Ну, не я ж. Розумні люди нині з доброї волі таке вголос не згадують
Музичні концерти я майже сто років не дивлюся, а тут вмикаю телевізор, а звідти: «Найкращі у світі коханки, найкращі у світі жінки…» Передноворічний концерт і пісня, яка чомусь називається «Хрещатик». І нестримний Павло Зібров. Попав, словом.
У голові одразу клац – і я на передноворічному корпоративні у газети «Кієвскиє вєдомості». У просторому, наче актова зала, кабінеті головного редактора. І в центрі події – Павло Зібров, ще більш нестримний, ніж сьогодні. Не співак – бенгальський вогонь.
Стояв, стояв, слухав, слухав – та й сів у найближче крісло. Чи не одразу підійшла Ліда Яковенко і сказала ревниво:
– У нас не заведено сидіти у кріслі головного редактора.
Я посміхнувся і звільнив святе місце. Не казати ж, що кріло могло й моїм стати.
Кілька місяців тому заїхав до мене Сергій Кичигін, засновник, видавець і власник цих таки «Кієвских вєдомостєй», першої в Україні приватної газети.
– Я хочу зняти Швеця.
Йшлося про головного редактора.
– До того йшло, – відповів без паузи.
Ми були на «ти» з часів, коли Кичигін носив майорські погони і невеликі статті в мій журнал, наші стосунки були доволі відкритими.
Нова за всіма статтями газета швидко стала найвпливовішою і найпопулярнішою в Україні. З нею шукали дружби політики і бізнесмени, редакцію навідували гінці від президентів або й гаранти особисто. Двері головного редактора не зачинялися. На його день народження вибудовувалася черга сановних вітальників.
– А ти людина амбітна, – сказав я. – І дивився на все це ревниво. Сидячи у скромній кімнаті напроти шикарного редакторського кабінету. Газету придумав ти, газета належить тобі, а у славі купається Олексанр Юхимович. Таке не могло довго тривати.
Візитер не став заперечувати:
– Підеш замість Швеця?
На той час я керував двома журналами, виношував ідею третього, подумував про видання книжок.
– А що це змінить? Ти не заспокоїшся, поки не вийдеш не перші ролі. І сам не займеш кабінет головного редактора.
– Люди можуть мене не прийняти.
Колективом недавній майор ніколи не керував, до журналістів ставився з засторогою, хоча сам писав непогано, видав кілька книжок.
– Я не піду у «Вєдомості» ще й з моральних міркувань, – додав я. – Швець нещодавно порятував мене від рекетирів. Це буде з мого боку величезним свинством. Наче я підсидів його.
Справа з наїздом рекетирів була неприємною. Тижнів зо два я переховував дружину і дітей. Кичигін фактично залишив мене віч-на-віч з бандитами, а Олексанр Швець із заввіділом газети Олександром Липенком залагодили справу.
Спогад для Кичигіна був неприємний. Він помовчав.
– Якщо я зважуся, допоможеш мені?
Це була друга несподіванка.
Певний період ми зустрічалися ледве не щовечора. Кичигін розповідав про все, що робив і що робилося в редакції, а я висловлював «експертну» думку. Це тривало до дня, коли він вирішив виокремити відділи ледве не у самостійні структурні одиниці, залишивши за собою загальне керівництво.
Газетою Кичигін грався років три. Потім продав і виїхав за кордон. Наїжджаючи в Україну, жодного разу не зателефонував. Напевне тому, що зі мною були пов’язані не дуже вигідні спогади.
1994-й рік ми тоді зустрічали. Час би згадці й павутинням зарости, і воно майже заросло – аж тут Зібров з невмирущим шлягером про коханок. Кому він нині треба той непевний час?
***
На фото: чи не одразу після появи «Киевских ведомостей» знайомитися з неофітом прийшли всі головні редактори тодішніх центральних українських видань та керівники комбінату «Преса України», 1992 р.
Сергій Чирков
Чирков Сергій Миколайович — Вікіпедія
Від УСІМ:
Під записом Сергія Чиркова у Фейсбуці розгорнулося цікаве обговорення, яке ми вирішили сюди не додавати, але один найважливіший аспект прокоментуємо.
У коментарях і автор запису, і коментатори згадують Сергія Кичиґіна як майора правоохоронних органів чи спецслужб (ГРУ РФ). Ніхто з коментаторів не зауважив, що Кичиґін виконував в Україні спецзавдання, а відтак і виїхав до Росії після виконання цього завдання чи внаслідок того, що опинився під загрозою бути викритих.
Олександр Божко зауважує, що Кичиґін і Швець — одного поля ягоди.
А ось що пишуть у коментарях під посиланням на нашу публікацію:
Ґеорґій Бурсов: “Киевские Ведомости” талановитий проект ще тоді талановитих спецслужб. Згодом деградація усюди прийшла. Проте, навіть після покупки газети Михайлом Бродським кичігінський гебешний душок не вивітрився. Перекупили “КВ” брати Суркіси. Вже згодом складені докупи опосередковані свідчення про братів, яким, зокрема, надурняк дістався футбольний клуб “Динамо” зі стадіоном у центрі Києва від колишніх патронів клубу МВД і КГБ — вказали на давні приязні, скоріше ділові стосунки Суркісів з КГБ. Час йшов… Випускник московського військового ін-туту перекладачів з іноземних мов, що під патронатом ГУР РФ Олег Мєдвєдєв, родом з Луганщини, був направлений працювати на батьківщину, в Україну. Йому брати Суркіси дали кабінет, і офіцера ГУР було названо головредом “КВ”. Всю редакторську роботу виконував журналіст професіонал Євген Якунов. Згодом, зрозумівши, що здібностями засланець до України не дотягує до редакторства — направили агента впливу Мєдведєва в кулуари до ВІП-політиків України. Юлія Тимошенко… Віктор Ющенко… політики дрібнішого гатунку. Навіть у покої до патріарха Філарета, відомого “улюбленця” Москви, прилаштувався вже у якості міжконфесійного порадника. ФІіларет навіть почепив Мєдвєдєву христову медальку власного виробництва… А “Киевские Ведомости” продовжували запрограмований свій шлях до кончини. Відторгнутий Олександр Швець вже випускав г-ту “Факти”, ще зʼявилися інші газети, вже конкуренти колись монопольній на увагу читачів газеті “Киевские Ведомости”. Невелика деталь. Кілька років досить плідно і цікаво працював у “КВ” Олесь Бузина, і тут миле співпадіння, батько якого був старшим офіцером Пʼятого політичного управління КГБ УССР. Не лише на мій превеликий жаль, “Киевские Ведомости” дали дуба. На бойову арену, для фінансових, майнових та політичних оборудок — напряму прийшли гроші, телебачення, і газетні матеріали втратили колись домінуючий вплив.
Сергій Чирков: Годилося б запитати дозволу у автора. Іронічний передноворічний пост не личить вченому виводити на узагальнення і пред’являти претензії щодо неповноти висвітлення теми, якої пост фактично не торкався. Прошу зняти пост з публічного ресурсу. Сподіваюся на розуміння, пане Іваненко.
Володимир Іваненко: Пане Чирков, ви даремно розкипʼятилися.
Ви дали дозвіл на поширення відповідною опцією: Share/Поширити. Посилання на ваш запис подано. Отже, ваші авторські права не порушено.
Що стосується коментаря від УСІМ, то він є лише доповненням, і ніякого криміналу в ньому немає, та й гідність вашу він не зачіпає.
Іронічність вашого запису я оцінив. Добре написано! Сподіваюся, Швець прочитає (він, до речі, мій колишній студент із тих небагатьох, хто був вхожий у мій дім, але тут серед моїх друзів його немає. Правда, якраз на «КВ» він почав рухатися не в той бік).
Ґеорґій Бурсов: Що там ще, а у пана Іваненка відмінна виучка американським канонам вільної преси… а наші вкраїнські реакції болюче хворобливі — воюємо вже сотні років, лобами бʼємося….