«СКАНДАЛ СТОРІЧЧЯ»
1 min read
Screenshot
Журналістське середовище обговорює звільнення Нікіти Василенка
А наші медіа таки неперевершені майстри, як кажуть подоляки, “мочити коні”. Гучніше од Вифлеємської коляди розповістили про звільнення заштатного викладача славного університету. Роздмухали се чадиво до масштабів маркесівського “скандалу сторіччя”.
Покроково, посекундно, скрупульозно документуючи кожен пчих. І з неодмінним нагадуванням: звільнили, мовляв, не “дзюрку”, а цілого професора. Так, ніби той смертний майстер пирожитися свого часу випав з материнського лона прямісінько на професорську мантію й оповився нею, яко живою шкірою.
Віват колеги! “Застеляйте столи та все килимами” — діждалися фактчекінгового “рожества”. Зробили з дрібнотварої бабської роззявеки скандального ще й професорського рота — тепер той “гноблений і гнаний” торгуватиме рідним чорним писком на всіх мухосранських медіаторжках: “Ех, полним полна моя коробушка! Налєтай, не скупісь!”
Тепер, чого доброго, і на Воробйові Гори наше вірусне вишівське нещастя своєю куцою мантією потрясе: там таких “проффєсоров” “прівєчают”, бо як казав герой пʼєси їхнього Островського: “Нам бєз дураков скучно”.
Буде на журфаці емгеу лампічити юних разбойнічков-соловйових, а у вільний від катедри час і за “сдельниє карманниє” обсиратиме Україну з останкінського колектора — в земляцькій гоп-команії олійників, царьових, скачків та інших зчистків.
Валерій Ясиновський
З коментарів:
Василь Чепурний: А шо ж доця Соня Кошкіна, ізвєсная укрАінская журналістка?
Марина Кривда: вона ж і Ксюха чи Ксєнія.
Микола Мотор-Кривоносівський: Як завжди — ГЕНІАЛЬНО! Респект!
Олександр Балабко: Його б уже давно мала “мочити” СБУ, а не медіа. Але ж… донечка.
Микола Мотор-Кривоносівський: Мочити не треба! Ми ж не варвари! Просто відпиздити! П.С. чому ви всі так носитися з донечкою! У чому її геніальність?
Олександр Балабко: Та якраз ні в чому! Але ж носяться…
Іван Забіяка: А СБУ тоді для чого?
Любов Голота: Та за цим професором золоті верби ростуть! Роками його виступи викликали великий сумнів і німе запитання до університету: які кадри готують кадри?
Валерій Бебик: Нікіта Васілєнко — радянський мент. А його дочка — Коня Сошкіна — обслуговує Банкову незалежно від власників тих кабінетів. Сімейка — антиукраїнська.
Ольга Коростельова: Я думаю, він виграє суд, бо той його висір в суді буде неможливо пристібнути до порушення етичного кодексу. А ще й гроші відсудить. І в програшу буде вуз.
Сергій Файфура: Ох і сильно! Хлестко ніби батогом!
Ольга Кобець: Де більше шкоди: коли він у нас нас же обс…, чи коли там? Тому: скатєртью дорожка,як кажуть тамтешні.
Від УСІМ:
Я утримався від відгуків на публічні відео монологи Микити Василенка, брати участь у обговоренні опублікованого нами запису його дочки Ксенії, більше відомої як Соня Кошкіна, хоч мені й натякали в моєму оточенні: ну, от, мовляв, можеш відігратися…
А все чому? Та тому, що ми з вами тут обговорюємо явища, які, за великим рахунком, не варті нашої уваги, хоч за цими явищами й криється безліч проблем України й українського суспільства, зокрема — журналістської спільноти.
Цього обговорення у журналістському середовищі, як бачите, я не уникаю, але відігруватися на Микиті, який мені особисто нахамив немало, не стану. Тут є добра нагода поговорити не про Василенка, а про явище, яке за ним стоїть, і це явище — одна із найбільших проблем України й українського суспільства.
Почну з того, що від часу своєї роботи в газеті «Вечірній Київ» я добре знав Микитого батька — Кіма Василенка, який вчащав до нас у відділ культури. Потім я пересікався з ним в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етноґрафії АН УРСР, де я працював редактором відділу мистецтвознавства журналу «Народна творчість та етноґрафія».
Знаменитий своєю «Дарничанкою» — самодіяльним танцювальним ансамблем Дарницького комбінату, який успішно конкурував із професійним танцювальним ансамблем Павла Вірського, провідний на той час історик і теоретик українського танцювального мистецтва, нащадок козацького роду, Кім Василенко був одним із тих, хто справив на мене великий вплив, зокрема — і в формуванні української національної свідомості. І я його згадую із вдячністю.
Микита Василенко у першій половині прийшов на факультет журналістики з редакції багатотиражної газети МВС УРСР «Радянський міліціонер», де він працював після закінчення філологічного факультету й написав свою філософську дисертацію “Социальные факторы нравственного воспитания личности в коллективе”.
«Кімович» — усе, що звʼязувало Микиту із Василенком, якого я знав. Микита з байдужістю зреагував на моє повідомлення, що я знав його батька, і більше ми до розмов на цю тему не поверталися. Очевидно, батьки Микити були розлучені, і він більше тяжів не до свого відомого україноцентричного батька, а до матері… В усякому разі, у вихованні Микити не було й натяку на те, чого я сам набрався від Кіма Василенка завдяки моїм нечастим зустрічам із ним.
Вельми промовистий факт, що свідчив про інтереси М. Василенка. Коли 1990 року я їхав із лекціями в університети США, Микита попросив привезти йому бодай одно число журналу “Soldier of Fortune” («Солдат удачі»).
Я тоді не виконав прохання Василенка. По-перше, журнал мені не трапився, де я бував біля стендів періодичних видань. По-друге, коли я просив своїх американських колег допомогти мені знайти цей журнал, на мене дивилися квадратними очима й відмахувалися: це, мовляв, дуже специфічне видання, і купити його непросто.
Специфічність «Солдата удачі» в тому, що він присвячений найманцям, бойовикам, приватним військовим формуванням і под. У контексті ідейно-тематичного спрямування цього журналу напевно було б цікаво подивитися на таке явище, як російська ППК «Вагнер».
Мабуть, не просто так молодого філолога Василенка потягло у міліцейську багатотиражку, де він пройшов початковий журналістський вишкіл. Не просто ж так прийшла йому й ідея газети «Солдат» (без удачі).
«Радянський міліціонер», хоч формально належав до багатотиражок, безумовно, стояв вище заводських газет, був, можна сказати, республіканською галузевою газетою. Можна уявити собі рівень інформаційних та аналітичних матеріалів, особливо — у зіставленні з республіканською щоденною періодикою.
Як М. Василенко появився на факультеті журналістики «київського КДУ», я достеменно не знаю. Отже, не можу сказати, чиїм протеже він був. Появився він на кафедрі періодичної преси, здається, уже за Анатолія Москаленка.
На той час я перейшов з кафедри стилістики на кафедру періодичної преси, де мені було доручено викладання курсу з теорії аналітичних жанрів. Після смерті професора Дмитра Прилюка, коли я перебрав на себе його лекційний курс з теорії і практики журналістської творчості саме, саме Василенкові дісталися аналітичні жанри. З часом він захистить докторську дисертацію «Динаміка розвитку інформаційних та аналітичних жанрів в українській пресі». Навіть не уявляю, що він там натеоретизував і якою мірою його докторська започатковує новий напрям у науці або нову школу.
У контексті того словоблуддя, яким Василенко проявився на українському телебаченні, на Ютюб-каналах і записами у соцмережах, я можу припустити, що його докторська дисертація є профанацією журналістикознавства. Він, на жаль, не єдиний такий у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.
У мене немає прямих доказів, але, як кажуть америкпнці, my guts tell me (мої кишки підказують мені), що герой нашого обговорення якоюсь мірою причетний до розростання в Україні такого явища, як студентська й наукова недоброчесність.
Саме Микита прийшов мені на думку, коли я писав статтю «”Головний портал” українського студента», яка стала першою частиною більшої публікації під назвою «Плагіат і піратство як проблема українського суспільства».
«Головний портал» українського студента був (чи ще і є?) на час написання моєї статті вельми популярним ресурсом, з якого можна було скачати або на якому можна було замовити курсову чи дипломну роботу, заплативши певну суму. Аналіз контенту показав, що за порталом стоять не студенти молодших курсів, а як мінімум старшокурсники, аспіранти й… викладачі, доценти та професори вишів, а координує їхню діяльність хтось дуже підприємливий із числа доцентів-професорів.
Коли я вивчав той портал, либонь найчастіше там потрапляла в пошуках курсова робота, присвячена культурній і науковій спадщині… Кіма Василенка. І я тоді подумав: а чи не Микита стоїть за тим порталом і заробляє собі на масло до професорського хліба?
Я й досі не можу стверджувати це катеґорично, але все більше й більше утверджуюсь у своєму припущенні. Бо я не знаю іншого професора-гуманітарія настільки підприємливого, як Василенко. Та і в соцмережах проскакували натяки про звʼязок того порталу з… Інститутом журналістики КНУ. Сподіваюся, що хтось зацікавиться цією темою, знайде джерела інформації й розповість нам про цей «головний портал» українського студента докладніше.
Звісно, прийде час, коли усе це само спливе на поверхню.
…Тут можна було б згадати дещо і з дискусії, що виникла під записом Соні Кошкіної.
Ксенія не стала критикувати просторікування свого батька, і її можна зрозуміти. Хоч відмежуватися від сказаного Микитою вона могла і повинна була б. Ну, вчинила так, як вчинила. Це — її право,
З усього видно, що в глибині душі Ксенія Василенко, aka Соня Кошкіна, в цілому поділяє погляди свого батька (ну, не в останній окремо взятій ситуації), і ми не раз були свідками, як вона вшановує його на своїх публічних заходах. І тут виникає симптоматичну тенденцію, так характерну для певної і досить значної частини українського суспільства.
Декілька років тому я описав її, не називаючи імен, саме на прикладі спостережень над трьома поколіннями Василенків.
Я знав діла — Кіма Василенка — як щирого українця, україноцентриста, хоч і мав він явно нетрадиційне для українців імʼя, який усім своїм життям і своєю творчістю служив Україні й російською послуговувався (принаймні в моїй присутності) лише тоді, коли розповідав анекдоти.
Син виявився малоросом, який попри свою освіченість (та ще й філологічну!) спілкується, безперервно переходячи з української на російську і навпаки. З приводу такої мовної ситуації академік-фізіолог Петро Богач, який розмовляв вишуканою українською, якось сказав мені: з фізіологічного погляду, у такого мовця каша в голові. Ну, а раз там така каша, то мовець не контролює потік своєї свідомості й меле таке, що шокує людей. Словом, на синові славного українця К. Василенка природа вирішила перепочити.
Коли я уперше писав про тенденцію, помічену на прикладі роду Василенків, онука Кіма Василенка й дочка Микити Василенка Ксенія, aka Соня Кошкіна, була стовідсотково російськомовна і всією своєю журналістською творчістю і життєвою поведінкою демонструвала свою причетність і прихильність до «русского міра». Тобто вона стала закономірним результатом тенденції, яку визначив її батько, не наслідуючи свого батька, а її діда.
З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну Соня Кошкіна, з дому Ксенія Василенко, дуже швидко переорієнтувалися або, як тепер модно говорити, перевзулася в повітрі. Вона перейшла на українську, і з УПЦ МП перейшла до ПЦУ, чим дуже пишається і на чім світ стоїть тепер останніми словами обзиває ще недавно свою улюблену РПЦ. Здавалося б, треба вітати таку трансформацію й радіти поверненню блудної дочки в рідну домівку.
Але ж ні! У згаданому вище записі в соцмережах і в коментарях до нього, відповідаючи на закиди коментаторів, Соня Кошкіна, хай і непрямим текстом, дає нам знати: «кака била, кака єсть — я нє ізмєнялася» (з вірша, здається, Миколи Сома).
«За ділами їхніми пізнаєте їх», — сказано у Святому письмі, яке напевно читає вірна ПЦУ. А діла такі.
Українізувавшись, Ксенія Василенко, aka Соня Кошкіна, не відреклась очолюваного нею ж проекту — «Лєвого бєрєґа», який, звісно, не став, бо й не міг стати україноцентричним; став позірно проукраїнським, але готовий за сприятливих обставин повернутися в лоно «русского міра». (Тут доречно буде згадати ще один такий феномен — «Новоє врємя», який тепер позиціонує себе як «New Voice», або NV, щоб приховати свою суть.)
Ще більшою привʼязкою Ксенії Василенко є інститут Горшеніна. «Українське товариство з обмеженою відповідальністю з центром у Києві», як пише про нього Вікіпедія, з якогось дива взяло собі імʼя радянського міліціонера з російської глибинки. Цікаво, що йому навіть вдалося уникнути декомунізації, яку проводили за президентства Петра Порошенка.
Горшеніна, бачите, розглядають як видатного соціолога. Гаразд, не знайшлося видатного соціолога в Україні (орієнтовані на Москву в принципі не можуть знаходити видатних людей серед своїх), ну, тоді можна було вибрати компромісний варіант, не повʼязаний із російськими радянськими силовими органами, коріння яких тягнеться до ВЧК-ОГПУ-НКВС.
Хочете авторитетне імʼя з Москви? Тоді чому б не назвати це «українське товариство з обмеженою відповідальністю» імʼям всесвітньо відомого радянського і російського соціолога професора Юрія Левади (до речі, уродженця українського Поділля і одного із моїх улюблених університетських учителів)? Ні, вони тримаються за Горшеніна, як воша за кожуха, бо саме Горшенін уособлює суть цього інституту. І Соню Кошкіну це цілком влаштовує.
Повертаючись до запису Валерія Ясиновського, скажу, що ув окресленому мною контексті ситуація може скластися так, що Нікіта Кімовіч услід за Кивою накиває пʼятами на Москву. Не факт, правда, що його пригріють на факультеті журналістики емгеу — застарий, та й надто часто плутає російську мову з українською, а там чистоту русского язика блюдут набагато краще, ніж чистоту української в кадеу.
Отож, користуючись нагодою, що мої колеги-журналісти дочитають до цих рядків, нагадаю, що нам годилося б обговорювати ідеї:
— створення в Україні україноцентричної системи ЗМІ, а відтак і україноцентричної системи підготовки і перепідготовки журналістських кадрів;
— українізації інформаційного простору, зміцнення інформаційного суверенітету і посилення інформаційної безпеки України.
Будуть втілені в життя названі вище ідеї — зникнуть з інформаційного поля й проблеми, уособлювані явищами, які ми тут обговорюємо. На жаль, я не бачу навіть бажання обговорювати названі вище ідеї, які я просуваю в суспільство понад три десятиліття поспіль. І це мене дуже й дуже тривожить.
