Три десятиліття Незалежності без керма і вітрил Україна дрейфувала в океані власних ілюзій. Сталося так, що несподівано здобувши право на власний курс і самостійне прийняття рішень, не знайшлося ні політичної сили, ні політичних лідерів, котрі б об’єднали всі регіони країни єдиною програмою дій і єдиними цілями. Українці жили кожен на своєму хуторі.
Кілька століть імперського васалітету, в якому перебували українські землі, ретельно випалювали лідируючу психологію у своїх васалів. Всіх, хто виділявся, або знищували, або купували й перетворювали на яничар.
На перших роках Незалежності в ідеологічному й культурному сенсі країна була дезорієнтована й розгублена. Від одних, колись силою нав’язаних ідеологем, вона вже відходила, але до других, які дали фантастичний розвиток її сусідам, ніяк не могла наблизитись.
Незалежність, як подарунок долі, не став дороговказом для більшості українців, які переважно залишалися трохи манкуртами, людьми без пам’яті й національної свідомості, що передбачає громадянську відповідальність.
Як не жорстоко це звучить, але лише війна нас об’єднала. Так, з’явилися нові лінії поділу на воїнів, котрі вийшли захищати країну, і так званих «ухилянтів», котрі дременули від страху й невизначеності хто куди. Проте воїнів виявилося достатньо, щоб зупинити навалу орди і не дати їй враз захопити країну.
Але все ж напередодні чергової річниці Незалежності українські війська під дикою навалою орків відступають, крок за кроком поступаючись своєю землею, политою власною кров’ю.
Причини відступу відомі: керівники держави не підготували країну до належного опору і захисту. І не тільки чинні лідери, а й всі попередні. Взагалі створюється враження, що всі, хто був при верховній владі, робили все, щоб ослабити країну. Можливо, підсвідомо.
Але факти свідчать, що про захист країни ніхто не дбав. Більше того, відбувався масовий розпродаж військової техніки, ніхто не дбав про належне зберіганням боєприпасів, чим негайно скористався ворог підриваючи наші бойові запаси. А керівники держави не турбувалися про достатнє фінансування армії і воєнних програм підготовки сучасної зброї.
Врешті, все завершилося розміновуванням доріг і магістралей зі сторони вірогідного агресора, що дало можливість росіянам у час широкомасштабного наступу швидко і без перешкод за два тижні захопити близько 20% України.
І тільки завдяки героїзму й мужності українських воїнів навалу орків було зупинено. І ще за перший рік війни було звільнено Київську, Чернігівську, Сумську, Харківську області й правобережжя Херсонщини.
Нині у війні створилася важка й доволі безперспективна ситуація. У ворога закінчилися сили для подальшого просування, а у нас відсутні сили для організації контрнаступу, який безуспішно чекаємо вже третій рік.
І все ж у стратегічному сенсі Україна має переваги і аргументи не тільки для того, щоб вистояти, а й для того, щоб найближчим часом диктувати свої умови. І аргумент для цього дуже простий. Так, обидві сторони воєнного протистояння вже жахливо виснажилися, і тепер все залежить від того, хто і наскільки якісно допомагатиме в заключній фазі війни.
Як не дивно, але найбільший помічник «імперії зла» – мала, злиденна, нещасна, але жорстока та войовнича комуністична Північна Корея, яка весь свій воєнний арсенал обміняла в росіян на хліб і ракетні технології. Є ще Китай й Іран, але ці держави не лізуть безоглядно у війну й лише з-під поли допомагають конаючому оркостану.
А в України за плечима стоять Європа і США. Ненадійні помічники? Так, вони не будуть за нас робити нашу роботу. Тим більше, що чинна українська влада час від часу робить дивовижні кульбіти, наслідуючи відвертий авторитаризм російських вождів. Але Колективний Захід пересвідчився у здорових силах українського суспільства, і їхній внесок у нашу боротьбу в розмірі кількох сотень мільярдів доларів – тому підтвердження.
Для остаточного перелому у війні потрібні рішучі кроки головного воєнного спонсора НАТО – США. Президент Дональд Трамп вагається щодо ширшої і суттєвішої підтримки України. На словах демонструючи рішучість і впевненість, він відкладає остаточне рішення щодо економічного блокування Росії і надання важкого озброєння Україні.
Але лідери Європи рішуче стали на нашу сторону. Проте самі перебувають не в найкращому міліарному стані, розслабившись після падіння Берлінської стіни і розвалу СРСР. Тому нині самі залежні від Вашингтону.
Але тактику з досить непередбачуваним і нестабільним президентом Трампом вони обрали правильну. Отже, вирішили не тиснути на нього, що може викликати лише зворотну реакцію у цього амбітного і славолюбивого літнього чоловіка, який у якості аргументів сприймає лише похвалу. На їхню думку Трамп має сам дійти до єдино необхідного й логічного в цій ситуації важкого рішення, що матиме непередбачувані наслідки для долі Росії.
Складається враження, що Дональд Трамп це доленосне для України рішення уже прийняв, але чекає на диво, що може Путін сам схаменеться і відступить.
Але Путін не відступить. Він сам обрав для себе і своєї країни вбивче рішення розширення імперії. Ним рухає бажання величі й отримання цілого розділу в підручниках із російської історії. І поки Трамп як Зевс-Громовержець лише гучно гуркотить, але все притримує блискавиці, Путін буде блефувати і йти до останнього.
Лише коли диктатора зачепить блискавкою, і він виявиться перед тотальною поразкою (і тим більше у війні зі значно меншою від Росії Україною), тільки тоді він перетвориться на маленького миршавого чоловічка, яким і є насправді, хоч і намагався два з половиною десятиліття тероризувати своєю надуманою величчю не тільки свою країну, а й пів світу.
І нам допомога прийде. Має прийти. Українці на це заслуговують. І нашими стражданнями, і нашими поразками, і нашими перемогами. Перебуваючи багато років між молотом і ковадлом на межі цивілізацій і серед агресивних сусідів, ми поволі навчилися братству і вмінню гартувати легендарного меча Арея. І нам Бог допоможе. Але Бог не допоможе нам без нас. І це найголовніший висновок із нашої гіркої історії. Чи не так?
Віктор Мороз
До теми:
