

І в черговий раз звертаю увагу на важливість культурного коду нації. Боріться за Україну і її культуру! Культурне середовище – визначальне для самоідентифікації. Надсучасні гармати і танки не матимуть сенсу, якщо люди ідентифікуватимуть себе московитами.

Бережімо своє!

Сергій Марченко

* * *

ПІСЛЯМОВА ДО ТЕКСТУ СЕРГІЯ МАРЧЕНКА

Дуже доладно пише Сергій Марченко про російську культуру та залежність від неї В. Зеленського. Щоправда, важко погодитися з автором у наступному:

«Це не вина президента, що він людина російської культури. Це його і його сім’ї біда. Вони не обирали собі російську культуру, їм цю культуру нав’язав ссср. Я бачу, як президент старається і прагне перемогти. Але також я бачу, як російська культура чіпляється в нього кігтями і не відпускає, змушує приймати рішення, які його послаблюють».

Звісно, що в належності до російської, як і до будь-якої іншої, культури криміналу немає. А от морально-етична відповідальність будь-якої дорослої людини з вищою освітою таки існує, і проявом цієї відповідальності є рівень національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності, а відтак і з можливістю вибору.

Як ми знаємо, Зеленські — родина єврейська, і вона мала б триматися передусім єврейської культури та юдейської духовності. Тяжіння цієї родини до єврейської культури та юдаїзму ні через успадкування (родинну традицію), ні через свідомий вибір ми не спостерігаємо.

З покоління в покоління Зеленські жили, навчалися й працювали на теренах України. Сто років тому хтось із цього роду переходив період українізації України, наступні покоління одержували обов‘язкову загальну освіту, яка навіть у російських школах бодай якоюсь мірою прилучала й до культури української. В середовищі проживання так чи інакше домінувала все та ж українська культура — навіть у найбільше зросійщених містах.

Зеленських потягло не до єврейської і не до української, а саме до російської культури. Якби це було в РРФСР, це ще можна було б сприймати як об‘єктивну реальність. В Україні ж такої невідворотності все-таки не було: одні євреї в міру своїх можливосией трималися власної культури, інші тяглися до культури української, і цей потяг був масовим (доказом тому — цілі когорти учених, письменників, митців та ін.).

Отже, і у Зеленських був вибір, і вони зробили цей вибір на користь російської, та ще й суто совкової культури. І совковість настільки просякла їхню суть, що навіть розпад СРСР і постання незалежної України не розкрили їм очі, не провітрили їхні мізки, щоб вони змогли зробити новий вибір — повернутися до єврейської культури або ставати відповідальною частиною української політичної нації (не обов‘язково бандерівського штибу).

Хто-хто, а Володимир Зеленський міг і мав би, як і мільйони його ровесників, з отроцтва стати в лави будівничих української політичної нації й незалежної української держави. Його ж потягло до Москви, і вже сформованою там, на Росії, людиною він повертається в Україну, щоб через якихось декілька років різко змінити амплуа коміка на амплуа президента України.

Це повернення з Москви (не до Кривого Рогу, а до Києва!) в Україну огорнуте завісою таємничості. Упродовж усіх років на сцені, на телебаченні чи в кіно аж до обрання на посаду президента і на прчатках президентства Зеленський був досить відкритим і відвертим аґентом російського впливу.

Лише широкомасштабне вторгнення Росії в Україну спричинилося до помітної українізації Зеленського, хоча він так і не став справжнім україноцентристом, і це наштовхує на думку, що він просто добре вжився в роль президента в реальному житті, як у новому серіалі «Слуги народу». Очевидно, це й дає підстави С. Марченкові стверджувати, що «російська культура чіпляється в нього кігтями і не відпускає, змушує приймати рішення, які його послаблюють».

Можливо, сказане Марченком щось пояснює в Зеленському, але це не є підставою для виправдання його неправих дій. Посада президента України зобов‘язує Зеленського стреміти до максимально високого рівня української національної свідомості й української ж громадянської зрілості (відповідальності), а також підтягувати за собою своє найближче оточення (або рішуче чистити його), свою партію (або рішуче чистити її — як ідеолоґічно, так і позбуваючись випадкових людей) і, звичайно ж, усього українського суспільства.

На жаль, Зеленський неохоче позбувається або й уперто не позбувається токсичних людей у своєму оточенні і в своїй партії, а ідеолоґічно партія намертво сидить на гачку сталінського «крилатого виразу», відверто демонструючи свою совковість, попри те, що більшість її членів народилися й виростали в незалежній Україні, чия ментальність не повинна була б бути уражена вірусом радянщини, а відтак і усього російсько-імперського.

У президента Зеленського вік ще такий, що йому учитися б і вчитися б, трансформувати б свою свідомість (отже, й менталітет) і освоювати стратеґічну методолоґію. Але ми не бачимо помітних україноцентричних зрушень. Президент якось знічев‘я кинув, що йому «ніколи мислити стратеґічно», а це вже є доказом того, що Зеленський добре засвоїв якраз гірше з досвіду своїх попередників, які, як один, користувалися ситуативною методолоґією, керували процесами націєтворення й державотворення «в ручному режимі», тотально контролюючи усі гілки влади, вдаючись до адміністративно-командного способу урядування й особисто втручаючись у справи на національному, обласному й мічцевому рівнях, які лежать далеко за межами повноважень і компетенції президента. Зрозуміло, що за таких обставин ніколи не знайдеться часу, щоб «мислити стратеґічно», хоча саме стратеґічне мислення є найважливішою функцією повноважень і компетенції президента.

Володимир Іваненко

Leave a Reply

© 2017 - 2021 Ukraina, Inc. All Rights Reserved. No part of this site can be used without a hyperlink to a particular publication.  Newsphere by AF themes.