ПОГОВОРИМО ПРО ЕТИКЕТ

«З однієї країни до іншої, від одного президентського номера в готелі до іншого, ця зелена тічка кожен раз проходить через окопи — тільки так можна пояснити оте лахміття, в яке вони нарядились. Впевненна, що воно дорожче, ніж самий дорогий костюм, але клоун не може жити без клоунади. “Аплодують стоячи”…, а потім спльовують і кажуть: яке воно мерзенне і фальшиве…» (Галина Гринишина).

Сумно таке читати про зарубіжні вояжі Володимира Зеленського.

Цілком поділяючи думку Галини Гринишиної, додам, що я почав публічно висловлюватися щодо недоречності використання на офіційних прийняттях повсякденного одягу (casual dress) та військової польової форми (тому вона й називається польовою, що призначена для одягання на поле бойових дій або на військові навчання).

Етикет — це повага до гостей (коли ти приймаєш гостей) чи до господарів (коли ти в гостях). В обох випадках треба думати, а чи не будеш ти білою вороною або блазнем.

Білою вороною називають людей, які різко виділяються поміж інших своєю поведінкою, зовнішнім виглядом або життєвою позицією. Автором «білої ворони» вважають давньоримського поет Ювенала, якому належить така сентенція: «Раб може вийти в царі, бранці — дочекатися тріумфу. Тільки щасливчик побачить рідкісну білу ворону».

В. Зеленський на «білу ворону» напевно не тягне — він типовий представник тієї більшості в суспільстві України, яка проголосувала за нього на виборах 2019 року. А от «блазень» до нього причепилося навіки, ставши його суттю ще до президентства, оскільки як самодіяльний актор він на сцені й на екрані створював переважно образи блазнів. Саме ця популярність і допомогла йому виграти перегони у позбавленого відчуття гумору політичного опонента.

Але всьому свій час і своє місце. Блазні історично розважали монархів, але монархами, на відміну від рабів (за Ювеналом), не ставали. Коли блазень переходив межі дозволеного, його виганяли з тронної зали або навіть карали на горло.

Якому іміджмейкерові чи костюмерові в Києві ударило в голову випустити Зеленського у футболці, пожмаканих штанях та кросівках у залу для урочистих заходів Маріїнського палацу, а потім і заштовхати в Овальний кабінет Білого дому, історія поки що замовчує (але шило рано чи пізно вилізе із мішка!).

Мабуть, простачок з дев‘яносто п‘ятого криворізького кварталу купився на чиєсь кинуте знічев‘я й, хотілось би думати, іронічно «це ж круто!», і він прийняв це за щире золото й давай старатися… Дарма, що той же Конгрес США — не сцена, на яку можна вийти без трусів, прикриваючись клавіатурою, і виступ перед парламентарями у ділових строях — не інтермедія у «квартальному» концерті.

Ну, а щоб блазень не був «білою вороною», його свита вбирається так само (придивіться до Дмитра Кулеби, Олексія Резнікова, Андрія Єрмака та ін.). Отож наша офіційна делеґація часто нагадує гурт різношерстної публіки з якоїсь глухої дєрєвні в російській глибиці (у них це називається «захолустьєм»), яка ніяк не доїде до українського міста.

В Україні про таких кажуть: «пусти Дуньку в Європу». Справжня «Дунька» Порошенківської каденції, щоправда, на цьому тлі відпочиває, бо з українського села, а не з дєрєвні…

Що цікаво, за межами України тих, кому подобається такий гіповий стиль одягу для участі в офіційних заходах далеко не в польових і тим паче не в фронтових умовах, також чимало.

Я в цьому переконався, запостивши на ЛінктІн свою цілком невинну нотатку не з критикою пана Зеленського, а із непевністю:

«I am not sure that it’s appropriate to be dreased in a t-shirt, plain pants and sneakers for meeting officially high guests dressed in suits with ties. Even during time of war.

The field military uniform is for wearing on battlefield, so that it is comfortable in it on the battlefield, but not at an official political event».

(«Я не впевнений, що доречно бути одягненим у футболку, однотонні штани та кросівки для зустрічі офіційних високих гостей у костюмах із краватками. Навіть під час війни.

Польова військова форма призначена для носіння на полі бою, щоб у ній було зручно на полі бою, а не на офіційному політичному заході».)

Який рейвах зчинився навколо тієї нікчемної нотатки! Нотатку було поширено 120 разів. 2,687 осіб висловили своє ставлення до мого запису смайликами. Під моїм записом з’явилося 3,269 коментарів. А загалом ці два абзаци прочитали 1,540,993 особи (див. скрін). Повторюю прописом: один мільйон п‘ятсот сорок тисяч дев‘ятсот дев‘яносто три особи!

Уявіть собі, що більшість моїх коментаторів стали на бік… так, Володимира Зеленського. І їхнім головним арґументом було те, що Зеленський — це герой, який воює за свою країну. Їм, отже, байдуже, у що і як він убраний, скільки в ньому того геройства чи патріотизму.

Їм так само байдуже, що до свого fighting for Ukraine (воювання за Україну) цей пан усією своєю діяльністю ганьбив і руйнував те, що будували україноцентричні діячі своїми ділами для блага України й української справи, серед яких був і залишається й автор цих рядків…

Серед коментаторів мого запису, щоправда, не було фахівців з дипломатичного та ділового етикету, але я знаю, що вони були б на моєму боці: траплялося не раз стикатися з ними.

Та й мої знайомі американські журналісти, акредитовані при Білому домі, — не раз бачив — ходять на брифінґи у ділових строях, а на такі заходи, як обід із президентом США в готелі «Хілтон» (відбувається щороку приблизно у ці дні, коли я пишу цей текст), — у вечірніх костюмах і сукнях.

Я добре знаю, що американці (та і європейці) вам нічого не скажуть, якщо ви припхаєтеся на ділову зустріч, як виразилася Галина Гринишина, «у лахмітті». Вони усміхатимуться вам і будуть з вами ввічливими — одна гостинність.

Я також добре знаю, що кожен із них подумає, а часом і скаже колезі чи приятелеві, але я не хочу це озвучувати.

«За одягом зустрічають — за розумом проводжають» тут, на жаль, не спрацьовує. По-перше, через той же етикет: людину, яка не знає етикету й не додержує етикету, — розумною навряд чи можна назвати. Отож, по-друге, провожаючи чи прощаючись, люди точно знають, що мали до діла не з найдостойнішими представниками України.

Ганьбитися самому чи самій — особиста справа кожного чи кожної. Але коли ти представляєш Україну і її народ, то ти вже ганьбиш не так себе, а Україну й український народ.

Можна лохонутися один раз, ну, два рази. Якщо ж ти робиш це безперервно, то навіть якщо напишеш на лобі «Я — не лох!», то тобі ніхто не повірить.

Нам, українцям по всьому світу, хотілося б, щоб офіційний представник чи офіційна представниця України, хто б вони не були: президент, міністр чи міністерка, народний депутат чи народна депутатка, посол чи послиця, — мав чи мала такий вигляд, щоб нам не соромно було за цю людину.

Отож не соромте й не ганьбіть нас, достойники й достойниці! Амінь.

Володимир Іваненко

До теми: