ЗАРАДИ ЛЮДЯНОСТІ Й КУЛЬТУРИ
1 min read
Знаю, що крім мене цієї делікатної теми не торкнеться ніхто, тому пишу, хоч це й нелегко. Але, сподіваюсь, мене зрозуміють правильно.
Недавно говорили з однією моєю доброю знайомою. Вона чимало робить для нашого суспільства, а також дуже любить і шанує “золоте покоління” покоління артистів української естради, яке, як вона вважає, зробило величезний внесок у вітчизняну пісенну культуру. Але дивується, що в певний момент часу це покоління чомусь різко і одномоментно зникло з українського інформаційного простору.
Про причини цього “зникнення” говорити тут не буду – я вже писав про це неодноразово. Тема цих роздумів дещо інша – ЕЙДЖИЗМ, який у кожній професії сприймається по різному.
Хтось – доки він молодий, красивий і популярний намагається про це не думати і брати від життя все, що можна.
А дехто навпаки – сприймає зміни в своєму житті як справжню катастрофу і не може без сліз дивитися в дзеркало, бо не думав, що це також станеться з ним… Про які зміни йдеться? Давайте все по черзі.
Я з”явився на світ трохи запізно. Переді мною була когорта людей, буквально на кілька років старших від мене, які досягли свого творчого розквіту у вісімдесяті-дев”яності роки минулого століття. Наше телебачення тоді було значно демократичнішим і відкритішим до української культури, зокрема, до пісенної естради. Артистів того покоління любили щиро і віддано – причому всі – політики і господарники, військові і міліція, робітники й селяни.
Держава підтримувала своїх кращих артистів – існувало чимало фестивалів, конкурсів, концертів, культурних заходів, де збиралися повні зали шанувальників, а квитки коштували дуже дешево, або й взагалі для глядачів не коштували нічого…
Прийнято говорити, що ці артисти – діти іншої, соціалістичної епохи. Бо потім стався злам. Розвал старої системи і великої держави, настали нові, жорсткі економічні принципи і умови життя. Це в першу чергу позначилося на українській культурі, яка перетворилася на ринок, а артисти в ній на товар з різним рівнем капіталізації.
Але головна біда полягала в тому, що цей ринок кимось вирішено було радикально зачистити і оновити…
Пізніше в Україні з”явилося вже абсолютно нове покоління артистів, – менш романтичне, але більш активне і прагматичне, добре адаптоване під вимоги безжального і денаціоналізованого шоу-бізнесу.
Не можна сказати, що це остаточно вибило з колеї старших колег – вони також призвичаїлись в тій чи іншій мірі, зосередившись хто на сольних проектах, хто на яскравих фестивалях близької їм тематики. Бо життя продовжувалось, фізичний ресурс був ще досить потужним та й у пам”яті людей це “золоте покоління” збереглося дуже добре. Надто вже яскравими і якісними були їхні пісенні хіти, які було важко забути.
І все б то нічого, якби країна не жила в такому жорсткому режимі, – постійні політичні потрясіння і економічні негаразди дуже швидко зтирають з пам”яті навіть якісні спогади…
І от, повертаюся до розмови з моєю знайомою, яка обронила фразу, що, ніби то вони, сорокарічні, це, напевно, останнє покоління українців, які ще зберігають у собі прекрасний спогад про це “золоте покоління”, яке сьогодні нараховує хіба що пару десятків імен. Бо інші вже у вічності…
Я знаю практично всіх людей цього “золотого покоління”. Не просто знаю, а щиро люблю і знаходжусь із ними в контакті. Бо для когось писав пісні, з кимось ділив сцену і гримерну кімнату. Це мої друзі і колеги. Усе це справжні особистості – яскраві і неповторні, які несуть на своїх плечах тягар клятого поняття “ЕЙДЖИЗМ”. У чому воно виражається? А в тому, що дуже рідко приходять пропозиції від радіо і телевізійних програм, що ці особистості практично не присутні в українському інфопросторі. А якщо і з”являються там, то в якійсь не притаманній для себе ролі. Що люди іноді запитують їх на концертах чи на вулицях, а куди ви прпопали? Ми думали, що ви вже давно не співаєте…
Ні, вони не жаліються, вони все розуміють своїм розумом. Але не душею. Бо душа не може з цим змирится, тому що є ще голос, майстерність і бажання, є досвід і уміння… Немає головного – СОЦІАЛЬНОГО ЗАПИТУ!
Проблема в тому, що наше суспільство, до численних своїх пороків додало ще один – байдужість до покоління своїх попередників. До тих найближчих і найдорожчих, які ще вчора були вкрай потрібними і важливими для країни. Це принижує і ображає багатьох. Це викликає розгубленість і зневір”я. Це породжує відчуття самотності непотрібності…
Але ж цього не має бути! Бо цього немає в інших культурах! Пару років тому, будучи в Чехії, я бачив по всій країні біг-борди Карела Гота з інформацією про його великий сольний концерт в найкращому залі Праги. Я бачив на телеекранах Ізраїлю артистів, які вже ледь тримаються на ногах від старості, але їх всеодно чомусь запрошують на шоу, в тому числі до молодих людей. У США я відчув, з якою повагою в інформаційному просторі ставляться до “динозавірв” поп та рок-музики. А подивіться, як люблять в Італії Челентано!
Що ж відбувається з нами? З нашим інформаційним простором? Чому ще за життя багатьох знакових артистів відправляють в забуття? Хоча не всіх. Я пам”ятаю, як у свій час “реанімували” пам”ять про Григорія Чапкіса. І коли його знову почали запрошувати на телебачення, на фестивалі і концерти – кажуть, від розчулення він плакав, як дитина! І саме це подовжило йому фізичне життя і в свої дев”яносто він ще мав сили танцювати і сидіти в численних жюрі!
Але ж це прекрасно, люди, коли серед нас живуть і дев”яносто і дев”ятирічні – це робить країну розумнішою і людянішою, це робить суспільство міцнішим і добрішим і витривалішим.
Можливо, тих, кому здається, що вони сьогодні “вхопили Бога за бороду” і спіймали свій хайп, не цікавить ця проблема, бо у них все добре. Їм байдуже до інших артистів. Так от я пророкую їм ще швидше і ще повінше забуття при житті. Бо що сіємо, те і пожинаємо!
А своїм дорогим колегам хочу сказати лише одне – викиньте геть ваші комплекси і сумніви щодо того, як ви виглядаєте або чим можете бути цікаві нинішнім. Ви завжи будете цікаві своєю НЕПОВТОРНІСТЮ. Будьте впевненішими і активнішими, приймайте всі запрошення на зустрічі і телепрограми, на шоу і всілякі творчі альянси. І якщо ви думаєте, що це вже не потрібно вам, то це неправда! Це потрібно всій нашій країні, аби бути повіноцінною і різносторонньою, щоби не втрачати зв”язкок між поколіннями.
Щоби зберігати нашу спільну людяність і культуру.
До теми:
Україноцентризм, журналістика і система ЗМІ: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 449 с.
