Сьогодні — 100 років Осипу Зінкевичу
Тільки не питайте “а хто це?” І коли читатимете у Вікіпедії “літературознавець”, подумки викресліть — це неправда, він був за фахом хімік, дуже успішний, довгі роки очолював якусь, незбагненну для мене, американську (здається, воєнну) лабораторію… І на свої заощадження з тої праці в 1960 р. відкрив — видавництво української літератури (весь наш “тамвидав” — це він, Зінкевич). Тому що був, до всіх своїх інших характеристик — українець, пластун і (в час ДСВ) ОУНівський підпільник. І добре розумів, що означає українське видавництво в гібридній війні за Україну з СРСР, а після 1991 р. — і в розбудові української незалежности.
(Докладніше про те, що означало в умовах повної “безкнижности” 1990-х забезпечити нас літературним поколінням незалежности, котре без нього просто не відбулось би, я говорила торік — уупс, ба ні, вже позаторік! — ось тут, починаючи з 18:30 — chapeau bas, пане Осипе, Ви були справжнім воїном, ціле своє життя, хай Вам легко буде у Вашій Вальгаллі…)
А ми ще навчимося шанувати своїх доброчинців. Я ж пам’ятаю, як на 100-ліття Шевельова покійний Проскурня, що тоді працював у Мінкульті, збігав по пляшку вина в гастроном біля Оперного, і потім ми з ним сиділи — удвох, бо більше на дзвінок Проскурні ніхто не прийшов! — у Музеї літератури, пили за небіжчика, і не було на моїй пам’яті скорботнішого ювілею… А погляньте, як багато ми навчились про Шевельова всього за яких кільканадцть років!
Так і з Зінкевичем буде, впевнена. Просто ми трохи тупимо, пане Осипе, але в нас є виправдання, у нас війна, Ви ж нам вибачите, правда?..
Спасибі, що Ви в нас такий були.