ПРАВОСЛАВНЕ «БРАТАННЯ»
1 min read
Останніми днями «всі прогресивні уми» зайняті питанням «всесвітнього значення» рішення керівництва УПЦ (МП) «порвати» стосунки з РПЦ й мріями про їх близьке «братання» з ПЦУ. Найменше, що з цього приводу варто сказати – «підкотіть губу», а найбільше – застерегти, аби таке «братання» не обернулося черговою фата-морганою.
У православ’я як такого є одна фундаментальна, базова риса, відображена і в її назві – ортодоксальність, тобто крайній консерватизм, культивування архаїчності, які лише посилювалися в умовах протистояння із західними (католицькою, протестантськими) церквами.
Для східнослов’янських народів (і держав) це обернулося ізоляціонізмом, який – при потуранні держав, які традиційно шукали опори в церквах (і навпаки) – ліг в основу ідеї «особливого шляху», що традиційно пролягає манівцями цивілізації. Такі держави опираються на найтемніші духовно і найобмеженіші інтелектуально верстви й буквально вироджуються, неминуче перетворюючись в «православний ІДІЛ». Тож більш-менш прийнятна перспектива для таких суспільств – поступова секуляризація аж до зведення впливу релігійних чинників до нуля…
Друга проблема – «людський матеріал» серед самого «русского православ’я». Усім відома теза, що «Сталін відновив православну церкву», мало кого спонукає задуматися про сенс, механізм і наслідки цього кроку. Тільки одна (власне дві) ілюстрація – зі спогадів колишнього радянського офіцера-танкіста Іона Дегена (згодом емігрував до Ізраїлю) про другу світову війну “Война никогда не кончается” (можна знайти в мережі).
Перший епізод – коли він після війни сподівався демобілізуватися й обрати собі вуз для продовження освіти, та виявилося, що долю офіцерів-комуністів вирішують не вони самі, а “партія”. Власне, самому Дегену вдалося «викрутитися» (його схиляли продовжити військову кар’єру), а ось його товаришеві-танкісту ні – «партія» послала його (буквально) в православну семінарію, аби він став клериком (він і справді зробив «церковну» кар’єру, ставши згодом впливовим «ієрархом» РПЦ – у книзі наведено ряд курйозних і часом комічних фактів про його «служіння»).
Другий епізод: вже перебуваючи в Ізраїлі, автор став свідком випадку, коли в одній з російських православних церков Єрусалима (не знаю, вона там одна чи декілька) хтось з його товаришів-репатріантів впізнав у церковнослужителі працівника НКВД, який колись, ще в СРСР, піддавав його тортурам під час допиту – виник скандал, який закінчився «відкликанням» цього «попа в погонах» на Батьківщину…
Отже, мова йде про те, що ВСЯ церковна ієрархія РПЦ формувалася навіть не «під впливом», а безпосередньо «партією» і спецслужбами (привіт громадянину Денисенку). Тому всі нинішні розмови про «канонічність», доцільність, навіть «вигідність» для України зміни статусу УПЦ – щонайменше ніївні: нині всі православні церкви, які мали чи мають відношення до РПЦ – це політичні, ідеологічні чи господарські структури, а ніяк не Церкви. І якщо послуговуватися релігійною термінологією, нинішні намагання «приручити» чи «реформувати» такі «церкви» – це спроба переманити Диявола собі в союзники. Амінь.
Ви мене спитаєте – а як же віруючі, що робити їм? Як на мене, віра – це спосіб знайти духовні опори в непередбачуваному, неосяжному світі. Для цього людині дано сприймати, відчувати й осмислювати і цей світ, і саму себе. Деякі з плодів цих зусиль лягли в основу багатьох канонічних текстів, хоча претендентів на це було незрівнянно більше (ви не повірите – пишуться вони й досі). Розумні люди склали правила (догми) на всі випадки життя, ось тільки виявилося, що для їх дотримання не потрібні розумні люди – достатньо церберів. І «зручно» це не лише для царів чи попів, а й для багатьох вірян: не треба думати, достатньо – «слухатися».
А ви знали, що в доіндустріальні часи в Росії (а в допротестанські часи – й в усій Європі) Біблію дозволялося читати і тлумачити лише церковнослужителям? Європа відповіла на це протестантським рухом (що спонукало й католицьку церкву до деякого «самореформування»), а «руська» православна церква застрягла в своїй ортодоксії. Тож для «щиро віруючих» за тисячоліття насправді нічого не змінилося: або виконуй «приписи» й пишайся своєю приналежністю до якогось «канонічного братства», або думай (-те).
