ПІСЛЯМОВА ДО ЗАХОДІВ У ВАШИНГТОНІ
1 min read
Я не поїхала у Вашингтон на мітинг, що влаштували різні діаспорні організації на підтримку України.
Я принципово не хочу стояти поруч з тими, хто підспівають у хорі демократів у їхній спробі зберігти обличчя, коли співчувають, переймаються, підтримують на словах, навіть підписують ленд-ліз і не надають його у сухому залишку.
Я не слухатиму посолку Украіни в Америці Маркарову, тому що вона не працює тут в інтересах українських, а лише озвучує те, що насправді вкладають їй демократи при владі. І потім ці потоки по всіх марафонах обсмокчуть і розповідатимуть про щось, що є, але створене спеціально для правильної картинки….
Нагадаю, що саме пані Оксана Маркарова розсилала листи в різні діаспорні установи та ветеранам американським, щоб не брали участі в акціях на підтримку ленд-лізу.
І всі ці фонди, які кажуть, що назбирали мільйони, прекрасно обросли такою кількістю адміністраторів на зарплатні, що від волонтерства вже у сухому залишку і не пахне, але інтерв‘ю, підтримка державна і самопіар – це все, а тому не дивуйтеся, коли вам українські послиці та різні консульські рекомендуватимуть «правильних», які і співатимуть в одному хорі з такими знайомими глобальними, що і гранти нададуть, але не скажуть, що все відробляти доведеться…
Я розумію, що мітинги, прапори, пісні, і фотографіі потім створюватимуть ту картинку, яка потрібна, але хотілося б побачити у Вашингтоні під дощем сьогодні не тільки українців та ще й американських політиків, від яких залежить конкретна допомога. Але Саманта Пауер, яка зараз відповідає за USAID, стояла поруч з Маркаровою. Ну вірно — це ж про розподіл все, а тут обидві пані знають, як все поділити, помножити і звітувати…
А у решти політиків вихідний і обіцянки ми чуємо весь час від них, коли виписують і голосують за допомогу Україні у контексті «комплексного обіду», коли ви хочете лише салат, а вам нав‘язують ще й борщ, фуа-гра, чорну ікру, стейки з бізона та компот…
Я не люблю місцевих блогерів, які заради самопіару поїдуть зробити репортажі про подію, на виході від якої залишуться потоки слів… Так, я не люблю місцеві забави під сміх, танці та горілочку у категорії добре погуляли та про України пригадали. Це, вибачте, смердюче, я не сприйму ніколи. Тому що так і не збагнула, яким боком танці до збору грошей. Як і не сприйму ніколи різні самопіарні акції місцевих бізнесменів, які продають спілкування з ними за великі гроші, а потім ще й «частину грошей відправлять на допомогу Україні»… Кому, скільки відправлять невідомо, але «ждите ответа». Гидко, коли бачиш цих заробітчан на крові…
Коли ж звертаєшся до цих «українських бізнесменів», які до Украіни з великою нетяжкою, перепрошую, ніяким боком, то, у них одразу настає ліміт допомоги, бо тут просто збираєш на конкретних поранених, конкретних дітей, конкретну Україну. А про конкретику і доповісти можна, коли не взагалі і під прапором, про який тільки нещодавно пригадали, бо як же зараз без української жовто-блакитності…
Мені хочеться дій, а не обіцянок. Я хочу адресної допомоги і звіту, щоб за красивими словами і продажем модних футболочок від одеського прикольного бренду під танці до упаду, не забули про війну, про сльози і кров…
Але тобі ж ті самі бізнесмени і нагадають, що у них «своя війна» і вони самі «допомогають», а ви не їхні і не запитуйте, і навіть листівки ваші не візьмемо…. Сумно…
Так саме сумно стала від ланцюгової реакції у жовто-блакитних кольорах всією Європою та Америкою…
Якби ці гроші, що витратили на ілюмінацію, віддали сиротам українським та бійцям пораненим, або набоїв закупили для ЗСУ, щоб матеріалізувати підтримку у дії, за які і звітувати можна не просто фотографіями пакунків, але й ще й тих, хто ці пакунки отримали.
А поки я хочу подякувати волонтерам, яким не до маршів, не до Вашингтону і точно не до Маркарової, не до світлин на фоні таких рекламних Вашингтонських краєвидів.
Так, Україні потрібна підтримка і підтримка суттєва. І символи обов‘язково мусять бути, але, можливо, вже час подумати про іншу тактику і лобіювання професійне інтересів країни, яка виборює право на власне існування. А пані посолка могла би разом зі своїм штатом і зв‘язками у Білому домі, а також цілим складом кишенькових демократичних діаспорних установ, вже пробити цю скелю мовчання навколо ленд-лізу, якби бажання було.
Але набагато простіше влаштувати у суботу, на першу річницю повномасштабної війни в Україні, мітинг, на якому ті, хто і всі роки підтримували і підтримуватимуть Україну, знову почують те, про що багато років чули: про нескореність, про перемогу, про славу тих, хто боронять Україну без зброї, на яку все очікують, чекають і вірять, що колись, колись… Коли?
А прапори України у Вашингтоні і світло у жовто-блакиті — це круто! І «Я піду в далекі гори», яка лунає під час мітинга на першу річницю війни у Вашингтоні, це взагалі найкрутіше у цьому суботньому заході. Чи хтось почує цю прекрасну пісню, на жаль, …не про ленд-ліз…
Я вже не кажу про доречність співати під час мітинга на річницю війни. Могли б і станцювати від урочистості…
А дехто ще й встигнув на вечірні забави після вояжу до столиці. Війна, кажете?
