ОДА ЮЩЕНКОВІ, ПОРОШЕНКОВІ Й… КРАВЧУКУ

В Україні при Незалежності було лише три адекватних і позитивно-результативних Президенти. Це — Ющенко, Порошенко і… Кравчук.

Всі три відзначилися в першу чергу тим, що рівень життя, зарплат, споживання і просто стан економіки при них був очевидно вищий і кращий при їх попередниках і наступниках.

Всі вони явно чи приховано (як скажімо Кравчук), але послідовно втілювали гасло Хвильового “геть від Москви”.

У всіх них те що їх пов’язує між собою — всі вони, різним чином але дуже тісно пов’язані з із Західною Україною. Кравчук народився і виріс на Рівненщині — причому його дитинство припало на часи найзапекліших боїв УПА з московськими карателями і найбрутальніших репресій сталінського НКВД-МҐБ проти тамтешніх цивільних мешканців. Таке врізається в пам’ять на все життя.

Порошенко родом з так званої Бессарабії, яка увійшла у склад СРСР лише у 1940-му році.
Тобто це по суті Західна Україна, просто її найпівденніша окраїна.

Ну, а Ющенко навчався в Тернополі. Де він отримав не тільки блискучу фінансову освіту, яка дозволила йому згодом отримати звання найуспішнішого голови національного банку у світі, але сформувався як особистість і діяльний патріот України.

Оскільки, судячи з останніх коментарів найбільше заперечень викликає Леонід Кравчук, то зупинюся на ньому детальніше.

По-перше, Кравчук став фактичним “президентом України” ще при живому і навіть процвітаючому Радянському Союзі. Тому поширені зараз серед фанатів совка та ностальгуючих за СРСР аргументи “При Союзе било лутше” фактично заявляють що їм “било лутше” при Кравчуку. Тому що в Україні тоді все було дійсно краще — не тільки в порівнянні з “кучмівщиною” 1993–1999 років, а навіть з тодішньою ще “горбачовською” Росією — з Москвою і Ленінградом включно.

Більш того — всі “постраждалі від розпаду СРСР на Украине” вперто “забувають” що їхні останні і найкращі спогади про “совесткую жизнь” стосуються вже не СРСР, а ще й цілого 1992 року, тобто вже Вільної України, і її тодішнього президента Кравчука.

Але найголовніше — саме Кравчук підписав і привів у дію смертний вирок останній модифікації агресивно-людоїдської московської імперії, тобто тому, що звалося “Советский Союз”. При чому зробив це мирно, безболісно і з “хірургічною” точністю. Подальші трагедії і кров це наслідок повернути назад те, що тоді зробили мирно, безкровно і навіть безболісно.

У відсутності крові та потрясінь у 1991–1992 роках у першу чергу була заслуга Кравчука.

Але “росімперія” швидко очуняла, і почався потужний контрнаступ щодо її відновлення. Восени 1992 року Україні і Білорусії нагадали з Москви про існування Кучми і Лукашенка.

Верховна Рада України у жовтні здійснила фактичний конституційний переворот — одним махом змінила державний устрій з президентського на парламентський, забрала всі повноваження від Кравчука і передала їх Прем’єр-міністру, яким призначила на той час ще росіянина по паспорту і члена ЦК КПСС Леоніда Кучму.

Цікаво, що над законодавчою схемою наша Рада аж надто вже голову не ламала і фактично переклала українською сумнозвісний “Закон про захист Нації і Рейху”, за яким Гітлер перестав бути Канцлером, тобто Прем’єром і став Фюрером німецької нації.

Кучма натомість став руйнівником української економіки і батьком гіперінфляції, але вину за це вдалося перекласти на президента Кравчука, в якого, як і в німецького Гінденбурга, зосталися лише символічні, “декоративні” повноваження.

Результат цього ми відчули відразу після Нового 1993 року: замість грошей папірці з нулями і в кишенях дірка.Але всі розповідали про “кравчучки”, які насправді робися на Піденмаші і були насправді “кучмовозами”.

Результат — у 1994 році Кучма (в один день з Лукашенком) перемагає на виборах Президента. Пізніше Євген Марчук сказав мені особисто, що ці вибори були сфальшовані: Кучмі докинули-дописали від 10 до 15% голосів.

І почалася епоха Кучми — епоха знищення-руйнування 70% промисловості та економіки України, епоха безгрошів’я, беззарплаття і безробіття.

Для порівняння скажу, що Японія і Німеччина, попри всі бомбардування і вивезення звідти десятків заводів, втратили після ІІ Світової війни лише 30% своєї промисловості.

Володимир Мартинюк

Від УСІМ:

В українців є традиція обирати, ненавидіти, а потім уславлювати менше зло у порівнянні з більшим, щоб потім ще й кусати собі лікті. З тексту В. Мартинюка бачимо, що три із шести президентів України були кращими за інших трьох…

Для пересічного виборця, можливо, такого підходу цілком достатньо, хоча користі для того, щоб визначитися, як поступати далі, щоб успішно розбудовувати Україну такого підходу явно недостатньо. Уроку з такого підходу точно не вивчиш.

Очевидно, що серйозні аналітики мали б грунтовно вивчати й осмислювати досвід кожного окремо взятого президента — з усіма його здобутками й провалами (а в кожного з названих, на жаль, провалів було більше, ніж досягнень). Але цим ніхто в Україні не займається.

Зробіть простий пошук у Ґуґлі й спробуйте знайти, скільки і яких досліджень у формі моноґрафій, збірників статей і окремих розвідок присвячено кожному з колишніх президентів України. Нуль цілих, нуль десятих.

Тим часом цим мали б займатися академічні й вишівські вчені, співробітники НІСД і різних приватних мозкових центрів. Однак цього ніхто не робив і не робить. В Україні немає навіть біоґрафів президентів…

Прикметно, що президенти України після завершення своїх каденцій і самі не займаються осмисленням своїх успіхів і невдач бодай у формі банальних мемуарів у стилі своїх американський колеґ або М. Горбачова чи М. Хрущова. Їхні архіви напевно також чекає сумна доля…