У Києві відгомоніла чергова «Журналістська весна»
Раніше ми зустрічалися один раз на пʼять років. Тепер, коли голови вкрилися сивиною, ноги обтяжилися багатьма житейськими дорогами, а плечі випробуваннями доль, — однозгідно почули внутрішнє бажання душ бачитися частіше. Отож, виходить щороку. А на цій зустрічі прозвучала думка, що варто було б… щокварталу.
Бо колесо життя котиться скоріше. І з наших 74-х, хто отримував 1978 року омріяний диплом журналіста (конкурс тоді на чесний вступ сюди серед десятикласників був 29 чоловік), уже на Небокраєм… понад 40. Свіжі втрати — Людмилка Зінковська (Шевчук), Галинка Луценко (Ремізовська), Миколка Гоменюк, Ваня Діденко, Вітя Мочалов…
Час і дати зустрічі незмінні: остання субота травня, 12 година дня. Незмінним є місце зустрічі – стометрівка між жовтим корпусом Нашого Університету та памʼятником Нашому Тарасові Шевченку.
Для «посиденьок» також незмінна точка дотику — «Бухенвальд». Так ми самі колись назвали нашу студентську їдальню в студмістечку на колишній вул. Ломоносова (тепер Юлії Здановської), де 4-й, колись журналістський (нині поранений московитами 7-й гуртожиток), — наша перша житейська пристань.
Наш курс 1973-1978 років навчання на київському журфаці називають легендарним. А ще — оригінальним, організованим, талановитим, душевним…
Хтозна чому. Можливо тому, що йому присвячена ціла книга. З довгою і цікавою назвою — «Історія одного журналістського курсу в мемуарах, щоденниках, інтервʼю, замальовках, записках, есеях, документах, світлинах». Видана 2008 року з нагоди 30-річчя випуску накладом 2000 примірників за сприяння тодішнього Президента Національної радіокомпанії Віктора Набруска, за рекомендацією тодішнього авторитету журналістики з людським і національним обличчям багатолітнього Голови НСЖУ Ігоря Лубченка. Щоб книжка жила, додавали свої кошти й однокурсники — найбільше Коля Кисіль, Юрко Плаксюк.
За щасливим збігом обставин цій книжці судилося стати… підручником. Її упродовж усіх цих років вивчають на факультетах чи відділеннях журналістики, яких тепер в Україні понад 80 (а за наших часів було лише два) в рамках предмета «Вступ до фаху».
Наші неповторні зустрічі — то каскад дивовижних сюжетів-спогадів, реплік, що знову просяться на папір. Бо видобуті зі струн далеких закутнів душі, що відповідають за Юність, бо сказані в мить душевного піднесення, бо накладені на емоційні асоціації й щемкі зблиски обрисів тих, хто вже ніколи не буде з-поміж нас…
Все менше говоримо про посади, звання, премії, здобутки, зарубіжні поїздки, бо то скороминуще й не головне в житті. Все більше — про те і про тих, хто вплинув на житейський вибір, хто був за “провідну зірку”, яка за будь якої погоди світила для душі ясно, не давала впасти, зневіритися, розчаруватися, яка вчила прямостоянню, вірности професії і гідности…
Отож, напрошується нова книга, що, певне, породить нову легенду…
Обмінаю. Усіх “своїх”, хто спонукав до цього спонтанного есею: Галинку Дацюк, Тетянку Климішу, Аллу Ковтун, Наталю Шаблій (Гриценко), Ніну Онищенко, Людмилку Мартиненко (Піддубну), Юрка Плаксюка, Толіка Кудлу, Віталіка Москаленка, Володю Чопенка, Володю Дехтяренка, Сашка Яремчука, Сашка Савенка. Палкий привіт Тетянці Колядинській із Дніпра. Вона «розжалобила» всіх своїм відеозверненням із тепер ій рідного Дніпра, хоча душа її в Рівному і Києві…
Тримаймо стрій, дорогі Побратими й Посестри за духом і «окремою групою крови» (толерований нами вислів професора Анатолія Москаленка). Зустрінемося! Дякуємо ЗСУ та рідному Університетові зразка минулостолітніх 70-х!
Микола Тимошик
