БУЛГАКОВ ЧИ КОШИЦЬ?
1 min read
Хто такий Кошиць, і чому його (якщо він такий відомий у світі) не пам’ятають українці.
Було це сто років тому. Сьогодні ми з вами знаємо, що історія циклічна і ми ходимо по колу, чи пак, по спіралі. Це як «День бабака», хто не бачив цей фільм, подивіться. От сто років тому відбувалися схожі події, як сьогодні. Так само Україна виборювала свою незалежність. Так само захищалася від рашки, лише зброя була інша, політики інші, громадські діячі й митці були інші, дійові особи інші, а сценарій схожий.
І от уявіть собі на секунду, що тоді відбулося. Ми сьогодні мріємо про нашу перемогу. І тоді так само українці мріяли, але перемогла рашка. І зробила з усієї України Маріуполь, Бучу, Ірпінь, Бородянку і Херсон. Уявляєте? Не локально зробила, як тепер. А по всій Україні. Усіх діячів розстріляла. Активістів розстріляла. Дехто встиг втекти за кордон. Але тих українців, хто наших діячів пам’ятав – теж розстріляла. Тих, хто про українських діячів говорив – теж розстріляла. Хто згадував їхні прізвища – теж розстріляла. А згадки про них засекретила і закрила за сімома замками з грифом «совєршенно сєкретно» і ніде ні пари з вуст про українських особистостей. Звідки наступним поколінням про це було знати, якщо одних розстріляли, а від інших приховали?
Сьогодні ви ж вірите, що так рашка і зробила? Це вчора ви не вірили, що таке могло бути, але після Бородянки й Бучі, після Маріуполя ви ж вірите?
Уявіть, що сьогодні так станеться, як тоді. Тьфу-тьфу, але уявіть, що переможе рашка. Що буде? Через 100 років ваші правнуки не знатимуть, хто такий, скажімо, Притула. Уявлення не матимуть, що таке «байрактар» чи «Чорнобаївка». Це сьогодні ви сперечаєтеся на цю тему, а як рашка переможе, ваші правнуки навіть знати не будуть, що таке було. Бо всіх, хто про це згадуватиме – усіх відслідкують і знищать. Ви ж не знаєте, хто такий Кошиць? От і вони не знатимуть про Притулу, чи про «Джонсонюка». Не знатимуть, хто такі волонтери, і що слово таке є. Ви ж не знаєте, що таке «СС» в армії УНР, думаєте, щось нацистське, а це українські Січові Стрільці. А ще ніхто з ваших правнуків не знатиме, хто такий Залужний. Ви ж не знали донедавна, хто такий Болбочан? І прізвища його не чули. Частина українців до сьогодні не знає, хто це. От і на Залужного ваші правнуки казатимуть «а хто це», якщо переможе рашка…
Так от, 100 років тому молода Україна, яка проголосила себе самостійною державою, так само мала своїх «Притул» і «Залужних», свою «небесну сотню» в бою під Крутами, своїх відомих митців і діячів, які, після проголошення Незалежності, будували українську Україну. І був серед митців дуже талановитий диригент, хормейстр, композитор, музикант Олександр Кошиць.
Сьогодні ви всі знаєте, що таке Національний хор Верьовки. От тоді, 100 років тому Кошиць організував такий перший хор в Україні, точніше, Українську республіканську капелу, і був її керівником. Капела мала шалений успіх не лише в Україні, а й далеко за її межами, хто ту капелу чув. Кошиць, родом з Черкащини, жив уже на той момент у Києві. Був таким талановитим, відомим і знаним, що багато домовласників вважали за честь, якщо така людина буде жити в їхніх маєтностях. І він жив, часто міняючи місце проживання. Десь знімав житло, десь гостював. Один з таких будинків на Андріївському Узвозі, 13, у якому Кошиць деякий час мешкав, належав Василю Листовничому. Сам Листовничий теж був непересічною особистістю. Відомий архітектор на той час був удостоєний званням «Почесний громадянин Києва». За його кресленнями були збудовані будівлі в багатьох містах України. Також у будинку Листовничого на Узвозі знімала квартиру родина Булгакових.
У той час відбувалися такі політичні події. Україна (УНР) – молода держава, проголошує самостійність. Рашка точить зуби і нападає на неї. Влада України звертається за підтримкою до Німецької імперії, і просить ввести німецькі війська. Німеччина погоджується, але не безкоштовно, Україна розплачується за цю підтримку тисячами тон зерна. Але Раша все одно нападає і хоче повернути Україну силою. Світ не розуміє, що там з тією Україною відбувається, чому частина раші (так вони думали на українців) від’єдналася від раші. Тоді, 100 років тому, світ уже забув, що ми Русь. Тоді, 100 років тому, рашка вже привчила світ, що Русь – це рашка. А ми рашкина частина. Світ не розуміє, що ми там з рашкою не поділили, адже ми одін народ, адна страна. І от у цих умовах Уряд УНР задумує гуманітарну місію, як донести світові Україну – через мистецтво. Відправити талановитого й відомого Кошиця з його неперевершеною капелою в турне Європою і аж в Америку, щоб рекламували своїми концертами Україну. Кошиць отримує доручення від Петлюри їхати з концертами і розповідати про нашу боротьбу за незалежність. Доносити світовому товариству, що ми окрема країна. Окреми народ. Окрема нація. Окрема історія. Русь – це ми, а не рашка, а рашка – загарбники. І Кошиць поїхав у це відрядження, в гастрольне турне. Все як сьогодні, коли наші артисти організовують свої концерти в Європі на підтримку України.
Так от, 100 років тому відбув Кошиць з хором у Європу і мав шалений успіх в різних країнах. Це був фурор! Іноземці ще такого не бачили, вони валом ішли на концерти і слухали, що таке Україна. Гастролі хору не сходили зі шпальт іноземних газет. І всюди писалося, що цей хор і його керівник-самородок, геніальний композитор Олександр Кошиць з України.
Так слава Кошиця і його хору, мистецька слава України, прокотилася Європою і докотилася аж до Америки.
А тим часом раша знову нападала і нападала на Україну і стала чинити в ній тодішню Бучу і Маріуполь. Як ще перед тим чинила Батурин. Не змінювався почерк раші ні тоді, ні зараз.
Україна впиратиметься, Україна чинитиме опір більшовицькій раші. Хор Кошиця тим часом у в Карнегі Холі вперше заспіває «Щедрика» Леонтовича. Америка перекладе «Щедрика» на англійську, переспіває, і пісня з назвою «Carol of the Bells» стане славетною на весь світ. В Америці Кошиць виконає «Ходить сон» ще одного українського композитора Барвінського. І ця пісня ляже в основу арії «Summertime» опери Гершвіна «Поргі і Бесс» і теж стане зразком світової класики.
Тим часом в Україні лютуватиме Раша. Чекісти уб’ють автора «Щедрика» Миколу Леонтовича. Арештують Листовничого. Відберуть у нього майно, будинок на Узвозі, 13. Катуватимуть. Тричі виводитимуть на розстріл і таки уб’ють при спробі втекти. Влада мінятиметься в Києві туди-сюди. УНР проведе мобілізацію і забере до українського війська Михаїла Булгакова. Той не поділятиме боротьби українців за Україну. Називатиме українську мову «мєрзкой». Врешті дезертирує з української армії і втече до раші. Працюватиме в Москві. Там ставитимуть його вистави. Повернувшись до Києва, спокійно оселиться в покоях Листовничого, користуватиметься його майном ще й висміє господаря будинку у своїх творах. У «Білій гвардії» зневажливо опише Петлюру, петлюрівців і прагнення українців до незалежності.
А Кошиць? Наївний Кошиць проситиметься додому. Він писатиме до влади більшовиків запити, щоб дозволили повернутися з гастролей, з відрядження до Києва, додому. Більшовики йому відмовлять. Не дозволять в’їзд в Україну. І мабуть це краще, що вони могли зробити, бо Кошиць не зазнає на собі, що таке голодомор, він не відчує на собі, що таке червоний терор, геноцид, Биківня, Гулаг і Соловки.
Кошиць і далі житиме в Америці, але дуже тужитиме за Україною. Він і далі буде трудитися на Україну і з думкою про Україну. Українські народні пісні в його обробці перекладуть англійською. Його музику тиражуватимуть платівками. Він буде відомий у Європі, США, Мексиці, Кубі, Бразилії, Канаді … і він житиме мрією про повернення в Україну, говоритиме всюди про Україну. Незадовго до смерті він напише: «Єдина моя надія, що держить мене на землі і дає сили жити, — це бути перед смертю дома, побачити милих друзів, мій дорогий Київ, мою Україну».
Кошиць помре у Вінніпезі 1944 року на 69-му році життя. Місію, з якою він поїде у відрядження, Кошиць з честю виконуватиме протягом усього свого життя. І те відрядження, у яке він одного разу поїде, затягнеться на все його життя, без права на повернення додому…
Пройде 100 років з моменту виконання «Щедрика» в Карнегі Холі під диригуванням Кошиця. Українці, які переживуть довгу геноцидну окупацію рашою і в 2022 році вкотре воюватимуть з рашою за свою незалежність, скажуть: «А хто такий Кошиць? Ми його не знаємо. Ми знаємо Булгакова. Нам давали читати його книги. Його книги переклали іншими мовами. Булгаков – наш геній. А про Кошиця нам нічого не казали. Хто це? Усі, хто зараз говорить про якогось Кошиця (а ще про якогось Листовничого? А це ще хто?), вони всі рагулі, які заздрять Булгакову».
І жодні доводи на таких не діють, що вже віднайдено багато матеріалів про Кошиця. Що знайшлася унікальна праця Кошиця, яка вважалася втраченою, з його експедиції на Кубань. Що іноземні товариства готові подарувати музею Кошиця на Андрїівському узвозі його диригентські палички та інші особисті речі. Українцям потрібен не Кошиць, а Булгаков, який їх зневажав…
…Булгаков хай буде в Музеї Літератури в Києві, на вулиці Богдана Хмельницького,10. А на Андріївському Узвозі, 13, у Будинку Листовничого повинен бути музей Кошиця. Зі згадкою про всіх дійових осіб у цій історії.
