УКРАЇНЦІ І ПОЛЯКИ
1 min read
Чому князі Острозькі не могли претендувати на польську корону
Вам ще не набридло обговорювати чергове польсько-українське непорозуміння. Для мене це якась буденщина. Або як казав наш мудрий Данілич: це ж все було.
Із такими непорозуміннями доводилося мені розбиратися, пишучи книжку “Українці і поляки: 1000 років (не)порозуміння”. Але ж книжки в нас не дуже читають. Якщо взагалі читають, а не відосікі дивляться… Та то таке. Ментальність не перепреш.
А зараз подам один невеличкий уривок з книги, яку готую. Там ніби трішки про наші відносини з поляками. Точніше те, чому князь Василь-Костянтин Острозький не став польським королем.
У грудні 1586 р. Стефан Баторій несподівано помер. Відповідно, знову постало питання про обрання короля. 2 лютого 1587 р. розпочав роботу сейм, який став конвокаційним. Василь-Костянтин не прибув на нього під приводом того, що татарські війська скупчилися на прикордонні.
Певного поширення набула версія, ніби сам Василь-Костянтин чи його син Януш претендували на королівську корону . Така думка спиралася на донесення папського нунція Альберто Болоньєті та його секретаря Гораціо Спаноккіо до Риму. Там, зокрема, говорилося таке: «Що стосується Костянтина, князя Острозького, дві речі слід про нього сказати, що його вважають найбагатшим і найзаможнішим паном у цілому королівстві; друга, що є загальновідомий як людина розумна, щира, відверта, гойна та добра найвищою мірою. Однак дві інші обставини стають на перешкоді: перша – він є русином, і тому можна думати, що його не надто підтримуватимуть поляки, а так само литвини, котрі також будуть пнутися до трону; друга – визнає релігію грецьку і є головним вождем схизматиків, хоч і виказав кілька років тому покинути схизму, однак зостався у віровизнання греко-католиків , про що писав до їх святості Григорія ХІІІ, прохаючи його, аби надіслав до нього достатньо вірних капланів до семінарії, котру почав закладати у своїх володіннях. І якби це було виконано, то могли б побоюватися католики латинські його спроб запровадити до сенату архімандритів грецьких для розповсюдження цього обряду по цілому королівстві, як то є тепер у Литві і на Русі».
Це донесення начебто й вказує на королівські амбіції Василя-Костянтина, адже тут йдеться про те, що він нібито «пнеться до трону». Інша питання, чи йдеться тут про королівські претензії? Чи про те, щоб зайняти високу посаду, наближену до трону. Наприклад, на уряд коронного гетьмана, який свого часу займав тесть князя Острозького Ян Тарновський. Саме в такому дусі, вважає Василь Ульяновський, й варто інтерпретувати слова цього донесення .
Справді, Василь-Костянтин не міг претендувати на королівське достоїнство з низки причин.
По-перше, оскільки він був православним і русином, це значно звужувало його електоральну базу. Його не підтримали б поляки-католики. А оскільки князь опинився в певному протистоянні з «литвинською» елітою, яка хотіла повернення руських земель до складу Великого князівства Литовського, то не можна було розраховувати й на неї. Підтримки ж руських магнатів у цій справі було недостатньо.
Зрештою, домінуючою церквою в Речі Посполитій лишалася Католицька, попри посилення позицій протестантів, зокрема в Пруссії й Великому князівстві Литовському. І римо-католики б не допустили, щоб королем став іновірний, наприклад православний. І взагалі, аби зробити кар’єру у вищих сферах держави, треба було або бути римо-католиком, або прийняти католицизм.
По-друге, все таки при обранні польського короля враховувалася «династична міць» претендента. На той час зберігалося уявлення, що королем мав би бути Ягеллон або хоча б представник старої польської династії Пястів. Тому Стефан Баторій змушений був одружитися на Анні Ягеллонці. Звісно, допускалося обрання на польський королівський престол представників інших «сильних династій», як це сталося з Генріхом Валуа. Також реальними претендентами були й австрійські Габсбурги.
Щодо руських князів (нащадків «Володимирового племені»), до яких належав Василь-Костянтин, то ця династична лінія, за великим рахунком, «не котувалася». Представники польської еліти намагалися маргіналізувати Русь та її князів, попри те, що тим Люблінська унія гарантувала широкі «автономні» права. Правда, один із представників руських князів Михайло Корибут-Вишневецький все таки опинився на польському королівському престолі. Але це вже окрема історія.
По-третє, хоча Василь-Костянтин вважався де-факто найбагатшим магнатом Речі Посполитої, проте його політична вага, в силу різних причин (етнічних, релігійних, політично-кон’юнктурних тощо), виявилася не такою значимою, як матеріальні статки князя.
І все ж малореальні претензії на королівське достоїнство, підігріті, можливо, відповідними чутками, не могли не вплинути на Василя-Костянтина. Він починає демонструвати свої «королівські амбіції» – правда, не стільки на загальнодержавному рівні, скільки на рівні місцевому, руському (українському). Будучи дистанційованим від королівського двору через політичні, культурні й релігійні причини, він намагається стати «некоронованим правителем Русі»
Так, князь у другій половині 70-их років XVI ст. замовляє пишний скульптурний мармуровий надгробок у ренесансному стилі для свого батька Костянтина Івановича, похованого в Успенському соборі Києво-Печерського монастиря. Урочисто він був установлений 7 серпня 1579 р. (цей надгробок зберігався в соборі до 1941 р., допоки цей храм не був підірваний). Слід зазначити, що в Православній церкві не існувало традиції встановлення подібних надгробків. Та річ не тільки в цьому.
Цікавим був символізм монументу. У центрі композиції на кам’яному ложі спочивала фігура гетьмана у повний зріст. Його було зображено у лицарських обладунках під час легкого сну, що за тогочасною ренесансною традицією символізувало не смерть, а очікування воскресіння й перехід у потойбіччя. Його голова, увінчана короною, спиралася на пишні подушки. Оскільки Костянтин Іванович був видатним полководцем, то скульптор спеціально підкреслив його військову славу. Князь був зображений у військовому обладунку.
У верхній частині надгробка височів великий родовий герб князів Острозьких, під яким теж було зображення корони. Знизу містилася висічена плита з величною епітафією руською мовою.
Як бачимо, на монументі зустрічалося двічі зображення корони в різних контекстах: як на голові, так і на гербі. Звісно, цю корону можна потрактувати як князівську, а не королівську. Але в той час надгробки з короною робилися переважно для королів. Споруджуючи надгробок, Василь-Костянтин робив це не лише для батька, але, в певному сенсі, й для себе. Він ніби хотів підкреслити особливий статус князів Острозьких.
Порівняння Василя-Костянтина, натяки на його монархічне достоїнство часто-густо трапляються в панегіричній літературі, яка створювалася на замовлення князя. У відомій Острозькій Біблії вміщена передмова, де Василь-Костянтин ніби порівнюється з римським імператором Костянтином. Поширеною стає версія, що предком Острозьких був король Данило Романович. Зокрема, вона знайшла свій яскравий вияв у згадуваній поемі Симона Пекаліда «Про Острозьку війну…». Таким чином утверджувалася думка, що представники цього роду можуть претендувати на монарше достоїнство.
У листах Василь-Костянтин Острозький писав: «Ми, Костянтин, з Божої ласки князь на Волині». У той час так себе іменували суверенні правителі, наголошуючи на тому, що їм влада дається не від світської особи (хай навіть найвищої в соціально-політичній ієрархії – короля, імператора), а з ласки Божої.
Велика й різноманітна клієнтела Василя-Костянтина, як уже говорилося, вказувала, що у князя був розгалужений апарат управління, тобто своя держава – хай не королівство, а князівство, хай не «глобально королівське», а «місцеве князівське». Але ця «провінційна» держава була достатньо автономною. І князь займався як її розширенням, так і розбудовою.
