В УКРАЇНІ НЕМАЄ УКРАЇНОЦЕНТРИЧНИХ ЖУРНАЛІСТІВ?

«Свобода слова Савіка Шустера» залишається зразком (але не взірцем) телевізійної журналістики в Україні і час від часу збурює дискусії про журналістику і ЗМІ, звісно, на ситуативному рівні і в суто ліберальному аспекті.

Прикметно, що навіть в антиоліґархічних колах нікого не напружує той факт, що «Свобода слова» спокійно міґрує від одного оліґарха до іншого, нагадуючи нам про «другу найдревнішу». Услід за нею міґрують і сонми завсідників, які готові поступитися своїми політичними та/чи моральними принципами заради участі в цьому телешоу.

Найцікавіше ж у тому, що Шустерові вибачають російськомовність не тільки українські політики й урядовці, які ухвалювали або яким належить впроваджувати в життя закон України про державну мову, але й затяті борці з російською чи захисники української мови. Поліґлот Шустер принципово залишається російськомовним, хоч для нього не було б проблемою вивчити українську, зробити своє шок україномовним і цим продемонструвати проукраїнськість (якщо не україноцентричність) свого телешоу.

Окремо «тепле слово» тут треба сказати про Національну раду з питань телебачення та радіомовлення, очолювану моєю колишньою студенткою Ольгою Герасим‘юк, яка (і рада, і Ольга) закриває очі на зухвалу поведінку в українському інформаційному просторі не тільки Шустера, але й Євґєнія Мураєва з його телеканалом «Наш» і на багато чого іншого.

Саме Нацраді сам Бог велить перейматися створенням. формуванням і сприянням успішному становленню та розвитку україноцентричної системи ЗМІ в Україні, а відтак очищенням українського інформаційного простору, захистом інформаційного суверенітету України, піднесенням рівня національної свідомості й громадянської зрілості українського суспільства та ін. Але Нацрада нічого цього не робить.

На жаль, створення україноцентричної системи ЗМІ в Україні вважають неможливим багато українських медіа менеджерів і журналістів, які виросли і сформувалися в умовах радянського чи тепер уже радянсько-оліґархічного устрою. Вони стоять на тому, що для цього потрібні «дуже великі гроші», а оскільки їх бракує, то воліють цю тему навіть не обговорювати.

Якось у дискусії в соцмережах Віктор Лешик, один із керівників Держтелерадіо України, відомий журналіст і також мій колишній студент, спересердч кинув мені; «Дивно, що навіть такі, як ви, цього не розуміють!» — і забарикадувався від мене.

Це — те, що я й не хочу розуміти. Адже світова історія дає немало прикладів, коли «дуже великі гроші» приходять до тих, хто починає щось робити. Сучасні технолоґічні можливості інтернету такі, що будь-який медійний проект можна починати з мінімальними інвестиціями. Доказом тому незліченні інформаційно-аналітичні текстові й відео блоґи. Серед них багато й українських з вельми цікавим і проукраїнським, а то й україноцентричним контентом.

Біда лише в тому, що останні не бажають чи не вважають за потрібне або можливе формувати мережу, об‘єднувати чи координувати зусилля, обмінюватися інформацією та ін. Очевидно, це пояснюється тими ж причинами, які заважають українцям згуртовуватися для справ важливіших, ніж протестні мітинги й майдани.

Упродовж двох десятиліть я настирливо просуваю в українське суспільство в цілому і в журналістсько-медійне середовище зокрема ідею створення україноцентричної системи ЗМІ для України (див.: Україноцентризм, журналістика і система ЗМІ: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 449 с.).

Останніми роками ми вийшли на створення Української Світової Інформаційної Мережі (УСІМ), яку пропонуємо як платформу для обговорення означеної вище ідеї та як базу для експериментів і накопичення практичного досвіду.

Ми сподівалися, що до нас потягнуться ентузіасти україноцентричної журналістики. Марними були наші сподівання! Не потягнулися. Українофільство навіть багатьох моїх колишніх студентів — це ще не усвідомлений україноцентризм як переконання, як світогляд, як усвідомлення обов‘язку перед Україною, перед українською справою.

Отже, наразі в Україні немає україноцентричних журналістів, які повною мірою усвідомлюють нагальність творення україноцентричної системи ЗМІ. Напевно тут завинила й система журналістської освіти в Україні, яка не дбає про підготовку україноцентричних журналістів і медія менеджерів.

Ну, що ж, нам залишається орієнтуватися виключно на пеоспективну молодь — україноцентричних студентів вишів та старшокласників загальноосвітніх шкіл, для яких ми запропонуємо онлайнові курси в структурі Українського Університету, яких будемо підтримувати й заохочувати. Очевидно, такий підхід має бути задіяний і щодо наших потенційних кореспондентів в українській діаспорі.

У зв‘язку з цим ми розраховуємо на підтримку з боку викладачів університетів, учителів шкіл і, звичайно ж, батьків та родичів студентів і старшокласників, які прочитають цей текст (зв‘язатися з нами).

Нагадуємо, що кожен, хто забажає, може підтримати УСІМ пожертвою (натисніть тут) або хоча б поширенням посилання на цю публікацію в соцмережах та серед друзів і знайомих.

Володимир Іваненко