АКТУАЛІЗАЦІЯ ІСТОРІЇ: ОСЯГНУТИ МИНУЛЕ

Навколо дискусії, розпочатої Володимиром В‘ятровичем з приводу книги Ярослава Грицака

…подальша дискусія розпочата п. В’ятровичем щодо книги п. Грицака вже не така жвава, проте викристалізувалися пропоновані підходи — я наведу їх дослівно, бо вони злегшені до слоганів: “Подолати минуле” (Грицак), – “Примиритися з минулим” (В’ятрович) – “Полюбити минуле” (Однороженко).

Гадаю, що ми є свідками того, як саморефлексія фахових істориків над своїм матеріалом перерастає в дещо неакадемічне, а саме — в роздуми над подачею історії для загалу. Це не методологія і не наука, а питання андрогогіки та педагогіки, з сильним накипом політичної філософії чи навіть політології (з огляду на гостру актуальність і прив’язку минулого до поточних справ).

Щодо загалу, то я запропонував би, наразі, актуальніше гасло — «Осягнути минуле». Ні, я не про всеобічне, якесь трансцедентальне осягнення (хоча було б непогано!), а про її початкову стадію,

Уявіть собі, що у вас помер старий родич, про якого ви десь щось чули, та батьки якось не дуже про нього розносились. І от вам кажуть, той дядько помер і залишив вам увесь спадок. Ви їдете і бачите там стару хату на узліссі, в кімнаті бідно, старовинно: в залежності від виховання відчуєте різне — від захвату до презирства.

«І ето всьо?» «Ні, — каже нотаріус, — ось ще ключ. Але від чого він і куди встромляти, я не знаю, тут, — тикає в заповіт, — не сказано. Розпишіться, і я пішов». Десь так ми отримали спадщину від несовітської історії. Ви ходите по дому, безнадійно встромляєте ключик у різні одвори і боретесь із бажанням зажбурнути ключик подалі (“Подолання минулого”)

Якось знаходите маленьку скриньку і з подивом помічаєте, що майже всю її стінку займає отвір для вашого ключа. Відчинили і бачите, що там. А там щось незбагнене. Вхід в інший світ. Отут в вас знову з’являється шанс швидко-швидко зачинити, сховати скриню і ключ, зате зберегти розум.

Нарешті ви сідаєте й пишете заповіт: «Моєму дорогому двоюрідному племіннику, коли такий з’явится (сестричко, не підкачай), заповідаю тобі стару хатинку, усе, що в ній, і ключик». І лише потім ви розумієте, що саме так той ключик і до вас потрапив. Ваш дядько теж не наважився туди пірнути. Він переклав це на вас. Його совість чиста, тепер ваша черга.

Так-от, відкривши ту скриню і залізши в неї, назад ви вже не повернетеся. Бо ви дізнаєтеся таке, що не могло прийти в голову, а головне — ніде ніколи не читали, не чули і не бачили.
Пізно хапатися за голову і боятися за свій розум: для інших ви безнадійно з‘їхали з глузду.

Зате у вас є чарівний підвал, що ховається у чаклунській скриньці, що відчиняється магічним ключиком. І цей ключик — ваш. Ви можете ходити по тих підвалах все далі і вглиб, дійти до палеоліту або сісти поруч з вусатим князем, з вигляду — гетьман гетьманом, а то виявиться кривавий хан з совітських та світових підручників. І він ще тобі підморгне і скаже: “привіт, правнуче”.

Це — ваше царство, ви його законний володар. Ви не вкрали цей ключ у когось, як деякі, і не зняли з трупа, як теж деякі. Це ваша спадщина. І це треба осягнути.

Алі Татар-заде

Від УСІМ:

Історики, звичайно, можуть багато сперечатися про історію, зосібна — щодо її інтерпретації як у частинах чи деталях, так і в цілому.

Суспільне значення історії, схоже, виходить за межі компетенції істориків, яким, схоже, не дано піднятися над історією.

Історія для нас важлива: (1) як традиція (legacy), без якої ми перестаємо бути суб‘єктом; (2) як уроки, без яких ми не можемо вирішувати актуальні проблеми сьогодення; (3) як основа для визначення перспектив і стратеґії нашого руху вперед, у майбутнє.