ЧИМ ЗАПАМ‘ЯТАЛОСЯ
1 min read
24 лютого 2022 року — торішнє страхіття…
Четвер, 24 лютого 2022 року, почався для мене рано і залишився болісним спогадом. Я був у Варшаві і на той день я мав заплановане лише повернення до Познані. Не мав наміру зриватися з ліжка на світанку. Проте, прокинувся якось рано-вранці, проковтнув трішки води і машинально схопив смартфон прочитати новини і перевірити, чи путін напав. Так було вже багато тижнів. Був як на голках.
Дзвінок смартфона був вимкнений. Відкинувши кришку чохла, я побачив не чорний екран, а вхідний дзвінок товариша з України. Стрепенувся. Він просто так рано-ранісінько би не дзвонив. Усі мої м’язи напружилися. У голові шалено завирували думки. Прийняв дзвінок.
Побачив товариша в салоні автомобіля, стояв у черзі до АЗС. «Путін нам оголосив війну, від 4.00 бомбить усю Україну» — сказав. «Усю?» — перепитав я ошелешено, бо досі думав, що путінські звірства в Україні стосуються до сходу України.
Ніколи за все своє життя я не почував себе так пригнічено та безпорадно водночас. Я не знав, що йому сказати. Він мені розказував усе, що вже знав з новин, а я мовчав, мені відібрало мову. Він не знав, що йому робити (окрім того, щоб заправити авто, зняти кошти з банкомату і купити харчі), я теж не знав і не знаходив жодної змістовної поради. Ми трішки поговорили, трішки помовчали.
І настала мить, коли зазвичай люди, які вже повідомили, про що хотіли, перекинулися думками, закінчують телефонну розмову. А я не міг її закінчити. Бо як? Там бомби летять, а я мав сказати просто «бувай»? І що далі? Тож за годину може вже не працювати мобільний зв’язок. Ми якось завершили цю розмову, напевне пообіцяли один одному, що будемо на зв’язку.
Почав читати новини. Прильоти по всій Україні, включно з Луцьком та Івано-Франківськом. Відразу мені постав перед очима Луцьк, знайомі місця, багатоповерхівка, де я проживав, університет, театр, навіть «Епіцентр» і «Там Там». Книгарня «Є» на Лесі Українки, Краєзнавчий музей, ЦУМ з Пузатою хатою, піцерії на Волі та Винниченка. Стало страшно. Ця безпорадність. Невизначеність. Нерозуміння. Тривога.
Я думав про всіх своїх друзів, знайомих, які опинилися в пеклі. А я не міг нічого зробити, нічого їм порадити. Безпорадність, розпач і страх – ті відчуття домінували того страшного білого ранку.
Згодом я їхав до Познані і весь час дзвонив телефон. «Що нам робити?» — питали люди. Я не знав. Не було ще спецзакону, я просто вірив, що польська влада не буде заморочуватися з законом про біженців, а щось зробить. Але я не знав, що буде цим «чимось». І знову відчував безсилля. Я не мав що тим усім людям розказати, порадити. Банального «все буде добре» городити не хотілося. Я мав просто в голові одну велику порожнечу. У душі – ні. У думках – так. Це було мов затьмарення, так мабуть функціонує людина в стані шоку.
Десь біля полудня я отямився. Зупинився по дорозі, зайшов у Макдональдс, запустив комп’ютер і почав читати закони. Пам’ятаю теж, що прогнав якихось російськомовних, верещав до них, що мають вимітатися. Інші люди мене менш та більш прихильно і обурено заспокоювали. «Bez przesady, to nie ich wina» — та інші такі теревені.
Дурні … Що вони могли знати? Що ті поляки, які про Україну нічого не знали, могли кумекати? Про русский мир і путіна. Невігласи. Краще би мовчали, або самі гнали тих оркоротих в шию.
Минулий рік – один з найвиснажливіших для мене. Через війну.
