FATA MORGANA
1 min read
Справжній суверенітет як шлях до миру
Агресія – часто-густо результат невпевеності у собі. Ненависть майже завжди ре-флективна. Вона не задає правила гри – вона на них реагує.
Аби ця війна не завершилась черговою руїною на українських землях, нам потрібно стати справжніми суверенами. Припинити бачити себе щитом Європи чи вістрям спису колективного Заходу. Навчитися не рефлексувати на все російське як бик на червону ганчірку. Визнати, що як і абсолютна більшість європейських націй, модерна українська нація сформувалась у лоні імперії. Але з цього аж ніяк не випливає, що її можна забгати до цього лона назад.
Ми маємо зосередитись на розбудові українського світу, а не удень з каганцем шукати і зачищати рештки “імперської спадщини”, наче у 18-19 столітті українська еліта натхненно не будувала і не робила карколомні карʼєри в цій самій імперії. Переписувати історію – доля слабких та непевних себе. Залишимо цей талан Росії. Бо її агресія в Україні є вислідом безпекової параної, на яку слабує Кремль.
Головне переконати себе і світ, що наша місія – квітуча Україна, а не знищення РФ. Україна, яка буде посутнісною альтернативою “русскому миру”, а не його україномовною калькою. Колись мартін Лютер писав, що Diabolus est simia Dei – “диявол мавпує Бога”. Ми – часто густо намагаємось бути “росією навпаки”. І в цьому наша трагедія.
Бути собою важко. Бо це шлях в невідоме. Це завжди творче зусилля та ризикований експеримент. Набагато легше жити за принципом: аби не так як у москалів. Чи: достатньо скалькувати європейські норми та правила – і ми станемо жити як в Європі. Але ті самі європейські норми та правила чинні в Ірландії та Болгарії, але працюють вони в них геть по-різному і демонструють геть відмінний результат. Ба більше, ефективні решулювання та моделі поведінки в мирний час можуть виявитися згубними у кривавій мʼясорубці війни.
Тому коли я сьогодні прочитав The Guardian цікавий матеріал про Залужного “General, envoy … future Ukraine president? Valerii Zaluzhnyi’s London waiting game” я відверто зрадів. Якщо вірити джерелам видання найбільш рейтинговий потенційний конкурент Зеленського на виборах вірить, що Україна має перетворитись на “Європейський Ізраїль” – сильну та суверенну державу, яка сама визначає свою долю та переслідує насамперед власні інтереси.
Чудово також, що Залужний розуміє, що шлях до справжнього суверенітету пролягає кріз “піт, сльози та гарування”. І не певен, чи сподобається українському народу такий вибір, чи дозрів він до такого важкого лікування. Але, за гамбурзьким рахунокм, іншого шляху до справжнього суверенітету не буває. Дорога до нього завжди щедро полита потом, кровʼю та сльозами.
Врешті-решт, головна трагедія Зеленського в тому, що він так і не перетворився з актора на лікаря, якого так нагально потребує важкохвора країна. Він прагне подобатись, а не лікувати. Вій йде в фарватері суспільної думки, а не формує її. Він досі міряє успіх оплесками та рейтингами, а не гіркими пігулками та складними операціями, на які давно потребують українська держава та суспільство, аби стати справді сильними та суверенними. Аби наші сусіди більше ніколи навіть не думали напасти на нас.
Справжній суверенітет – це єдиний шлях до тривалого і тривкого миру. Сподіваюсь, генерал це розуміє. І готовий твердою рукою лікувати українське суспільство та державу від хронічних хвороб, якщо Господь приведе його на політичний Олімп. Розуміючи, що пацієнт навряд чи буде йому аплодувати.
Геннадій Друзенко
Від УСІМ:
Ідея справжнього суверенітету, безумовно, могла б бути ідеальним варіантом для України. Вона не нова, як може здатися пересічному читачеві тексту Генеадія Друзенка.
Як писав сто років тому відомий історик Олександр Оглоблин, ідею справжнього суверенітету України обстоював ще наприкінці 17-го століття один із моїх предків — гетьман Петро Іваненко (Петрик), у якого саме на цьому ґрунті виникли непорозуміння з гетьманом Іваном Мазепою, у якого Петрик служив писарем (генеральний писар у козаків був, по-сучасному, міністром закордонних справ, а писарі були дипломатами).
На превеликий жаль, І. Мазепа активно інвестував у будівництво церков і монастирів, а не в розбудову й посилення війська, практично до кінця життя залишаючись васалом московського царя.
Уся історія розвитку української державності свідчить про те, що українські політичні лідери повторювали стратеґічні помилки Мазепи. Не встояла УНР, не встояв гетьманат П. Скоропадського, не встояла Директорія… Однаковою мірою це стосується й розвитку України після розпаду СРСР.
Упродовж років і років я багато пишу на тему забезпечення справжнього суверенітету України через зміцнення безпеки й оборони. Мої ключові статті на цю тему увійшли до збірки «Будапештський формат». Там я обґрунтовую можливість і необхідність запровадження в Україні так званого «швейцарського варіанту» орґанізації безпеки й оборони, який по суті споконвіку був питомим для України. Більше того, я припускаю, що швейцарці могли перейняти свою оборонну традицію в українських козаків.
Отже, Україні треба відроджувати козацтво як становий хребет українського суспільства, а відтак і козацькі традиції організації безпеки і оборони. Про це я також пишу у статтях, які увійшли до збірки «Трансформаційна місія українського козацтва».
Відродження українського козацтва зокрема й українських національних традицій і звичаїв взагалі можливе за умови системної українізації через сутнісну українізацію освіти й просвіти та створення україноцентричної системи ЗМІ (дет. див.: збірки моїх статей «Українізація як факт і фактор системних змін» та «Україноцентризм, журналістика і система ЗМІ»).
Описане вище, однак, не стане панацеєю і не уможливить справжній суверенітет України без розвʼязання, либонь, найбільшої проблеми і головної перешкоди в розвитку незалежної України. Йдеться про нагальність заміни авторитарно-тоталітарного Радянського суспільного устрою, в умовах якого продовжує жити Україна, якісно новим суспільним ладом, заснованим на українських національних традиціях і звичаях (більше про це див. у моїх статтях, що увійшли до збірки «Системні зміни — перспектива для України»),
Системні устроєві зміни не стануться самі собою. Патерналізм, до якого так схильні українці, тут не тільки не спрацює, а стане на перешкоді. Тому українському суспільству треба самоорганізовуватися, структуруватися й братися до роботи. Єдина зовнішня сила, на яку можна і треба спиратися, — українське зарубіжжя, тобто українці, які живуть на своїх етнічних землях за межами нинішньої території України, а також українська діаспора. Світове українство як монолітне єднання українського суспільства й українського зарубіжжя якраз і може стати рушійною силою системних устроєвих змін в Україні (дет. див. збірку моїх статей «Світове українство — рушійна сила системних змін в Україні»).
Досвід трьох з половиною десятиліть незалежності України, підказує нам, що владні інститути України після розпаду СРСР залишилися такими, як вони були в УРСР. Підвалини незалежності закладали представники компартійно-радянської номенклатури, яка мала більшість у Верховній Раді України («група 239»). Та й опозицію («Народну раду») складали в масі своїй колишні комуністи, які перефарбувалися на націонал-демократів, які були впевнені в можливості напнути людське обличчя на радянський устрій і які вважали, що устроєві зміни для України «не на часі» (дет. див. мої статті у збірці «Вʼячеслав Чорновіл як явище української історії й політики»).
Аналізуючи й осмислюючи історичний досвід, актуальні проблеми й перспективи розвитку України як суверенної, незалежної держави, я зрозумів, що розвʼязання усіх перелічених вище проблем упирається в проблему інтелектуальної еліти України. У цієї еліти виявився брак ядра з критичною масою, достатньою для того, щоб мати стратеґічну візію розвитку України на тривалу перспективу, відтак належним чином осмислювати історичний досвід і актуальні проблеми націєтворення й державотворення, щоб бодай на крок іти попереду подій, що бурхливо розвивалися.
Інертність інтелектуальної еліти така, що навіть за три з половиною десятиліття незалежності ця еліта не спромоглася прокинутися, оговтатися і почати виконувати свою місію (дет. див. мої статті, які увійшли до збірки «Інтелектуальна еліта України як проблема»).
З огляду на все сказане вище, а також на те, з якою байдужістю сприймають мої публікації в українському суспільстві й українському зарубіжжі, неважко дійти висновку, що справжній суверенітет залишатиметься для України й українців fata morgana, маревом, яке навряд чи й матеріалізується.
Володимир Іваненко
