СКІЛЬКИ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ ЦІКАВОГО…
1 min read
В українській літературі направду безмір цікавого, що до останку досі не озвучено, як і багато чого ще не висмикнуто із забуття (це передовсім загальна теза, адже те, що скажу, — уже історія).
Приміром, першими українськими поетесами десь на зрізі 17-18 століть є Анисія Парфенівна і Анна Любовичівна. А от у 19 ст. серед перших поетес є Олександра Псьол, яка почала писати через захоплення Т. Шевченком, який сам до неї не був байдужим: у засланні прохав друзів прислати йому її вірші. Куди вона зникла зненацька, досі загадка.
Тоді як першим теоретиком віршового мистецтва є Мелетій Смотрицький («Граматика словʼянська», Евʼє, 1619). І першим українським критиком прийнято вважати не запеклого Панька Куліша (до речі, я довго саме цей факт брала за істину, можливо, тому що він підніс українську критику 19 ст. на інший рівень), а Осип Бодянський, що опублікував описовий літературно-критичний розвій із виходом на оповідання Квітки-Основʼяненка.
А взагалі, окремого діалогу вартують письменницькі сімʼї. Відомо-бо, що мати Костомарова Тетяна Петрівна своє дитя пестила, а пестила, була сонячною жінкою, теплої вдачі, тому це все відбилось у Шевченковому: «Веселе сонечко ховалось…» У Панаса Мирного та Івана Білика мати також була Тетяною, але Іванівною, і хоч сама була неписьменною і простою жінкою, оповідачем всіляких історій поставала в уяві синів перфектним. А мати П. Куліша за працею співала, так що він списав з її наспівувань збірку пісень.
Відразу зазначу, що цікаво починав свій творчий шлях унікальний Панько. До прикладу, у деяких листах до О. Барвінського розкритикував М. Максимовича в пух і прах, навіть вдавався до речей не зовсім тактовних, хоча той же Максимович частково спонукав його до творчості. Сталося це так: якось, зайшовши до купця по горіхи і побачивши 5 примірників збірника українських пісень, Максимовичевого впорядкування, віддає за них усі гроші. Відтак у гімназії читає своїм товаришам за нагоди зі збірника так пристрасно, що декотрі почали зумисне оминати його, тоді як інші довго дражнили. Тож Панько Куліш визубрив увесь збірник, а по цьому не забарилися його перші проби в письмі.
А от батько І. Нечуя-Левицького надовго зачинявся в кімнаті і читав книжки, роботи сільської психологічно не витримував, а батько Коцюбинського мав запальний, нестримний характер, через який на старості живе в злиднях і на самоті, далеко від родини. А батько М. Гоголя сам був письменником, писав пʼєси. Та й загалом у жіночій лінії предків Гоголя є змога натрапити на поетичні натури.
Ото ж бо сиджу і думаю: скільки в українській літературі цікавого… Це безмір. Це світ. І це я ще не завела мову про колір очей письменників, хоча досі не розумію, чому мені це так важливо (собі веду записи письменницьких кольорів очей).
До прикладу, у Феофана Прокоповича очі були зеленими, у Маркіяна Шашкевича — синіми. Цікавими є реінкарнації кольору очей Шевченка: у юності й молодості ясно-брунатні, у зрілому віці — темно-сірі з ледь помітним брунатним відтінком, а наприкінці життя — сіро-блакитні (немовби-то сиві). Коротше: різними були очі в Шевченка, — тільки не як у Македонського: одне око каре, а інше — блакитне.
А от письменник Василь Єрошенко, який жив у Японії та Індії певний час, його називають часом «японським», осліп у чотирирічному віці. І на цьому українська література далеко не вичерпала всього цікавого, чим сповнена і що вартує невтомного проговорення пройденого…
Тетяна Торак
З коментарів:
Віктор Тютюн: Пані Тетяно, зауважив такі факти. Заїжджі з різних причин особи, які вкорінилися в нашу землю, самі збирали і видавали власним коштом українські пісні. З народної пісні почалося літературне життя багатьох. Чи правильно узагальнити, що мову виплекала наша пісня?
Тетяна Торак: Думаю, що узагальнювати — субʼєктивно залишати виїмкове з просіяного, та й у мовному питанні обмежуватися тільки пісенною творчістю недоцільно. Українська пісня однозначно збагачує мову, але не тільки вона спричинена до її формування: важлива епоха, суспільне становище, аспекти культурного зрізу… але пісня — це як коріння, мова — як крони. А щодо так званих «заїжджих» (таких як Оскар Кольберг, етнічний поляк; чи Адам Чарноцький), — принцип фіксації ними фольклорних матеріалів в основі географічний (в кінці 18 ст. селянська свідомість більш регіонально спрямована) і має чимало недоліків. Приміром, змішували українські взірці з польськими, та знехтувати їхнім внеском ніяк.
