Site icon УСІМ | UWIN

КВІТКА — НА CПОМИН

Памʼяті Сергія Навроцького

“Квітка — на могилу”— під такою рубрикою на хвилях Барського районного радіо (Вінничина) впродовж багатьох років виходила у світ програма пам’яті. Її організатором і сподвижником, врешті-решт, її голосом був Заслужений журналіст України Сергій Навроцький. І краяни уже не уявляли радіомовлення без ушанування пам’яті земляків.

Аж ось в один прекрасний вечір в новинах одного з національних телеканалів побачив Сергія Навроцького, який статечно, як професор на лекції, розповідав про своє місто і його видатних краян. Краєзнавець – так представили Сергія, і цей титул дуже пасував моєму колезі. Відчувалося, що в темі він за покликанням, з любові…

П’ять років тому, 21 листопада, його голос раптово обірвався на півслові. Серце ведучого перестало битися. Передчасно. Назавжди.

Біль. Розпач. Уже п’ять літ…
Сьогодні квітку пам’яті на гранітну плиту на честь Сергія Навроцького кладуть його однокурсники та колеги, які разом торували шлях у велику журналістику.

Студентській дружбі – багато літ. Вона – нетлінна…

Володимир Гуцул:

ЕКЗАМЕН НА ЛЮДЯНІСТЬ СКЛАДАЛИ… В ГУРТОЖИТКУ

Якщо уявити собі майже ідеальну людину, то нею, на мою думку, був саме Сергій Навроцький. Розумний, інтелігентний, порядний, щирий, відповідальний… Надійний друг, який не підведе, не зрадить.

Студентський гуртожиток був справжнім екзаменатором усіх цих людських
якостей.

Ми з Сергієм зійшлися характерами ще на підготовчому відділенні
факультету журналістики КДУ ім. Шевченка. Тому, не вагаючись, поселилися в одній кімнаті гуртожитку. У нас було багато спільного.

Наші дружні стосунки були такими міцними, що я, коли одружувався, запропонував Сергію бути свідком на нашому з Оксаною весіллі.

Звістка про раптову смерть Сергія боляче ранила серце. Минуло 5 років, а я й досі не можу змиритися з такою життєвою несправедливістю. І часом подумки веду з ним діалог. Боляче…

Ігор Зоц:

КРАЄЗНАВЕЦЬ

Згадуючи свого однокурсника Сергія Навроцького, яким він був у благословенні часи нашого студентства, спадає на думку образ: статечний, спокійний, розсудливий, приязний, добрий… З ним
було приємно спілкуватися – ерудований, глибокий чоловік.

З териконів моєї рідної Донеччини, хоча вони й високі, видно багато, але не все. Так і я, якщо без жартів, знав про долю багатьох однокурсників детально, а от про Навроцького лише те, що згодився там, де
народився, тобто на Вінниччині, в місті Бар. Це викликало повагу, бо
сам у рідні краї вернувся…

Алла Кобинець:

ОРГАНІЗОВАНІСТЬ – В ДЕТАЛЯХ

Ми не були друзями. Але навчалися на одному курсі й у моїй пам’яті він залишився світлою, врівноваженою, відповідальною людиною. І дуже товариською.

В роки студентства очолював профспілку курсу, допомагав кожному. Вирізнявся вже тоді деякою дорослістю: це й зрозуміло, адже він, на відміну від багатьох, відслужив армію, пройшов підготовче відділення, яке певною мірою претендувало на організаційне «ядро» курсу.

Незважаючи на те, що спеціалізувався на радіо, Сергій став причетним і до газетної справи, очоливши згодом місцеву друкарню. Ось так – доля зробила поворот, і він зумів стати талановитим керівником, топ-менеджером, як прийнято тепер казати. Нехай буде добре тобі, Сергію, в небесних пенатах, у милості Божій, яку ти заслужив…

Вячеслав Козак:

ДЯКУЮ ЗА ДРУЖБУ

Багато людей приходить у наше життя. Хтось залишається, а когось ми втрачаємо. З кимось нас пов’язують лише окремі епізоди, з кимось – цілі періоди. Але є люди, які залишаються в пам’яті не завдяки якимось гучним вчинкам чи особливим заслугам, а просто тому, що з ними було комфортно, надійно і по-людськи тепло. Як от із Сергієм – неймовірно порядною, доброю і товариською людиною. Він ніколи не робив зла, завжди був готовий підтримати, допомогти, підставити плече.

Коли він поруч, — ми почувалися впевненіше. Особливо на семінарах. Якщо група виявлялася не зовсім готовою до заняття, Сергій нерідко брав увесь «вогонь» на себе. Був таким собі нашим дипломатом і рятівником.
неприємну історію. Ми не порозумілися з керівником практики і він, не зважаючи на бездоганність підготовлених мною матеріалів, склав мені негативну характеристику.

Про це я дізнався уже на захисті практики. Нищівною критикою був шокований, мені було дуже боляче через несправедливість. Адже знав, скільки сил віддав цій практиці, скільки всього зробив і чого навчився. І ось тоді в аудиторії знайшовся той, хто став на мій захист. Хто запропонував оцінювати передусім за виконаною роботою, підготовленими матеріалами, професійними навиками, а не лише за особистою думкою керівника практики? Хто не побоявся заперечити й відстояти таку позицію? Звичайно, Сергій Навроцький. А хто ж іще?!

Він не дозволив звести оцінювання моєї роботи до особистої образи чи суб’єктивної думки головного редактора.

Ось такі моменти найкраще характеризують людину. Не гучні слова, не красиві обіцянки, а вчинок у потрібну хвилину. Зрештою, за ту практику я отримав найвищу оцінку.

Я часто звертався до нього з різних питань. Сергій був розумним, начитаним і мудрим. Він умів пояснити, підказати, підтримати. Особливо часто я звертався, коли виникала потреба поїхати додому, до мами…Я знав, що Навроцький, якщо , раптом, що, — завжди підстрахує… Він завжди знаходив правильні слова, радив мудро, без зайвих повчань. І я йому довіряв.

Памятаю ще одну рису характеру Сергія – його дивовижний спокій. Ми, молодші, часто «били дрожаки» перед іспитами чи важкими семінарами.. А Сергій завжди був спокійним, без зайвої суєти. Здавалося, його було важко чимось вивести з рівноваги. І що цікаво, ця впевненість якимось чином передавалася й нам. Коли Сергій був поруч, здавалося, що все можна владнати.

Армійські збори для хлопців після четвертого курсу – то іспит на внутрішню чистоплотність і порядність. Тоді я ще раз переконався в людяності Сергія. Дехто з тих, хто відслужив армію зверхньо ставився до нас, «жовторотиків». Нам нерідко доручали брудну роботу, іноді навіть дозволяли собі відверто знущатися. Як, наприклад, командир роти, наш однокурсник. Саме на цих зборах ми побачили гнилість людини, яка пізніше проявиться в його журналістській «діяльності», у запровадженні інформаційних «темників».

Сергій ніколи нічого подібного собі не дозволяв. Навпаки, максимально допомагав, ділився досвідом.

Микола Крамаренко:

ДРУГ МІЙ ДОБРИЙ, НЕЗАБУТНІЙ

Зустріч з Сергієм Навроцьким подарував мені університет Тараса уже в дорослій юності. З тисяч картинок нашого студентського життя на поверхні пам’яті – походи до університетської бібліотеки. Їх було багато. Тьма.

— Ходімо, Коля, в читальному залі посидимо, бо в гуртожитку хіба щось можна вивчити, коли двері кімнати не зачиняються? — пропонував він.

А часом я його доганяв, і коли добирався до бібліотеки, у величезному читальному залі серед багатьох, мій погляд ловив Сергія, обкладеного книжками. Прагнення більше знати, було його єством.
Ми з ним близько товаришували, тому він знав про моє захоплення новелами Василя Стефаника, Григора Тютюнника, Стефана Цвейга, Едгара По. І якщо раптом десь у магазинах натрапляв на їхні твори, які на той час були в дефіциті, обов’язково мені купував. До дня народження підшукував новинки. Ці подарунки були для мене безцінними.

Пунктуальність, розважливість, ввічливість — головні якості Сергія. І ще доброта. Й усі люди навколо, надто однокурсники, для нього були добрими. Проте, двох правд не допускав. І коли я, другокурсник, «намертво» зчепився з негідником головою колгоспу в Сумській області, підтримував мене. А потім і привітав, коли недбальця-господарника, дякуючи спецкору прибрали з роботи.

На факультеті журналістики зростав талановитий радіожурналіст із звичним голосом всеукраїнського масштабу. Але траєкторія долі повернула його
працювати в рідний край – місто Бар. Так сам вирішив. Уже звідти він приїжджав до мене на весілля, звідти писав листи і привітання зі святами у Кривий Ріг, де я працював за розподілом. З роками ми не згубили один одного.

Дякуючи мобільному зв’язку, віталися зі святами і віховими датами.

Востаннє, коли я запрошував Сергія Петровича на «Журналістську весну» до Києва. Того року був дощовий травень і він саме добирався до мами у Мартинівку. Вона ж бо бідкається, що позаливало городи, а вже давно пора саджати картоплю. Як зарадити? А ще вперше поскаржився мені, що має проблеми з серцем. Тому про поїздку до столиці, як би не кортіло, годі й думати.

Такою була наша крайня розмова. Хіба ж я міг подумати, що вона – остання?!

Анатолій Розсоха:

І СЛОВОМ, І ДІЛОМ…

Наші з Сергієм Навроцьким шляхи у велику журналістику багато в чому схожі. Виховані й сформовані в сільських родинах – він на Поділлі, я на
Наддніпрянщині. Маючи за плечами знання сільських десятирічок і амбітні
плани, самотужки подались у великі міста вступати до вишів.

Ми з ним познайомились на підготовчому відділенні факультету журналістики, в далекому 1979 році.
А далі були роки навчання, спільного побуту в гуртожитках, бурхливого і насиченого студентського життя. Життя, яке нас учило цінувати дружбу, відповідати за свої слова і вчинки, знаходити сили й час на працю і розваги, ділитись мискою борщу чи батьківськими смаколиками, привезеними із села. По суті, це було продовженням тієї життєвої науки, яку заклали наші з
Сергієм батьки – прості селяни.

Не дивно, що після зарахування на факультет журналістики, хлопці, які
пройшли армійську школу, склали основу студентського самоврядування на
курсі. Сергія однокурсники обрали головою профспілкового комітету.

Перед усім, за його доброзичливість, турботливу вдачу, за його подільчивість.
Таким словом у нашому селі характеризували людей, які завжди були готові допомогти іншим. Байдуже, близьким чи далеким.

Його поважали і студенти, і викладачі, до його думки прислухались. Будь-який
конфлікт чи напругу Сергій міг розрядити доречним жартом чи повчальною сільською бувальщиною.

Пам’ятаю, наш перший декан факультету Дмитро Михайлович Прилюк повчав: «Ви, як майбутні журналісти, маєте бути нерозлучними з блокнотом і ручкою, аби будь-якої миті могли занотувати свої думки, спостереження…».
Саме таким мені запам’ятався Сергій. Журналістські атрибути були завжди при ньому ще до настанов декана.

У нього ж можна було роздобути повний конспект лекцій, які ти прогуляв чи пропустив з поважних причин. А ще мене вражали його знання історії, особливо військової тематики. Він знав на пам’ять дати й особливості всіх битв Другої світової війни, вів картотеку командного складу Збройних Сил Радянського Союзу, починаючи з командирів полків і бригад.

Це його захоплення в подальшому переросло у велику краєзнавчу та дослідницьку роботу, яку він проводив у рідній Барщині та в Подільському краї, обіймаючи різні керівні посади.

Його журналістський доробок, краєзнавчі дослідження, його добрі справи й надбання лишаються з нами, з його краянами, як пам’ять про журналіста, який любив людей, життя, батьківщину. Любив Україну…

Микола Юрчишин:

А ДОБРА ВДАЧА — ВІД БАТЬКІВ

У роки нашого навчання на факультеті журналістики КДУ імені Т.Г. Шевченка була добра традиція студентам усіх курсів об’єднуватися в земляцтва. Нас, подолян, виявилося так багато, що ми у межах Вінницького створили навіть своє «Барське земляцтво». Певно, такого не було ні в кого.

Ми ж допомагали одне одному. Старші опікувалися молодшими. Це ж так важливо мати «своїх», які розкажуть про всі плюси і підкажуть, як запобігти мінусів. І просто будуть поруч.

Сергій Навроцький був у великій повазі серед земляків рідного району. Розумний, серйозний, мудрий, досвідчений, розважливий, поміркований і водночас неймовірно добрий. Саме тому ми, теж по доброму й шанобливо, називали його Наврошею…

Звідкіля в цього статечного чоловіка доброта і людяність? Про це ми скоро дізналися, як тільки перевідати сина в гуртожитку до столиці приїхали батьки – Петро Васильович та Галина Семенівна. Скільки торбів з провізією привезли, Господи! Тоді ж побутувала думка, що студент – вічно голодний. Було й таке…

Отож, у гуртожитку влаштували такий вечір, що й повік не забути. Вареного-пареного, печеного-смаженого вистачило на все земляцтво… Ох і славно ми тоді посиділи! Зізнаюся вже тепер, що й домашнім винцем смакували. Діло ж було увечері, проти вихідних. Так що дійшло і до танців…

Натхненний вечіркою, я сотворив тоді ось ці віршовані слова:

«…А як станеш журналістом (це ми точно знаєм), Пам’ятатимеш, що жив колись із Юрчишинем і Саєм…». Ну, і т.д.

Яким же було моє здивування, коли через роки й десятиліття, мама нашого друга дістала клаптик паперу з моєю імпровізацією, який зберігала вдома серед цінних паперів. Показала мені, коли під час службового відрядження завітав на гостину до уже посивілих Сергієвих батьків. Клаптик навіяв спогади. Скільки доріг пройдено разом!
В Мартинівці я бував частенько. За найменшої нагоди. В їхньому домі ніколи не згасав теплий вогник родинності, опіки, затишку. І любові. Утративши рано маму, я був голодний такого тепла і уваги. Такі приїзди були для мене справжньою віддушиною. Галина Семенівна, як дбайлива птаха біля своїх пташенят, догоджала, огортала синів своїми дужими крильми. Мріяла про іхнє щастя і розквіт.
Але доля розпорядилася інакше. Жорстко. Жорстоко. Вирвала із життя обох. Безжалісно. І невимовно рано.

…Я пам’ятатиму тебе, мій друже Сергію, наш добрий Навроша! І твою мудрість, і тонкий гумор. І нашу студентську дружбу. Допоки я є. Допоки мої ноги топкатимуть ряст на рідній українській землі, пам’ятатиму!

За матеріалами газети “Подільський кррай”
підготував

Сергій Сай-Боднар

Exit mobile version