САМОКРИТИЧНИЙ АРЕСТОВИЧ
1 min read
Арестович про себе і про суспільство
Проблема української політики – у її дивовижній дріб’язковості.
Держава і політики практично не створюють додаткової політичної вартості – тобто. проекти розвитку.
Політика та політики, їх рішення зосереджені на вирішенні одного завдання – підтримки свого статусу та влади.
Стратегії зводяться до захоплення та утримання активів, розвиток – до просування своїх людей.
Подивіться, з яким небажанням усі 32 роки політики займаються розвитком зовнішніх відносин.
Втрачено Африку, втрачено Південну Америку, втрачено Азію, втрачено Індію.
Короткокрила політика забезпечує мінімальний рівень спілкування із суспільством.
Не треба пояснювати складнощі – перспективи та розвилки розвитку, вибори, які потрібно здійснювати, прогнозування майбутнього.
Достатнім є набір примітивних, лубочних гасел, головне завдання яких – бути ширмою для утримання в тіні тіньового характеру держави та реальних суспільних відносин – які мають відверто феодальний характер, на рівні 17 століття.
Україна поводиться як дитина, примхлива, яка постійно вимагає чогось і нічого не хоче робити сама, щоб ніякої відповідальності.
Зробіть усе за мене, нічого не хочу вирішувати.
Хтось вимагає допомоги, пенсії чи щоб на мові говорили, а хтось – нові типи озброєнь.
Кожен чогось чекає.
Більшість думає про те, що можна отримати чи відірвати. Тільки одиниці думають у тому, що вони можуть дати чи створити.
«Пересічний» українець – це совок, що виродився, з 80-х.
З діркою на місці ідеології та клептоманією в душі, але при цьому підлеглий мета-наративу домінуючої групи.
На той час КПРС.
В наш час – «патріотичний» дискурс.
Структура суспільства не змінилася.
Зверху пост-комсомольці з пост-метанаративом, а знизу маси, що лайкають, у яких найвиграшніша стратегія залишилася тією ж, що і є – видавати себе за «свого» перед домінуючим нарративом, при цьому вирішуючи свої індивідуальні інтереси всіма доступними примхливими методами.
У умовах політика неспроможна не тяжіти до авторитаризму – у суспільстві які бажають думати, методи управління мають тяжіти до посилення.
У таких умовах неминуча втеча – людей, смислів, капіталів.
Українці демонструють за кордоном феноменальні здібності до адаптації та підприємництва, творчості.
Вони відмовляються демонструвати це в Україні.
Нездатність змінити правила у своїй власній землі – родова пляма в півособи, якою колективний українець соромиться повернутися до світу.
Не лише до світу – до дзеркала.
Соромиться і втрачає найважливішу навичку – чесно дивитися собі у вічі.
Люди, що ходять боком, не здатні йти прямими шляхами.
У них скошується зір.
Головним бажанням колективного українця є підійти та рішуче зірвати ширму, яка приховує тіньовий характер держави та суспільних відносин.
Головним страхом – побачити те, що там відкриється.
Бо там буде дзеркало.
Два цих суперечливих і домінуючих бажання зводять його з розуму.
І втеча в божевілля — вже не здається йому таким поганим варіантом.
Фантастична нездатність усвідомити і зайнятися своїми життєво насущними проблемами може бути пояснена інакше, ніж тотальним, нумінозним страхом перед реальністю, бажанням виштовхнути її якнайдалі.
Що це за реальність?
Це реальність себе.
Україною заведено пишатися, і є чим.
Війна зробила нас людьми, здатними перемогти Росію.
Але навіть війна не зробила нас людьми, здатними перемогти себе.
І нестерпний сором жене нас геть від дзеркала.
Тільки дзеркало – скрізь. Куди не біжи.
Побоювання зустрітися з собою – це психоз.
І це означає, що щоб стати нормальними, ми повинні остаточно збожеволіти.
Єдиний спосіб прийти до тями для нас — це піти в себе так глибоко, щоб вийти з іншого боку.
Олексій Арестович
Ваша підтримка Української Світової Інформаційної Мережі дуже важлива. Підпишіться, щоб отримувати оновлення на електронну пошту. Складіть пожертву на УСІМ. Дякуємо!
