НИНІШНЯ РУЇНА УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ ПОЧАЛАСЯ ЗІ ЗНИЩЕННЯ ШЕСТОПАЛА
Гірко-світле відчуття із столітнього ювілею дивовижної долі колишнього декана-націоналіста київського журфаку. Відзначали скромно, в мармуровій залі не опалюваного вже Будинку письменників на Банковій. Тут стрілася на щиру розмову жменька колишніх студентів Шестопалівського «призову» та й така ж – його послідовників.
Ювілей без телекамер, урочистих промов, високопосадових можновладців, «ікорного» фуршету. Як і зазвичай, коли йдеться про тих, хто ще за життя заслужив оте істинно народне, високе – совість нації, і хто завжди був в опозиції до влади.
Про це таки хочеться кричати. Аби почули. Не «ті, на горі» – там давно вже ніхто не хоче чути ні про совість, ні про націю. А саме з багатьох наших – або ще не дозрілих, або просто збайдужілих, сонних, які й не приховують свого чуття хохла-малороса.
Слухав зболені виступи старших колег-побратимів, готувався до свого і перед очима враз постала ось ця моторошна хроніка цілеспрямованого й наполегливого вихолощення національного стрижня з нашої журналістики. Тієї, яку нинішні її керманичі, не захотівши витягнути з трясовини меншовартості, заповзято запихають нині в таке ж болото космополітичної «комункітивно-каналізаційної» епохи.
У цій хроніці що нижче, проглядається якась «невидима рука». Досить сильна й небезпечна. Аргументи?
Середина 60-х років ХХ ст. 67 студентів журфаку підписують у «вищі інстанції» листа з погрозою залишити факультет, якщо не буде відновлена справедливість. У їхньому розумінні – повернення на факультет їх улюбленого викладача Матвія Шестопала, звинуваченого в «укрбуржуазному націоналізмі», та звільнення низки тих викладачів, хто не тямив нічого в реальній журналістиці і хто з особливою заповзятістю ратифікував факультет. Влада жорстоко розправилася із «заколотниками». А їхньому кумиру Шестопалу заборонено було займатися і журналістикою, і викладанням.
Середина 70-х років (пора мого навчання на журфаці). Про долю Шестопала – пошепки й довірчо – одиниці. Влада «добивала» останніх послідовників невпокореного декана з числа викладачів-патріотів – Вролодимира Клинченка, Юхима Лазебника, Романа Іванченка. На факультеті за головних викладачів стали ті, проти яких сміливо виступали шістдесятники, – колишній помічник Кагановича В. Рубан; організатор цькування Сосюри за вірш «Любіть Україну» В. Прожогін (запам’ятав його фразу «Єтому калхознаму украинскому язику нє будєт мєста прі каммунізме») та профнеприданий Оноре де Артинов, який від 1 по 5 курс читав предмет «Совєтская стєгазєта – основа журналістікі».
80-ті роки. Ганебна провокативна акція КГБ з голосним вигнанням із журфаку ще одного проукраїнськи налаштованого, молодого й перспективного, викладача Віктора Полковенка.
90-ті роки. З переведенням із жовтого корпусу у колишній палац вищої компартшколи на вулицю Мельникова з факультету було остаточно витравлено дух невпокореності, свободи і творчості в національній їхній обгортці.
Початок 2000-х. Після смерті декана, професіонального журналіста А. Москаленка, справа навчання журналістики та її науковий розвиток на багато літ переходить до рук філологів та істориків, які, на жаль, не оперували ні бодай початковими знаннями самої журналістики, ні її історії, ні колишньої величі й драми самого факультету.
2010-ті роки. В Інституті журналістики – низка новацій:
- з різних причин вже не викладають ті журналісти-професіонали, які міцно тримали нитку спадкоємності Шестопалівських традицій, народжених у Жовтому корпусі: Віктор Миронченко, Олександр Мукомела, Володимир Іваненко, Анатолій Погрібний, Володимир Шкляр, Галина Дацюк. Зігнорували легендою української журналістики Степаном Колесником. Змушений був залишити рідний факультет і автор цих рядків.
- на спільних коридорах державного Інституту журналістики створюється приватний Інститут масових комунікацій. Цими закладами керує одна особа;
- із розкриттям «приватної афери» керівництво державного ІЖ робить спробу перейменувати Інститут журналістики в Інститут масової комунікації; втім у Вченій раді на той час ще не перевелися ті, хто відважився відстояти українську традицію;
- на подання керівництва ІЖ приймається урядове рішення, за яким журналістика як наука, переводиться з напрямку «Філологія» в ново придуманий – «Соціальні комунікації»; створюється головний напрямок наукових досліджень (з окремою спецрадою по захисту кандидатських і докторських дисертацій) – «Теорія соціальних комунікацій». Захищено десятки дисертацій, які до справжньої журналістики не мають ні найменшого стосунку;
- замість традиційних наукових збірників «Журналістика» в низці навчальних закладів, де все ще прописана «Журналістика», засновуються наукові видання із новим брендом – «Соціальні комунікації». З’являється й низка кафедр із такими назвами.
Вихолощення сутності журналістики з навчальних програм, лекцій, посібників і монографій стає явним.
2017-й відзначився новим наступом агресивних невігласів на традиційну національну журналістику. І наступ цей став більш цинічним. - у Києві реєструється – ні більше ні менше – «Національна академія комунікавістики» – поки що в статусі громадської організації;
- за ініціативою керманичів журналістської освіти і науки в Україні, під прикриттям цієї ефемерної академії та двох київських кафедр журналістики в Києві відбувається «круглий стіл» з назвою «Впровадження в Україні освітньої галузі «Комунікативістика»;
- вислід такого «столу» – підготовлений для передачі на підпис В. Гройсману проект постанови Кабінету Міністрів України, за якою галузь знань «Журналістика» перестає існувати. Так звані вчені-новатори, більшість із яких ні дня не працювали в реальній редакції газети, журналу, радіо чи телебачення, пропонують позицію 06 Журналістика» переінакшити так «06 Комунікавістика», 061 Комунікації і журналістика».
Чи не нагадує Вам, шановний читачу, перше грубе погвалтування нашої «Журналістики» «Соціальними комунікаціями» і «Теоріями соціальних комунікацій»
Фактично я виклав тези свого виступу на сьогоднішньому ювілеї Матвія Михайловича Шестопала.
Сучасники називали його Апостолом Правди і Добра.
То чи ж можна перед світлою пам’яттю цього Великого Українця допустити, щоб високопосадові невігласи від журналістики й далі так нахабно нищили те, на що поклади свої ще молоді життя справжні навчителі і справжні журналісти. Це ті, які незмінно сповідували в помислах і діях три визначальні «П», – Порядність, Професіоналізм, Патріотизм. І це те, чого бракує багатьом нинішнім експерментаторам-теоретикам.
Куди ж іде наша українська журналістика?
П.С. Подяка одному з вірних студентів-шестопалівців Михайло Скорик ті історику Іван Забіяка за організацію зустрічі
Микола Тимошик
2017