«ВІД НАС ЗАЛЕЖИТЬ…»

В українському сеґменті соцмереж час від часу активно розганяють поданий нижче текст, авторство якого приписують Ю. Ботнару, який, можливо, є одним із поширювачів, а не автором ориґіналу. Цей текст, з одного боку, несе в собі набір цікавої пізнавальної інформації, а з другого — позиціонує Україну і українців як жертву.

Під нашими ногами — трильйони доларів…

— 850 млн тонн нафти. Друге місце у Європі! Вистачило б покривати власний ринок. А у Чорному морі на нас чекає ще 10 млрд тонн нафти.

— 1 трлн кубометрів природного газу. У Європі ми другі за запасами цього вуглеводню.

— Понад 4 трлн кубометрів сланцевого газу. Третє місце в Європі за покладами.

— 120 млрд тон вугілля. Восьме місце в світі за запасами цієї горючої копалини. Нам би вистачило на 500 років.

— 500 тисяч тонн літію — найзатребуванішого металу ХХІ століття! Найбільший запас у Європі.

— 27 млрд тонн залізної руди. Найбільші поклади у світі!

— 2,28 млрд тонн марганцевої руди. Найбільше в Європі. Другі у світі.

— Понад 1 млрд тонн каоліну. Четверте місце в світі за запасами.

— 9 млрд тонн камʼяної солі. Одні з найбільших запасів у світі.

— 3 тисячі тонн золота, 1 млрд тонн графіту, 4,3 млрд тонн калійної солі, 166 млн тонн сірки, 1,5 тис тонн бурштину.

— Фосфорити, онікс, кварц, гіпс, агат, гірський кришталь, топаз, флюорит, апатитові руди. Під нами є навіть алмази.

І це ми не згадуємо про сотні тисяч найродючішого грунту у світі — дорожчого за золото.

Ззовні московити силою, усередині корупціонери підступом — усі вони прагнуть заволодіти нашими надрами.

На 1991 рік на кожного українця приходилось по 200 000 доларів від розвіданих корисних копалин.

Саме тому усім нашим ворогам потрібна Україна, але без українців.

Тож ми не бідні. Ми пограбовані.

Але нічого не втрачене остаточно. Нині від нас залежить — жити у добробуті на своїй землі чи поневірятися світами.

Ю. Ботнар

Від УСІМ:

Поговоримо тут не про пізнавальність інформації, а про той висновок, до якого підводить нас автор і який розпадається на дві тези.

Перша теза: «нашим ворогам потрібна Україна, але без українців».

Що нашим ворогам потрібна Україна без українців, з цим можна погодитися бодай частково, і це — обʼєктивна реальність. Щоправда, автор тексту, схоже, не усвідомлює природу імперіалістичної війни Росії проти України. Інакше він додав би у перелік багатств України її історію, культуру, традиції і звичаї, які Росія намагається привласнити значно більшою мірою, ніж природні багатства.

Разом з історією, культурою, традиціями і звичаями Росії потрібні і українці, але такі українці, які усвідомлюють себе «русскімі», — як генофонд «русскіх», тобто росіян із словʼянським корінням. При цій нагоді варто нагадати вислів одного російського священника, який заявив, що українців треба дубасити до тих пір, поки вони не зрозуміють, що вони — «русскіє».

Виражене цією тезою є обʼєктивною реальністю. Отож Україні й українцям не залишається нічого іншого, як прийняти цю реальність і мобілізувати свої зусилля на успішне протистояння цій загрозі.

Друга теза: «ми не бідні. Ми пограбовані».

Збоку глянути, так це також схоже на об’єктивну реальність, яка існує поза нашою свідомістю. Так, Московія дуже пограбувала Україну, починаючи з історичної спадщини Русі, археолоґічних скарбів, значної частини культурних та інтелектуальних надбань і закінчуючи природними ресурсами.

Тут напевно немає сенсу застановлюватися на грабунках, які мали місце за московського й російського царату та СРСР. Сьогодні історичну частину пограбунку України і українців можна взяти як історичну, тобто відносно обʼєктивну, реальність.

Важливіше поговорити про пограбування України і українців за три з лишком десятиліть незалежності, коли українці формально стали господарями своєї землі, своїх багатств і своєї долі. Я не раз писав про це, але ця нагода дає змогу ще раз сказати про те, що з СРСР Україна вийшла восьмою чи девʼятою економікою світу, яку підпирали й перелічені вище природні ресурси.

Звичайно, щось зуміли вивезти з України росіяни, ще більше розкрали, розтягли і розпродали згадані в тексті «внутрішні корупціонери», тобто чиновники різних рівнів. Говорячи про корупціонерів, автор напевно має на увазі передусім олігархів і політиків, але скромно замовчує, що в пограбуванні України не менш активну участь відігравали й відіграють і «маленькі українці» (В. Ющенко).

Про це просто не прийнято говорити й писати, але факт залишається фактом, і замовчування цього факту не усуває проблему тотальної корумпованості українського суспільства як таку. Либонь найяскравішим і найпромовистішим проявом цієї корумпованості українського суспільства були й залишаються масові, якщо не сказати — тотальні, підкупи на виборах різних рівнів. Ну, правда ж, пачка гречки, банка консервів чи чого там ще визначають стратеґічні перспективи розвитку й вирішують долю України на виборах.

Таке самообкрадання чи самопограбування є набагато страшнішим і руйнівнішим, ніж зовнішнє пограбування чи ніж оліґархічне пограбування, бо саме невинна корумпованість «маленьких українців» робить корупцію тотальною, формуючи підводну частину корупційного «айсберґа».

Тим, хто опинився в надводній частині, тобто на «капітанському містку» «айсберґа» (оліґархи, політики, урядовці та інші, часто підтримувані або й спонсоровані ззовні), звичайно, легко маніпулювати суспільством і визначати курс держави (країни)…

Таке становище зовсім не означає, що суспільство в цілому і кожен його член зокрема може зняти із себе відповідальність за те, що відбувається в Україні, в державі.

Звісно, олігархічна держава, на яку чинять потужний тиск іззовні, не зацікавлена в тому, щоб суспільство підносило рівень своєї національної свідомості й громадянської зрілості (відповідальності), структуризувалося й було спроможне справляти визначальний вплив на процеси державотворення. Бо ніяка держава як субʼєкт не зацікавлена в цьому.

Тому само суспільство через свої суспільні, громадянські інститути, одним із яких є, зокрема, система ЗМІ, яка як інструмент формування й вираження громадської думки в цивілізованих країнах є «четвертою владою», яка є ланкою, яка зв’язує суспільство і державу і через яку суспільство здійснює свій реальний вплив на державу.

Щоб стати таким громадянським суспільством, українське суспільство з розпадом СРСР мало б почати із заміни авторитарно-тоталітарного радянського суспільного устрою якісно новим суспільним ладом, заснованим на українських національних традиціях і звичаях. Але цього не сталося. Тому в Україні збереглися державні інститути ще радянського штибу, і тому адміністрація, секретаріат чи офіс президента України фактично продовжуює виконувати функції ЦК КПУ, затримуючи за собою практично безмежні владні повноваження, при цьому не несучи жодної конституційної (політичної чи юридичної) відповідальності — ні перед законодавцем (Верховною Радою України), ні перед суспільством.

Біда тут ще й у тому, що навіть інтелектуальна еліта України не усвідомлює цього. Це засвідчує, наприклад, коментар, що його залишив під нашою публікацією «Немає чого кивати на дзеркало» відомий український журналіст Юрій Свій (Плаксюк):

«Друзі! Стурбованість ваша українськими
суспільно-політичними реаліями доречна і нам зрозуміла… Хоча, порада “подивитися у дзеркало” примітивна, оскільки куди б українські виборці не дивились і якому б достойнику не віддавали свої голосити, а результати загального волевиявлення, починаючи з 1992-го року, завше підступно “малювали” росія
і її проросійські холуї. А нараховувалося їх в наших правоохоронних та силових структурах, в органах ще досить живучої “радянської” влади на всіх рівнях до біса багато. Тому, “прикольники”, усвідомте, аби в Україні восторжествували демократичні цінності і правові засади, їй конче необхідно перемогти у війні, знищити тоталітарний кремлівський режим, а заодно і власну п’яту колону… Так, за нинішньої влади досягти цього буде важко, однак, спираючись на Героїчні ЗСУ, український народ приречений це зробити… Як би його не принижували усілякі сторонні радники. Здебільшого, “по приколу”…»

Автор поданого вгорі тексту оптимістично наголошує наприкінці, що «нічого не втрачене остаточно. Нині від нас залежить — жити у добробуті на своїй землі чи поневірятися світами». Тобто в суспільстві таки є усвідомлення того, що справді від українського суспільства в цілому й від кожного його члена зокрема багато чого залежить. Шкода тільки, що немає бажання прислухатися до поклику здорового ґлузду і взятися за втілення в життя україноцентричної стратеґії розвитку України на тривалу перспективу.