Нотатки з лінії фронту і не тільки
Стрімкі скіфи, грізні русичі, волелюбні козаки, гнівні гайдамаки, вірні уенерівці, нескорені упівці, незламні дисиденти, самозречені майданівці, відчайдушні добровольці…
Не усі з нас — Герої. Та нашому поколінню випала честь і фатум продовжити одвічну й позачасну боротьбу за існування українського народу…
***
Українці, що повертаються з полону, потрапляють в умови не кращі, аніж у російських катівнях.
На фото — туалет у «центрі реабілітації» на Київщині, в якому розмістили повернених за обміном військовослужбовців.
Таке зневага відбувається на тлі створення в Україні нескінченних посад «уповноважених з прав людини» та «омбудсменів з прав військових».
Поки українці повертаються змучені та виснажені — гладкі полонені окупанти скаржаться «Червоному Хресту» на недостатність різноманіття салатів.
Доки родини наших полонених військових ледь зводять кінці з кінцями — на полонених окупантів витрачається утричі більше, аніж отримують українські пенсіонери.
Допоки наших бійців катують у полоні — полонені окупанти прямо і публічно заявляють, що повернуться воювати проти нас.
Я стверджую — державка діє проти інтересів українського народу. Натомість ця зграя мародерів та імітаторів явно прислужують ворогові.
Хто має очі — той бачить.
***
Покинуті хати в прифронтових селах — ніби символ нашої національної трагедії…
Затінок від горіха або груші, тюльпани на подвірʼї, пластикові вікна, нові кухонні меблі, закрутки у неглибокому підвалі (доповнені вже нашими консервами), туалетна кімната з душем чи ванною, диван з 2000-х.
Коти, можливо сусідські, які ще не здичавіли та памʼятають тепло людських рук.
Тут жили небагаті, але працьовиті люди. Можливо батько фермерував, а, можливо, гарував на найближчій шахті або на будівництві за кордоном.
Діти їздили на жовтому автобусі у школу в сусідньому, більшому, селі.
Господиня навіть перед вимушеною втечею залишила зразкову чистоту. Таку ми й залишимо по собі.
Хоча цей достоту ідилічний затишок може вмить перетворитися на потворну суміш шиферу, скла, глини, цегли та фрагментів людської долі.
Через город, на сусідній вулиці, залишились лише скелети таких же обійсть.
Щоразу, волею долі опинившись у такому обійсті, огортає сум. І мотивація. Можливо, єдина мотивація досі залишатися тут.
Я і десятки, сотні тисяч кращих людей нашого народу боронитимуть цю хату, до якої вже кілька років повзе беззмістовне в собі зло «рускава міра».
Бо за цією хатою — сотні тисяч таких же хат і людських доль на Уманщині, під Черкасами, Баром, Житомиром, Ширяєвим, Деражнею, Млиновим, Олександрією, Дніпром, Харковом чи Львовом.
***
На війні, певно, 90% часу займають не власне бойові дії, а побут.
На фронті зазвичай немає централізованого харчування, тож їжу підрозділи готують самостійно.
Куховарять, як правило, ті, хто має до того хист. Або бажання. Існують благословенні люди, що поєднують в собі те й те.
Інколи таких людей визначає не Бог чи добра воля, а командир.
У нас, без відриву від основної своєї роботи, цим з власної охоти займається друг Контрабас.
Нині, не без прозорого натяку з боку нашого позаштатного кухаря, до процесу було залучено й мене.
Мій батько Андрій Ботнар був сержантом і також дуже любив готувати.
Знаю історію, як у часи АТО на Луганщині картоплю у нього чистив полковник.
У нашому з Контрабасом випадку молодший сержант доручив чищення бараболі лейтенантові, отже нам обом є, куди рости.
Сьогодні у нас на обід борщ та тушкована курятина з булгуром, тож побажайте нам смачного 🙂
***
Німеччина допоможе нам з виробництвом далекобійних ракет?
Хочеться вірити, що підписання угоди між Україною та Німеччиною стане проривом, а не черговим окозамилюванням.
Бо «далекобійні засоби» у європейській новомові можуть означати не товсті ракети з тонною вибухівки, а банальні пластикові дрони з петардою.
Та якщо Німеччина й її бухгалтероподібний канцлер прагнуть дійсно перемогти росію й убезпечити Європу на десятки років, то рішення напакувати Сили Оборони України усім можливим озброєнням — максимально правильне.
Партнерство України та Німеччини — запорука безпеки нашого континенту від азійських більшовицьких орд.
На мою думку, пихата стратегічна помилка австрійського художника, який не визнав Україну за ключового союзника у боротьбі з совєцькою росією, зрештою привела його до ями біля берлінського бункеру.