Її звати Поліна. Вона — донька українського військового, який перейшов на бік Росії під час окупації Криму. Більше того, її батьки — проросійські колаборанти, які підтримують Росію ще з 2014 року.
Та ви не повірите: ця дівчина сьогодні створює безпілотники для ЗСУ!
21-річна Поліни Кустарьова з Керчі — це живий доказ того, що навіть роки окупації не здатні відібрати в людини відчуття, де її справжній дім.
У 2014 році Поліні було лише 9 років. Саме тоді її дитинство змінилося назавжди. Вона бачила, як у Керчі зникали українські прапори, як містом рухалися колони російських військових, як у школі нав’язували російський гімн і поступово витісняли все українське.
Але українськість для неї не зникла.
Українську мову Поліна вчила самостійно — за книжками, піснями, поезією. У середовищі, де українське намагалися зробити чужим, вона сама шукала шлях до своєї країни.
І, мабуть, найважче в цій історії навіть не те, що Поліна росла в окупації. Найважче — що поруч із нею була власна родина, яка підтримала окупанта.
Її батько колись був українським військовим. Але у 2014 році він перейшов на бік Росії. Поліна ж його вибору не прийняла. Вона з дитинства знала: її Батьківщина — Україна.
Тому, коли зрозуміла, що залишатися в окупації більше не може, вирішила втекти.
Але зробити це відкрито було неможливо. Поліна чекала повноліття, щоб нарешті діяти самостійно й таємно від батьків, які ніколи б не підтримали її рішення.
Далі почалася дорога, яка тривала місяцями.
Із протермінованим російським паспортом та українським свідоцтвом про народження вона вирушила до Казахстану, де попросила політичного притулку.
Потім звернулася до українського консульства. Але й там одразу не змогли підтвердити її громадянство. Через окупацію архіви були недоступні, а документів, які б дозволили швидко встановити її особу, не вистачало.
Майже два місяці Поліна шукала допомоги. Зверталася до волонтерів, Представництва президента України в Криму, омбудсмана.
Лише після запитів до Мін’юсту та МЗС її особу вдалося підтвердити. Поліні видали посвідчення на повернення в Україну.
Але на цьому випробування не закінчилися.
Ще два місяці дороги — Казахстан, Туреччина, Молдова і нарешті Київ.
У грудні 2025 року вона приїхала нарешті до української столиці.
І перше, що зробила, — надіслала мамі фотографію з Майдану:
«Мам, я в Україні, можете починати істерити».
У цій фразі, здається, вся Поліна. Без пафосу. Без красивих слів. Просто людина, яка після всього пережитого нарешті опинилася там, де завжди вважала своїм домом.
Сьогодні вона чекає на оформлення українських документів і готується до служби в Збройних Силах України.
Тренується в залі, планує пройти курси зі стрільби та тактичної медицини. Хоче потрапити на базову військову підготовку, щоб мати необхідні навички для служби.
І водночас вона вже робить внесок в оборону України — вже працює інженеркою та інструкторкою з безпілотників. І створює такі важливі для українського війська БПЛА.
Її позиція проста й дуже тверда:
«Я не можу відсиджуватися в тилу. Кожен має або бути для армії, або в армії. Я обираю — в армії».
Вона хоче повернутися до Керчі. Але не так, як виїжджала.
А з українським прапором.
Поліна також говорить про тих, хто залишився в окупованому Криму. За її словами, там досі є тисячі молодих людей, які залишаються вірними Україні, але не мають реальних механізмів для виїзду. І це проблема, яку не можна відкладати до моменту деокупації.
Бо за кожною такою людиною — не просто цифра чи запис у документах. Це громадянин України, який може стати військовим, інженером, лікарем, волонтером, фахівцем, який відбудовуватиме звільнений Крим.
Мене особливо вражає в цій історії одна річ.
Україну Поліна не отримала у спадок як щось просте й очевидне. Навпаки — їй довелося буквально виборювати право повернутися додому.
Її намагалися переконати, що чужа країна — її країна. Її власний батько став на бік окупанта. Документи не визнавали її одразу. Щоб дістатися Києва, вона пройшла через Казахстан, Туреччину та Молдову.
Але попри все це вона повернулася.
І тепер не просто живе в Україні — вона хоче її захищати.
Оце і є любов до Батьківщини, яку не потрібно доводити гучними словами.
Іноді вона проявляється дуже просто: людина долає тисячі кілометрів, щоб повернутися додому. А повернувшись — бере до рук те, що допоможе захистити цей дім.
Поліно, нехай тобі щастить. Ти ще обов’язково повернешся до своєї Керчі. Тільки вже під українським прапором.